Споглядаючи цього святого вечора Голгофу, яка стоїть посередині храму, давайте ми на хвильку своїми думками перенесемося до Гефсиманського саду. Станемо серед нього і заглибимося в його незвичайну тишу. Ще кілька годин тому тут знаходився Христос з Своїми учениками, тут звучала особлива молитва нашого Спасителя – «Молитва про чашу». Христос, йдучи на гору Елеонську, промовляв до своїх учеників: «Цієї ночі всі ви спокуситеся через Мене, бо написано: уражу пастиря, і розбіжаться вівці» (Мк., 14: 27), а прийшовши до Гефсиманії і взявши з собою Петра, Якова та Іоана, «… почав тужити й сумувати. І сказав їм: сумна душа Моя смертельно; побудьте тут і пильнуйте» (Мк., 14: 35-34). Христос, як людина переживав всю скорботу залишеності, тому Йому була надто важлива присутність учеників, і особливо тих, які були найближчими учнями, адже саме Петру, Якову та Іоану Господь відкрив таємниці Свого Фаворського Преображення.
Продовжуючи перебувати у Гефсиманському саду ми не можемо не відчути певної тривоги, страху, який находить на нас, адже тут розігралася драма залишеності і зради, ненависті і боягузтва. Нам на мить може видатись надмірне торжество темної сили, але ж ми забуваємо, що в дійсності ця історична мить була перемогою божественної милуючої любови над ділами і спокусами царства темряви. Саме тут у Гефсиманському саду Син Божий віддав Себе на волю Своєму Отцю: «Авва, Отче! Все можливе для Тебе, пронеси мимо Мене чашу цю; та не чого я хочу, а чого Ти» (Мк., 14: 36). Ось тут у цьому саду, перед обличчям друзів і ворогів, Він свідчить: «Але нехай збудуться Писання» (Мк., 14: 40). Він – Винуватець, Зерно і Сонце Одкровення, смиренно, в покорі віддається ворогам, наостанок зціливши раба первосвященика. Христос виходить з Гефсиманського саду В’язнем, простягнувши руки Свої, Він добровільно віддає їх на окови і лишень потім промовляє: «Ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб Мене взяти. Повсякдень Я бував з вами в храмі і навчав, і ви не брали Мене» (Мк., 14: 48-49). Спаситель цими словами звертається до сумління Своїх ворогів і хоче, щоб вони відчули всю тяжкість вчиненого ними беззаконня.
Смиренна молитва любови перемагає все. Христос, добровільно йдучи на хресні страждання, перемагає смерть ще у Гефсиманському саду. Недаремно святитель Миколай Сербський, навчаючи нас справжньої молитви звертає увагу на цей гефсиманський епізод. «Істина молитва, – каже він, – завжди є боротьбою зі смертю і запереченням смерті. Справжня молитва є завжди боротьбою за життя, і є ствердженням самого життя». Яка ж молитва може бути справжньою? Тільки така, як у Гефсиманії. Якщо ми закінчуємо молитися і відчуваємо, що в нас залишився страх смерті, знайте, що ця молитва не була правдивою, і, навпаки, якщо ми помолились і раптом відчули, що в нас немає ніякого страху перед смертю, це означає, що ми по справжньому молилися перед Богом.
Залишмо Гефсиманський сад. Пройдемо далі і «… помремо з Ним» (Ін., 11: 16), станемо перед Голгофою. О, чудо, Джерело життя перемагає смерть і її вже немає. Благословенний сад – Голгофа – Гріб і знову Життя. То ж будьмо достойні цього гефсиманського подвигу, придбавши в душах наших мир під віттям дерев благословенного саду для того, щоб осягнути життя вічне. Амінь!
Митрополит Димитрій (Рудюк)
(Слово виголошене у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова за читанням акафісту Божественним Страстям Христовим 27 березня 2016 р.)
Повязані записи
