Коли Христос, говорячи про свою Церкву, що «ворота пекельні її не подолають» (Мт.16,18), не просто вжив красиву метафору. Будучи Всемогутнім Богом – Другою Особою Божою, Предвічним Сином і Животворящим Словом Божим, дав усім майбутнім поколінням, аж до кінця світу промовисте запевнення в тому, що ніхто і ніколи цю Церкву не зможе знищити. В історії ми бачили багато спроб. Практично всі великі імперії прагнули, якщо не знищити, то бодай «приручити» Христову Церкву. А результат – як в тому анекдоті: «Здається, ми в фіналі». Сучасна медійна доба, в якій, до того ж панує повна секуляризація, готує інший виклик – тотальне бомбардування «відсталої», «жахливо грішної» і в принципі «просунутим» людям не дуже-то і потрібної Церкви в медіях. Тішить одне – бомбардування були, є і будуть, але ворота пекельні Її не подолають!
Спитаєте до чого Ваш покірний слуга веде і для чого був такий довгий і патетичний вступ..?
Річ у тім, що після минулої неділі, а точніше після сюжету однієї із найпопулярніших в Україні новинних передач на церковну тематику, захотілось сказати, проартикулювати і висловити свої думки на цю тему.
Відразу ж хочу обумовити, що цей текст зовсім не покликаний бути апологетикою владики Мстислава. Зовсім ні. Те, що він вчинив – негідно і гріховно. Його поведінка стала спокусою для віруючих і черговою нагодою «перетерти на зубах» Церкву для невіруючих та й в цілому для всіх, хто не проти вчергове метнути спис в бік Церкви і ствердити, що «нащо така Церква, я вірю в душі, а грішу менше…». Знову ж таки – я зовсім не кажу, що такі сюжети непотрібні. Навпаки – дуже потрібні. Адже, якби не сюжет ТСН, то архієпископ Мстислав продовжував би вести подвійне життя: на богослужіннях і принагідно проповідував би про піст, стриманість, чистоту і т.п. , а у вільний час відвідував би бари, в котрих поводився б так, як поводився. Тому справді, можливо і через цей сюжет Господь вирішив діткнути владику і промовити до його совісті, вказавши на гріхи і на потребу покаяння. Сам факт появи сюжету, котрий звертає увагу на гріховну поведінку ієрарха, є цілком доречним і потрібним. Це було місяць тому. У неділю ж з’явився другий сюжет. Не скажу, що геть усе у ньому було неправильно. Справді було виявлено факт, що у жодному із найбільших монастирів УАПЦ, а саме один із монастирів був визначеним як місце покаяння для владики, архієпископа не було. Виявлено, натомість, що архієпископ перебував вдома. Проте, навряд чи можна однозначно судити, що заміжня жінка, котра була в гостях у владики, була там саме із тією метою, на яку дуже прозоро натякнули творці сюжету. Інший факт, який насторожує – поява у сюжеті пані Шевчук, котру явно не можна назвати експертом чи незалежним спостерігачем, адже про свою неприязнь і несприйняття сучасного священноначалля УАПЦ вона заявляла неодноразово.
Позитивом є те, що перший сюжет з’явився, позитивом є те, що другий сюжет мав би бути своєрідним «контрольним заміром» щирості покаяння владики Мстислава. Однак негативом є поспішні висновки зроблені у другому сюжеті.
Є ще один великий негатив, про який я власне й хочу сказати найбільше. Згадайте останні роки. Коли в медіях з’являлась інформація чи сюжети про Церкву і під якими заголовками..? «Відмовився відспівати…», «Вимагає гроші…» «П’яний…», «Розкошує…» і т.д, і т.п. Я розумію, що негативних моментів, спричинених перш за все людським фактором, в Церкві пре достатньо. Я тішусь, що таких критичних сюжетів про мою рідну УГКЦ є чи не найменше, хоча рівночасно розумію, що кожна людина є грішна і може оступитись. І тут поділ на конфесії не такий важливий, бо побачивши священнослужителя у такому сюжеті людина, котра мало воцерковлена не буде розбиратись у конфесійній належності винного, а зробить висновок, що «всі попи такі…»
Тому я задумуюсь, і пропоную це ж зробити творцям «скандальних» сюжетів про Церкву: «А чи вартує із людського гріха робити шоу»..? Кодекс Канонів Східних Церков дуже мудро каже про те, що навіть коли на винного накладається Церковна кара, то вона накладається не для того, щоб покараного «кинути у безодня відчаю», але для направлення вчиненої шкоди і як духовний лік для винного. Тому дуже добре, що наші медії звертають увагу на гріховну поведінку священнослужителів але було б ще краще, якби вони навідались до тих, котрі покаялись і показали сюжет про це. Думаю такий сюжет мав би колосальний місіонерський ефект.
Іншим важливим моментом, про який хочу сказати наостанок, є те, що говорячи про Церкву можна сказати і багато доброго, не висвітлювати події дещо однобоко. Важливо говорити, наприклад, про соціальне служіння Церкви, відвідати і зняти сюжети про роботу «Карітасів», про інші типи служіння, про військових капеланів із передової, про сиротинці при монастирях, про прицерковні і примонастирські хоспіси, шпиталі, благодійні їдальні, про припарафіяльні організації волонтерів і багато-багато іншого. Важливо, мабуть, концентрувати увагу на тому, що справді буде корисним для суспільства, чітко розрізняючи межу між сенсацією та ексклюзивом, бути бджолами, а не мухами. Бо, коли перші приносять мед, то другі – просто часом “летять” на солодке…
Володимир Мамчин
Повязані записи
