Наш співрозмовник є дияконом ось уже сьомий рік. Майже з моменту хіротонії диякон Назарій був «архієрейським» дияконом, тобто співслужив Літургії із Львівськими архієреями. Кілька років тому о. Назарій був піднесений до гідності протодиякона. Власне його завданням тепер є не лише співслужити архієрейські Літургії та моління Часослова, але і курувати дияконське служіння Львівської архієпархії УГКЦ. Про красу Богослужінь, однозгідність Літургійного служіння в УГКЦ, молитви Вечірні і Утрені на парафіях та дияконське служіння в цілому – у бесіді із протодияконом Назарієм Ярунівим.
– Отче Назарію, із власного досвіду знаю, що Ви завжди дуже піклуєтесь про красу Богослужіння. Чому так важливо дбати про красу Літургійної молитви?
– Людина – творіння рук Божих. Але як творіння, яке не є самодостатнє, вона покликана безнастанно прямувати до Джерела свого життя, перебувати у гармонії із своїм Творцем. І власне літургійне служіння Церкви допомагає краще усвідомити роль, місце і завдання, яке виконує особа, що належить до Божого Люду, адже повнота Церкви виявляється у Її Літургії, у храмовому Богослужінні. Глибоко переконаний, що спілкування з Небесним Отцем звершується у молитві та жертві, тому в літургійних діях Церква об’являє людині Бога, а саму людину – як Його творіння. Саме тому краса і порядок Богослужіння так важливі, адже внутрішній устрій храму і молитва, звершувана в ньому, покликані в земний спосіб являти неземну красу Царства Божого, до якого кличе нас Господь.
– Дуже часто можна почути від критиків, що урочистий спосіб молитви із пишнотою церемоній і чітким дотриманням обрядів є «обрядовір’ям» чи «побожним театром», який не сприяє близькості молільника з Богом, а навпаки віддаляє. Що Ви можете сказати з цього приводу?
– Одного разу мій близький друг, священик, звернув мою увагу на слова Заамвонної молитви Божественної Літургії св. Йоана Золотоустого: «… освяти тих, що люблять красу дому Твого…». Я справді замислився над тим, що для доброго служіння, зокрема дияконського, найперше потрібно любити дім Божий, слідкувати за його красою, а заразом і красою молитви, яка в ньому звершується. Блаженний священномученик Леонтій (Леонід Фьодоров – признаений Праведним митрополитом Андреєм Екзархом для греко-католиків Росії. Беатифікований святим папою Іваном Павлом II, разом із іншими Новомучениками УГКЦ 27 червня 2001 року –В.М.) колись у листах до Праведного митрополита Андрея писав, що любов до молитви та богослужень, до зберігання обряду в доброму його значенні необхідно плекати від наймолодшого дитячого віку… Так є не завжди…Саме тому, думаю, іноді так важко багатьом зрозуміти важливість та суть творення краси храмового Богослужіння, оскільки воно не завжди плекається на парафіях. З іншого боку, вважаю що все, що ми отримали від наших предків є неабияким досвідом, досвідом пізнання Бога, досвідом присутності Божої в серці, яка неминуче має виливатися у зовнійшній її вияв, адже ми – тілесні істоти, і потребуємо сприймати гарні речі на дотик, погляд, слух, нюх… Якщо особа глибоко переживає зустріч із Творцем у храмі чи у приватній молитві, то їй не йдеться першочергово про буквоїдство і зберігання обряду, але ця краса виливається сама з глибин душі та серця… А краса, знову ж таки, неможлива без впорядкованості та чіткості дій. Це відбувається підсвідомо. Окрім того, думаю, власне завданням диякона є творити цю красу і зберігати порядок у храмі так, щоб єпископ чи священик, з яким він співслужить, міг спокійно заносити молитву від імені всіх присутніх у храмі до Всевишнього. Це і є суть послуги у широкому і властивому значенні цього слова, як на мене. Також у власному служінні завжди уникаю розуміння та поділу богослужень на «пишні» і «непишні», оскільки зустріч з Богом і служіння на Його славу завжди величне і незбагненне Таїнство, яке неможливо поділяти на менш чи більш важливе, торжественне тощо. Один сивочолий диякон, коли його запитали, чому він щоразу служить так торжественно, пишно і старанно, відповів: «А хто знає? можливо Літургія, яку я звершую сьогодні, вже остання в моєму житті»…
– Від виходу Церкви із підпілля і до сьогодні у середовищі УГКЦ ведуться Літургійні дискусії, часами дуже гарячі. Однозгідості у багатьох питаннях немає. Яку думку маєте Ви як член Літургійної Комісії: чи потрібно добиватись повної однозгідності у звершенні Богослужінь чи потрібно все залишити як є?
– І одне, і інше є крайностями, як на мене. З одного боку, поняття однакового уставу для всіх пішло з тих часів, коли з’явилась на світ друкована книга. До того всі черпали різні традиції з рукописів. А таких традицій та обрядів було безліч. З іншого боку, не можемо залишати все напризволяще, не чуваючи над богослужбовим порядком в здоровому значенні цього слова. Устав – це, як на мене, щось живе, живе пережиття зістрічі з Богом, яке виливається в той чи інший видимий спосіб молитви. Тому, звичайно, що всіх людей дещо, навіть, неприроднім є повна та цілковита однаковість у зовнішноьому вигляді Богопочитання, але спільний корінь для певного народу чи Церкви мав би бути задля краси, яку творимо для Бога і якою прославляємо Його як Творця і Царя Всесвіту. А ця краса, як я вже казав, неможлива без порядку.
– Часто Ваш спосіб служіння є критикованим як «московський». Із яких є джерел Ви черпаєте обряди, за якими служите?
– Якось так склалось, що в нашій Церкві впорядковане і чинне служіння часто порівнюють з «московським». Час від часу це чую. Напевно, пов’язане це з тим, що традиція літургійного служіння УГКЦ є перервана через гоніння у часи підпілля. Тому сьогодні існує замішання в тому, як звершувати богослуження, яким уставом керуватися і т. д. Тим більше, наш Типик багатьох моментів не описує. В своєму служінні, висловлюючись дещо лірично, керуюсь найперше любов’ю до Богослужіння і старанням разом з іншими священнослужителями та прислугою творити красу. Це є першочерговим критерієм для мене як диякона. Якщо ж говорити практично, то вживаю різні джерела, серед яких найперше місце мають, звичайно, офіційні книги нашої Церкви, хоча щодо, наприклад, уставу архиєрейських богослужінь вони мало говорять. Якщо ж чогось не описано, то стараюсь запозичувати досвід інших Східних Церков, які дають практичну відповідь на те чи інше рубрикальне питання, – це і книги, і статті, і навіть відеоматеріали. І назагал вважаю, що ми не повинні повною мірою керуватись лише, як то часто кажуть, «своїм», але пробувати щось адаптовувати до сьогодення, зважати на те, щоб устав нашої храмової спільнотної молитви, поза красою, мав практичний та логічний характер.
Тому не варто боятися дивитись на інші Церкви і щось корисне та практичне запозичати в них. Адже постійний обмін досвідом супроводжує людину як таку протягом всього її життя. І це природньо, оскільки кожна сфера нашого навіть побутового життя сповнена різними способами вирішення тих чи інших питань, використанням різного досвіду та порад чи то в культурі, чи в мистецтві.
– Є розуміння, що Богослужіння добового кола є рівноцінними із іншими, в тому числі із Літургією. Однак у наших храмах (фактично без винятків) в час Літургії храм переповнений, а на моліннях Часослова присутні від кількох до (дуже рідко) максимум кількадесят людей. Чому так і як це виправити?
– Я б сказав, що Богослужіння добового кола підводять людину до Божественної Літургії, приготовляють її і вводять у це Таїнство, закликаючи до покаяння та очищення своєї душі. Тому Божественна Літургія є немовби вінцем молитви Церкви. Однак, правда, що Вечірню, Утреню чи інші богослужіння добового кола вірні відвідують менше. Такий феномен, на моє глибоке переконання, пов’язаний з декількома моментами. По-перше, в більшості наших храмів дуже рідко звершуються такі богослуження, а якщо і звершуються, то часто поверхнево, без хорового або, хоча б, клиросного співу. Тому миряни інколи банально не знають, що такі богослужіння існують в церковній традиції. А якщо й приходять на них, то нерідко називають це просто Службою Божою. По-друге, зі сказаного вище випливає необхідність розвивати в Церкві поняття літургійної катехизи, оскільки життя парафії повинне базуватися на богослужінні. Храмова молитва є архиважливою, а з неї випливає і соціальне служіння, і милосердя, і праця з різними групами мирян… Якщо миряни будуть розуміти, що вони моляться, як звершують цю молитву, що діється в храмі, тоді перестануть бути театральними глядачами, а живими учасниками молитви Церкви. По-третє, величезною проблемою сьогодні є те, що миряни мовчать у храмі під час богослужень, не беручи участі у співі. З одного боку, це спричинене тим, що не мають відповідних текстів в руках, з іншого – неналежним співом в наших храмах, через який вірні просто не розуміють слів. І не останню роль віддіграє занепад так званого «простопінія», тобто інколи хори або занадто концертно супроводжують храмову молитву, або ж навпаки, стиль співу нагадує швидше коломийки, ніж мелодійне промовляння молитви. Тому глибоко переконаний, якщо миряни будуть знати про інші богослужіння, розуміти їх значення, знати або мати перед очима ці молитовні тексти та матимуть можливість брати активну участь у співі, храми будуть наповнені богомільним людом так само, як і в неділю на Божественній Літургії.
– Ви є членом ради протодияконів при Патріаршій Літургійній Комісії. Як Ви вважаєте які перспективи інституту протодияконства в УГКЦ?
– Часто спілкуюсь з нашими архиєреями на тему Богослужінь, літургійної катехизи тощо. Одного разу почув від владики Венедикта, єпископа-помічника Львівської Архиєпархії, таку думку: один з феноменів нашої Церкви полягає в тому, що священики на парафіях інколи вкладають всю свою енергію і сили в катехизацію, в соціальне служіння, в розбудову храму, що є неабияк важливо в служінні Церкви. Як наслідок, на те, щоб пильнувати за достойним та правильним звершенням богослужінь, часто просто не вистачає сил. Тому, власне, таким важливим є присутність на парафії диякона, котрий би дбав за красу Літургійної молитви, за належне служіння, за доступний для мирян спів та літургійну катехизу, про брак та необхідність якої я вже говорив. Звичайно, що первісним покликанням диякона було дещо інше – дбати за вдів, сиріт тощо. Проте, виходячи з сучасної традиції, власне таким блюстителем літургійного благочестя на парафії міг би бути диякон. Виходячи з цього, виникає необхідність тих, котрі б навчали дияконів, приготовляли їх практично до звершення богослужень – що належить до протодиякона. Останніми роками ми є свідками неабиякого відродження літургійного служіння в нашій Церкві. І це, за словами кир Венедикта, є той кайрос, сприятливий час, коли варто розвивати і плекати важливе місце і роль дияконату у парафіяльному служінні.
– Раніше Ви згадували про служіння диякона. Ви є дияконом ось уже сьомий рік. На Вашу думку, що означає бути добрим дияконом?
– Якщо говорити про певного роду практичні якості доброго диякона, то, як це не парадоксально і, можливо, суб’єктивно звучить, але давно не ставлю спів чи музичні здібності на перше місце. Зі свого досвіду можу сказати, що в нашій Львівській Архиєпархії зустрічав багато дияконів, котрі не вирізнялись надто гарним співом, але вміли благоговійно, молитовно та чинно провадити, наприклад, Божественну Літургію, зокрема архиєрейську, тобто ту, яку очолює єпископ. До того ж, вони швидко вчились. Тому з практичного боку на першому місці для мене є така риса як второпність, після чого вже слідує якесь докладніше знання рубрик, чинопослідувань богослужень. Проте, відповідаючи повніше на це питання, напевно знову повторюсь, що, на мою думку, добрий диякон повинен найперше любити молитву. Можливо, це надто загально і така риса, без сумніву, має бути притаманною кожному практикуючому християнинові, проте найважливішим для доброго служіння є любов до приватної молитви, яка неминуче виливається в любов до храмового богослужіння та в потребу і бажання творити красу спільнотної Літургійної молитви. І там, де власне є та любов, з’являється порядок та гармонія в зовнішньому вияві богопочитання, у плеканні обряду та традицій. Тому щиро переконаний, що жодні книжкові знання уставу і чинопослідувань богослужінь не принесуть результату, якщо не випливають з любові до молитви. Підсумовуючи, хотів би висловити думку, що завданням диякона на богослужінні є зробити все для того, щоб архиєрей і співслужителі у святилищі, а миряни в храмі ні про що не турбувались та не відволікались, але в спокої, мирі і з радістю могли заносити молитви до Всевишнього.
Розмовляв Володимир Мамчин
Фото: http://www.ugcc.lviv.ua
Повязані записи
