Майже півроку збирався з думками до написання цього матеріалу. Приводом для роздумів стала програма «Не вірю. Розмова з атеїстом», яку я переглянув у Ютюбі. В цій програмі священик намагався переконати невіруючого в тому, що є Бог. На мою суб’єктивну думку отець «здрейфив» і, на жаль, не знайшов хороших аргументів на користь Небесного Творця.
В даному міркуванні мова піде не про аргументи існування Милосердного Бога, а про спробу збагнути, чому в сучасному світі інтелектуали та люди освідченні вибирають нейтральність по відношенню до Господа, або взагалі відкритий атеїзм. Комусь легше не вірити «в ніщо» ніж замислитися про Створення світу, втілення Логоса (Сина Божого), Викупну жертву Спасителя… Невже людям так краще? Чи замислювалися сучасні противники та апологети Бога, що буде після смерті?
Докази існування Господа Бога можна побачити всюди: в очах віруючих людей, в теплому подиху вітру, в тихому шумі лісу, в спокійному дзюрчанні струмочка, в маминій посмішці, в татових обіймах, у вечірньому сяйві лампади, в ніжному запаху ладану, в подячній молитві, в спалаху блискавки, в ясному промені сонця, в цвітінні квітів і співі пташок. Адже Бог є, і це однозначно беззаперечний факт! Варто також зауважити, що Господь не тільки є люблячим Батьком, а й Всеправедним Суддею.
Один християнський місіонер західної Європи запитав у двох хлопців, які рідко ходили до церкви, чи вірять вони у Бога. У відповідь юнаки щось пробурмотіли собі під ніс. Він знову запитав, але вже в одного: «Бог живий чи ні?» Хлопець замешкався і відказав: «Не знаю». На що місіонер заперечив: «Послухай, це ж жахливо! Якщо Бог живий, то ти повинен належати до Його рятівного корабля. А якщо – ні, то не вважай себе членом Церкви». Тоді місіонер звернувся до іншого: «Бог живий?». Юнак відповів: «Так, я вірю, що Він живий». Тоді проповідник сказав: «О, тоді скажи, ти виконуєш заповіді Божі?». Хлопець відказав: «Ні!» Місіонер продовжував бесіду з хлопцями і вони не заперечували буття Бога, але і не хотіли повноцінно належати до рятівного корабля – Церкви Христової.
Вважаю, що тут слід процитувати важливі футуристичні слова всім відомого святого, який засвідчує: «Якщо Бога немає, але віруючі Його шанують, то нічого не втрачають! Та якщо, все ж таки, Бог є – що буде у вічності з невіруючими?» Варто також навести слова покійного Предстоятеля УПЦ – митрополита Володимира: «Життя християнина довше ніж атеїста, довше… на цілу вічність!»
Чому багато невіруючих і духовно байдужих людей? Бо віруючі християни не зовсім віруючі… Вірніше сказати, віруючі, але на половину чи, можливо, на якусь маленьку частинку. Багато хто номінально, на словах, вірить у Бога, але при цьому не живе по закону Творця. Священик Даниїл Сисоєв завжди стверджував: «Важливо не тільки вірити в Бога, але вірити Богу!»
Питання про Бога залишається у людей невирішеним. Такі складні запити, розвивають психологічний комплекс, призводять до душевної хвороби, яка губить особистість. І гинемо, бо у нас немає мужності вияснити стосунки з Богом. В храмі стоїть двадцять бабусь і один мужчина. Де всі інші чоловіки? Вони духовно відмирають, бо в них немає мужності належати до Божої Церви.
В такому духовно занедбаному стані знаходяться не тільки атеїсти чи язичники, а й ми, православні християни; навіть тоді, коли є захоплююча дух звістка про те, що Божественний Спаситель прийшов у світ. Але Він не просто прийшов – Він умер за нас і приніс Себе в жертву на Хресті. Потім могутністю Своєю Ісус Христос повстав із мертвих і наніс смерті нищівний удар, проклавши шлях до Вічного Життя.
Колись старший священик розповів цікаву історію, як він розмовляв з одним столяром. Священнослужитель запитав робітника чому він не ходить до церкви і не молиться вдома. Той заперечив і сказав: «Вам треба, ви і моліться». Священик продовжив: «Як ти думаєш помирати і перед Богом тримати відповідь?» Столяр відповів: «Ви, попи, завжди смертю лякаєте. Але я нічого не боюся!» Та ось робітник лежить на смертному одрі, а йому ще немає і сорока років. Вночі жінка цього бідолахи покликала священика. Священик сказав йому: «Ось зараз Господь призиває тебе востаннє! Кайся у своїх гріхах!» Це було жахливо… Робітник хотів молитися, та вже не міг. Отець читав молитви, але столяр їх не сприймав. Він раніше відкидав Бога: «Вам треба, ви і моліться!» А зараз Господь відвернувся від нього. Цей чоловік вмер у великому відчаї, не примирившись із Богом.
Християни зобов’язані з усією серйозністю приймати Благу звістку: «Бо так полюбив Бог світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен хто в Нього вірує не вмер, але життя вічне мав!» (Ін. 3: 16). Сам Ісус Христос говорить ще більш лагідно: «Ось, стою біля дверей і стукаю» (Об. 3: 20). Ви знаєте, що існує багато різних категорій парафіян: є християни, які відвідують церкву на Пасху і Різдво, своєрідні «захожани», або церковні відвідувачі; є християни, які дозволяють ходити в храм своїм жінкам, але самі не ходять; є християни, які стверджують, що хрещені і цього їм вистачає; є християни, які говорять, що «Бог у них в душі і ніяких церков їм не треба».
Ми не можемо тримати нейтралітет. Щодня і щохвилини ми робимо вибір на користь Бога, або на користь темряви. Навіть тоді, коли ми думаємо, що нікого не підтримуємо, то робимо вибір в бік нечистої сили. Ще Федір Михайлович Достоєвський казав, що «диявол бореться із Богом, а місце боротьби серця людей».
Коли в Європі бушувала чума, в одному місті день і ніч дзвеніли дзвони. Люди взивали до Бога; вони просили в Нього допомоги, але все марно – чума лише сильніше лютувала. І тоді їм все стає байдуже. Вони починають стверджувати, що Бога немає. Вони упиваються алкоголем і починається нечувана розпуста. Все йде до вакханалії, оргій відчаю і похоті плоті. Ці люди взяли за життєве гасло слова епікурейців: «Їмо і п’ємо, бо завтра помремо!» Одного разу вони насторожилися – почули церковний спів. Містяни підійшли до воріт міста і побачили хресний хід, який піднімався по гірській стежині. Хресноходці йшли і молилися, в покаянні взиваючи до Бога. Процесія пройшла через міські ворота. Мешканці містечка почали сміятися і казати: «Ви бовдури! Тут Бога немає. Приєднуйтесь до нас!» Але ніхто з вірян не звернув із Хресного шляху. Хід пройшов крізь відкриті двері місцевої церкви, в яку давно ніхто не заходив. За молільниками зайшли і інші люди. Почався шум і галаси: «У нас Бога немає! Наше суспільство вільне від Бога». На сулію вийшов священик, всі замовкли. Він сказав: «Коли Син Божий вмирав на Хресті, до якого Його прибили цвяхами, то натовп теж знущався, глумився і насміхався. Його паплюжив навіть один із розбійників, який висів поряд. Тоді Ісус Христос подумав, що Він повинен померти за цих людей, яких Його смерть зовсім не турбує. Але Спаситель йде на страждання заради кожного грішника. Він хоче врятувати всіх дітей Божих – до останньої найгіршої овечки». Всі замовкли і опустили очі.
Дуже подібна ситуація відбулась в кінці XIX ст на гавайському острові Молокаї. Отець Даміан ніс добровільне служіння в колонії прокажених. Коли він прибув на цей острів, то остовпів від розпусності та алкогольних утіх хворих на проказу. Але священик не злякався і, з допомогою Божою та власним прикладом, навернув недужих до праведного життя.
В проповіді Слова Божого дуже важливим є особистий приклад. Адже, яке дерево такі і плоди. Гниле дерево, навіть якщо удобрювати його, не дасть плодів.
Напевно, всім відома історія про великого старозавітного праведника Авраама. Він визнавав свої гріхи перед Богом і приймав від Нього прощення. Одного разу Авраам зі своїм племінником Лотом потрапив у критичну ситуацію. Біблія говорить: «Авраам був дуже багатий на худобу» (Бут. 13: 2). І Лот теж мав багато великої і малої скотини. Далі Священне Писання розповідає, що між пастухами Авраама та Лота відбувалися суперечки і конфлікти за пасовиська для худоби.
Якщо б в патріарха Авраама був запальний характер, він би сказав: «Чому твої пастухи ображають моїх пастухів на моїй же землі? Ану, забирайся геть з перед моїх очей!» Лот би почав зухвало відповідати, підвищуючи тон: «Ні, дядьку, це ти забирайся звідси і віддай мені частину, яка належить мені по закону». І так конфлікт переріс би у велику сімейну драму. Можливо вони все життя не розмовляли б і в серці своєму зберігали згубну образу. Але Авраам був праведним і ставши перед обличчя Господа він звернувся до свого племінника: «Нехай не буде розбрату між нами, між моїми і твоїми пастухами. Ми ж бо – родичі». Праведник робить вигідну пропозицію своєму небожу – навіть собі в збиток; праведник пропонує Лоту самому вибрати пасовиська.
Багато із нас теж були в подібних ситуаціях. Але чи так ми реагували як Авраам? Мабуть, ні! Люди люблять кричати і гніватися один на одного. Дехто без цього не уявляє свого життя. І тут Бог зайвий. Розлючені люди – це люди невіруючі! Вони називають себе християнами, але в момент злості і люті забувають про Спасителя і щосили хочуть довести свою правоту.
Крім стриманості і поваги до ближніх кожному християнину, в обов’язковому порядку, потрібно щоденно молитися і читати Священне Писання. Бо як ми можемо розповідати про Ісуса Христа, не цікавлячись Його життям. Багато людей заперечують цей духовно важливий момент життя і кажуть: хай священики і монахи читають. Такі християни обґрунтовують свої слова браком часу. Звичайно, що це відмовки. Кожен із нас розуміє це, але продовжує себе «захищати».
Є дуже гарна притча. Біля постелі вмираючого батька похнюпившись сидів син. Все своє життя тато цього чоловіка ходив у храм і водив свого сина, але коли парубок виріс і став бізнесменом, то забув Бога і Його Церкву. І батько дуже переживав через невіру сина. А вже перед смертю отець дає настанови своєму насліднику: «Пообіцяй мені сину, коли я помру ти сорок днів підряд будеш приходити в мою кімнату на п’ятнадцять хвилин і просто мовчки сидіти». Син здивувався: «Для чого тату? Я й так тебе буду пам’ятати все своє життя!» Батько стояв на своєму. Важко дихаючи він проказав: «Просто пообіцяй і виконай – це моя остання воля!» Батько помер. Син важко це переживав, але мусив виконати свою обіцянку. Коли він прийшов першого дня після похорону йому було важко, він не міг змиритися зі своєю втратою. Ці п’ятнадцять хвилин у кімнаті дались чоловіку тяжко, він виймав телефон, але відразу ховав його назад. Так проходили дні. Життя бігло своєю чергою, час спливав швидкою течією. На двадцятий день син ще не розумів останньої волі свого батька, але вже йому було легше сидіти в кімнаті. Чоловік згадував приємні моменти пережиті з татом. І тут наступив сороковий день його п’ятнадцятихвилинної німої паузи. Він все зрозумів і зразу від постелі, де вмер його тато, чоловік пішов у церкву. Ось так батько зумів пробудити совість та віру в душі свого сина; для цього треба було всього п’ятнадцять хвилин на день.
А нам ніколи не вистачає часу… і навіть на ці, п’ятнадцять хвилин для тихої молитвенної паузи. Та кожен християнин повинен щоранку молитися і читати Біблію. Чим більше у нас справ, тим більше нам потрібні ці п’ятнадцять хвилин. Пізніше, коли віруюча людина навчиться ділитися з Богом своїм сокровенним: проблемами, радістю, хвилюванням і щасливими моментами, п’ятнадцять хвилин перетворяться в пів години. І тоді справи на роботі і в сім’ї підуть краще.
Буває так, що до священика зранку хтось прийшов, або подзвонив – терміново кудись потрібно їхати. Весь день «не клеїться» і тоді ти згадуєш, що я сьогодні ще не говорив зі своїм Творцем. Адже молитва – це те, що ми кажемо Богу, а Біблія – що Господь говорить до нас. Кожен християнин щодня покликаний не тільки молитися і читати Священне Писання, але й розпинати на хресті свою плоть і кров.
Ще є один аспект проблеми сповідання віри. Переважна більшість православних християн думає, що достатньо дати трохи грошей за записки і купити декілька свічок, а проповідувати Слово Боже повинен священик. Але усяк повинен усвідомити, що Євангеліє – завдання кожного християнина. Не можна бути православним тільки в неділю, або по святах. Ми зобов’язані бути дітьми Бога щохвилини і у кожному своєму вчинку це підкреслювати. Проповідь Євангелія не завжди повинна бути голосною, на площі, при великому скупченні людей. Варто бути християнином у себе в сім’ї, з сусідами, колегами по роботі, партнерами по бізнесу, по відношенню до батьків та старших. Своїми вчинками та життєвою позицією ми повинні не тільки називатися, а й стати «народом вибраним, царським священством» (1 Петр. 2: 9). Чи свідчили ми коли-небудь про те, що Ісус Христос не якась напівзабута особистість з легенди чи цікавої драматичної історії, а Месія-Спаситель, Який страждав і вмер на Хресті за кожного з нас, навіть за останнього наркомана, алкоголіка, зека та нечупарного безхатченка. А чи колись ми відмовилися від осудження своїх ближніх в колективі заводу, або фірми? Чи зробили зауваження за скверні слова, вказавши, що матюки – це гріх? Чи пояснили, що вульгарні анекдоти – ганьба перед Богом? Чи свідчили коли-небудь, що ми належимо Ісусу Христу і Його Церкві? Напевно, не всі готові визнати себе християнами перед людьми.
Дорогі православні, зауважмо, Господь Ісус Христос говорить: «Кожного, хто визнає Мене перед людьми, Я також визнаю перед Отцем Моїм Небесним. Якщо ж хтось зречеться Мене перед людьми, того і Я зречусь перед Отцем Небесним» (Мф. 10: 32-33)
Як буде жахливо коли на Страшному суді люди, які називали себе християнами, але не жили по Заповідях і не читали Біблії, скажуть: «Господи! Я вірив у Тебе!» Але, нажаль, відповідь буде одна: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі!»
Завершити свої роздуми хочу цікавою історією, яку я нещодавно прочитав. Один генерал під час військових маневрів проїжджав у лісі і порвав свій мундир. Для нього такий вигляд був не прийнятний, він підкликав до себе солдата і запитав: «Чи є серед солдатів кравець?» Солдат відповів: «Так точно, пане генерале, є!» Через деякий час до командуючого підійшов солдат і відрапортував: «Солдат Кравець прибув за вашим наказом!» Тоді генерал розпорядився: «Солдате, сьогодні ввечері прибудеш до мене в кімнату для ремонту мого мундира». Солдат заперечив: «Вибачте, але я не зможу цього виконати!» «Чому, ти ж кравець?» – здивувався командир. «Вибачте, пане генерале, моє прізвище Кравець, але я не кравець!» – відповів солдат. Так само можна сказати і про наших християн. В анкетах і різних рубриках ми пишемо, що ми християни, але в дійсності треба було б написати: «Називаюсь християнином, а насправді ним не є!» Люди іменують себе православними християнами, але живуть аморально та жахливо і йдуть не по Божому шляху, а по широкій дорозі в пекло! Саме тому, на мою думку, невіруючі люди і далі залишаються невіруючими…
Отож, дорогі християни, давайте будемо істино віруючими людьми і своїм життя будемо проповідувати Христа, адже життя справжніх християн довше ніж життя невіруючих, довше… на цілу вічність!
Протоієрей Діонісій Буренко
Повязані записи
