Людина XXI сторіччя мчить по життю, намагається встигнути жити… щодня ми кудись біжимо, силуємося встигнути виконати справи та обов’язки, зробити роботу, реалізувати свої задуми, втілити мрії… День сучасної людини починається в ґаджетах і ними завершується – в маршрутці, автобусі, на вулиці, в черзі, у школі, в офісі, вдома на дивані, за вечерею і т.д. ми слухаємо музику, дивимося відео, гортаємо стрічку новин, лайкаємо, перепощуємо, пернесилаємо, ділимося, викладаємо в сторіз і таке інше. Вдивляючись в екран ми не завжди помічаємо, що відбувається насправді і хто нас оточує. Віртуальний світ поглинає людину без залишку… Але є люди, які не потребують від нас лайка чи смайлика, ми не прочитаємо про них у ФБ та Інстаграмі; це люди, які живуть реальною реальність.
Cкільки років можна прожити просто неба? Чи можна вибратися з вулиці і почати своє життя заново? Чи пробували ви допомагати бездомним, або людям викинутим на обочину нормального комфортного життя? Це запитання, а відповіді на них мало цікавлять багатьох пересічних громадян. Ми зустрічаємо нужденних щодня у себе у дворі, під’їзді, в парку, на автостанції, біля великих супермаркетів, на базарі чи вокзалі. Але що ми про них знаємо? З чого складається їхній день, де вони працюють і сплять, що їдять, як держава опікується тими, хто залишився без крову над головою і змушений жити на вулиці, і чого боїться безхатченко, або людина, яка не може прожити і прохарчуватися на свої мізерні статки?
В більшості випадків українці виносять вердикт – він пияк і все пропив. Людям легше поставити «діагноз» ніж зрозуміти. Ще в древньому Римі казали: «Легше звинуватити ніж виправдати та зрозуміти».
Багато людей залишається без житла через аферистів; рідних, які виганяють їх із помешкань; багато людей повертаються після ув’язнення і дізнаються, що вони більше не прописані у квартирі і не мають де жити.
Волонтери відмічають, що люди, які живуть на вулиці, дуже часто мають психічні і психологічні проблеми. Чимала кількість бездомних – це заробітчани, які шукають роботи, а потім її не знаходять або втрачають і залишаються на вулиці.
Безхатченки є майже у всіх державах. У демократичних країнах людину не можуть всупереч її волі примусити вести певний спосіб життя, якщо вона не порушує законів, які передбачають позбавлення волі чи інше покарання. Зменшувати кількість безхатченків тут намагаються за рахунок соціальних ініціатив. У Фінляндії, наприклад, нужденним надають житло. А ось у тоталітарних країнах від бездомних людей намагалися позбутися шляхом ізоляції.
Цікаво, що в Білорусі рідко можна побачити безхатченка, особливо на вокзалах. Напевно у наших сусідів є якісь такі закони, які примушують нужденних проживати в певній установі. В Україні ми не можемо змусити безхатченків проживати у відповідній інституції. Хоча заклади є, напівпорожні, де жебрак може отримати певні послуги. Якщо нужденний цього не хоче, ми не можемо його заставити. Навіть якщо ми бачимо, що людина психічно хвора, ми теж не можемо її забрати до лікарні, вона має усвідомити, що їй потрібна допомога. Священне Писання говорить: «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і Він йому відплатить за його добродійство» (Прип. 19: 17).
XXI сторіччя переповнене тривожною тенденцією активного зростання чисельності бездомних громадян та безпритульних дітей, які займаються бродяжництвом. Проблема безхатченків в Україні деформує соціальне середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їх життєву, громадську та творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціальну напругу в суспільстві.
Багато громадян, схильних до соціального блукання, ведуть протиправний, здебільшого злочинний спосіб життя. Серед них і ті, які були раніше засуджені, хворі на різні інфекційні захворювання (СНІД, туберкульоз, гепатит тощо), зловживають наркотичними засобами та алкоголем.
Думаю, що причинами такої ситуації стало різке зниження доходів та рівня життя населення, різкого збільшення наявного та прихованого безробіття, неготовність навчальних та соціальних закладів, правоохоронних органів проводити роботу.
В лютому 2021 року виповнюється три роки з моменту першого благодійного обіду для «невидимих» – струджених та обтяжених людей і громадян, які потрапили у скрутні життєві обставини. 160-тий тиждень гарячих обідів зібрав близько 50-ти нужденних осіб. В основному приходять малозабезпечені та пенсіонери, які мають дім, але часто їхня пенсія йде на оплату комунальних послуг, і вони взагалі недоїдають, не мають чим повечеряти, а також потребують простого спілкування.
Благодійні обіди проходять з благословення митрополита Львівського і Галицького Філарета. За три року годування на автостанції м. Борислав ми наражалися на різні проблеми та перепони. Ми зустрічали і нерозуміння оточуючих, і засудження сусідів, але парафіяни нашого Свято-Покровського Православного храму завжди керуються словами Священного Писання: «Хто затуляє вухо на крик бідака, той сам кричатиме, та слухати ніхто не буде» (Прип. 21: 13).
Кожна людина – це образ Божий! Навіть найбрудніший жебрак для Бога найцінніший скарб і викуплений безцінною Жертвою Христовою. Спаситель на хресті вмирав і за них. Тому нужденні та безпритульні мають право на: повагу до їхньої гідності, охорону здоров’я, соціальний захист і правову допомогу.
Потрібно усвідомити, що жебрак може повернутися до нормального життя, якщо цього хоче і прагне стати корисним для суспільства. Кожен із нас повинен допомогти нужденним соціалізуватися. Господь говорить: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас… і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11: 28-30). Ми, християни, зобов’язані допомогти таким людям зустрітися з Христом, адже у Бога немає інших рук, окрім наших: «Хто бідному дає, той злиднів не зазнає» (Прип. «8: 27).
Протоієрей Діонісій Буренко
Клірик Свято-Покровського
Православного храму м. Борислав
Львівської єпархії УПЦ
Повязані записи
