«Аби ми не заблукали у пустелі, не зійшли з дистанції, не загубилися в незліченній кількості привабливих можливостей, Господь сам приходить у нетрі нашого існування, щоб навчити нас, як любити по-справжньому. У Воплоченні Любов стає історією-часом, миттю – нашого визволення», – зазначив у передмові до своєї другої книги про війну «На ріках вавилонських» отець Андрій Зелінський. Отець Андрій Зелінський – священик УГКЦ, член черничого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан. Людина з блискучою освітою – філософську освіту здобув у St. Basil College (Стемфорд, США), богословську – у Pontificia Universita Gregoriana (Рим), політологічну – у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Своє капеланське служіння розпочав у 2006 році в Академії сухопутних військ у Львові, а з червня 2014 року бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО. «На ріках вавилонських» – це смислове продовження першої книги «Соняхи. Духовність на час війни». Пропонована книга – синтез історій і досвідів, життів на тлі загальних декорацій війни.
Подорож пустелею
Отець Андрій сюжетно будує свою книгу на основі розважання Псалма 137, який, зокрема, пригадуємо собі під час Богослужінь Великого посту. Це тужлива пісня про пригадку старого Єрусалима, знищеного і упослідженого, втраченого, але не забутого. «У маленькому світі маленької людини усе дуже просто і, водночас, незбагненно змістовно. Цей світ дуже реальний. Це – ціла галактика, вільна від карколомних абстрактних запаморечень. Тут усе дуже маленьке, тендітне і крихке. Тут кожен відчуває себе любленим. Маленький світ маленької людини зітканий із найсуттєвішого: із затишку рідної домівки, зі святкових містерій та затяжних дитячих буднів, із містичних образів улюблених казок, із відважних юнацьких мрій і поривань, із кількох гітарних акордів і вивчених на пам’ять мудрих слів улюбленої книги, зі спогадів першого кохання та з болючого відчуття неповоротної втрати когось дуже рідного й дуже дорогого, з ніжного аромату ранкової кави та з відвертих дотиків літніх світанків, із поглядів та усмішок, із відчайдушних сліз самотності та строкатих барв дружньої присутності, з мережива відфільтрованих упродовж часу та осілих на дні свідомості змістів і смаків. Це – заповідник автентичності. Тут немає нічого зайвого. Тут мешкає сам Бог», – це і є пригадка за тим особистим Єрусалимом, який, водночас, схований у нас. Автор представляє історії життів різних людей: військового, який повернувся з війни, втративши друга; дівчини, яка має шанс повернути колись коханого з фронту; зрадженої дружини, чоловік якої на війні з безвиході чи матері, що поховала свого єдиного сина. Вразили приклади отця Івана та Семена Дмитровича – священика, що присвятив своє життя для підтримки інших, та невиліковного бізнесмена, який ніколи не молився до Бога, хоча безліч разів офірував на позолочені ікони. Зачепив фрагмент, коли Семен Дмитрович проїжджав своєю дорогою автівкою і побачив «троє молодих чоловіків у військових одностроях, неголених, з важкими рюкзаками за плечима, світлих та усміхнених, бадьорих, які ніби поверталися додому. З війни…». Це наче поєднання двох світів, водночас розуміння того, наскільки війна змінює. Окрім того, автор використовує у тексті біблійні образи пророка Іллі та Патріарха Якова. І перший, і другий прямують особистою пустелею заради доведення Божої правди, а другий, особливо, – задля примирення з братом. Війна починається із самотності, з внутрішньої людської порожнечі, у якій нема світла, нема духу. Самотня людина – зранена і покалічена внутрішньо, бо позбавлена Любові. Самотність і є тією величезною Сахарою, у якій все ж можливі оазиси!
Едем, печера і новий Єрусалим
Любов і милосердя, відкритість серця і щирість – це ті якості, що витягують нас із печери самотності і спрямовують до воріт Едему, а отже – до творення нового Єрусалиму. Як і Олекса, ми розуміємо, що наш внутрішній маленький світ ніколи не буде реконструйований, ми не зможемо повернути загиблих друзів і рідних; але є шанс нового Єрусалиму, нової весни, бо саме весна прикрасить своїм цвітом могилу загиблого сина Галини Петра чи своєю свіжістю внесе подих у щоденність Марти. Абсолютно всі герої книги прямують до цієї весни. Будівництво нового Єрусалиму можливе тільки завдяки Любові. А Любов схована у зустрічі з Богом, з тим прекрасним і багатогранним, що підтримує отця Івана у його служінні для поранених у госпіталі. Ця величезна зустріч – у Воскресінні Христа, у ключовій події, без якої наша віра – марнота марнот. «Любов – значить дарувати себе, аби утвердити в житті іншого. Любов – це дар життя. У сумнівах, у розпачах життєвих, любов завжди присутня поруч, аби терпеливо, з повагою та шаною до людської гідності іншої людини утверджувати її в думці, що вона в цьому житті недаремна, не просто так, що є хтось, хто у неї вірить, хто її приймає, кому вона запалює світло радості у сутінках буднів, зігріває серце та рятує від духовного нежитю», – пише отець Андрій Зелінський.
Прямування до нового Єрусалиму, до віднайдення миру і порозуміння, – неможливе без осягнення персонального Сіону, де, власне, відбувається місце зустрічі з Богом. Саме колись Сіон став точкою відліку нового життя, життя згідно з духовними орієнтирами, а не варварсько-первісними звичаями. Але водночас він був символом повернення і віднайдення Землі Обітованої. Як і у першій книзі, так і у другій, отець Андрій ніби повторює – український фронт не закінчується на сході нашої країни, він штрих-пунктирно проходить по наших маленьких просторах. Воювати – не означає тільки тримати зброю у руках, але захищати Правду і Справедливість, а це можливо у кожному із наших середовищ. Ми не можемо жити у стані комфортної ізоляції, розуміючи, що за сотні кілометрів гинуть наші Герої. «На ріках вавилонських, там ми сиділи і ридали, коли згадували Сіон»… Стіни старого Єрусалиму – це пригадка життя нашої країни до осені 2013 року. Ніщо не буде таким, як раніше. Але ліквідація минулого – світло для нового формату. Війна – це процес очищення і фільтрування, а тому і місток до будівництва воріт нового Єрусалиму. Проте дорога до нового Єрусалиму неможлива без перебування на особистому Сіоні, у постійній зустрічі з Богом, бо «тільки Любов здатна на перемогу».
Юліана Лавриш
Повязані записи
