Сучасна Європа, до якої ми прямуємо, дедалі більше посилає нам виклики, серед яких – популяризація секуляризму і відмова від християнських цінностей. Про ці тенденції в контексті реалій і можливих загроз для українського релігійного простору говоримо з настоятелем Свято-Володимирівської громади м. Генновера, науковим працівником Генноверського та Гіндесгальського університету (Федеративної Республіки Німеччина) протоієреєм Андрієм Федчишином.
Отче Андрію, розкажіть, будь ласка, про служіння в Німеччині. Які є там виклики для священнослужителя?
Почав би нашу розмову з того, що наша Свято-Володимирівська громада заснована зі свята рівноапостольного князя Володимира Великого в 2014 році. Владика Димитрій дав благословення і дозвіл на відродження нашої православної громади в Генновері, яка була ще з післявоєнних часів, в травні 2012 року.
Відповідаючи на ваше друге питання, які є виклики для священнослужителя, я думаю, що виклики для священнослужителя є у принципі однакові, як у Львові, в Тернополі, чи якомусь іншому місті в Україні, так само і в Західній Європі. Священик має своє покликання, для нього важливою є паства, яку він має опікати.
У чому загалом полягає різниця служіння за кордоном і в Україні?
Служіння полягає в тому, як віряни беруть участь у церковному житті. Коли ми візьмемо наш Свято-Покровський собор тут у Львові, є люди різних соціальних прошарків, а в Німеччині різниця в тому, що там є люди не тільки різних суспільних станів, а також миряни з різних частин як України, так і українці з Польщі, і ті, які прийшли в нашу церкву, в нашу українську громаду, бо є у подружжі з нашими громадянами. Тому служіння полягає в тому, щоб співпрацювати з вірянами на різних етапах, бо вони по-різному підготовленні в церковному розумінні цього слова.
Як виглядає служіння на вашій парафії? Як воно бути православним в країні, де частина вірних католики, а інша частина – протестанти?
У нас в Генновері з кінця Другої світової війни українці, як і православні, так і унійні, тобто греко-католики, молилися спільно. Пізніше, у 1984-му році, стараннями і на кошти католицької єпархії був збудований український екуменічний центр, де українці обох віросповідувань чи обох юриспруденцій молилися почергово. Два священики, греко-католицький і православний, приходили в неділю де їх чекала одна і та сама громада. На жаль, із плином часу змінили священиків для нашої української громади, змінилося і розуміння українськості. Тому, коли випала така можливість, щоб я зміг здійснювати служіння в Німеччині, греко-католицький настоятель навідріз відмовився, і тому Католицька Церква запропонувала нам інше приміщення, у своєму храмі, де ми молимося почергово з нашими католицькими, тобто західними у традиції братами і сестрами.
Друга частина вашого питання – “як бути православними в країні, де одна частина є католики, а інша протестанти” – хочу вам відповісти, що в Німеччині є також велика група мусульман – від 5 до 10 %. І тому православні тут радо вітаються, як з католицькою, так і з протестантською церквою, і вони бачать в нас дійсно своїх братів і сестер. І, як я сказав попередньо, Католицька Церква з радістю відгукнулася на наші потреби, дала нам дуже гарні церковні приміщення, які складаються з верхньої частини і нижньої, трошки меншої церкви. Також ми маємо можливість після спільного богослужіння разом почастуватись в приміщені, де є кухня, де наші українські жінки можуть приготувати щось смачненького, поспілкуватися і також в тому приміщенні є ще великий зал, де можна проводити різні заходи, чим ми і користаємось разом.
Відомо, що духовність у Європі – набагато інша. Там є також близька взаємодія із секуляризмом, коли людина відмежовується від Бога і прагне сама приймати рішення у своєму житті. Чи є у вас як священика рецепт протидії у допомозі своїм вірним там?
Як ви вже самі сказали, я ще є настоятелем української громади, а ще працюю в університеті, де закінчував також і католицьке богослів’я, тепер прицільно займаюсь його дослідженням, передусім в галузі пасторальної теології. Тобто тією частиною, яка займається фактично популяризацією християнства на момент в німецькому суспільстві. Може для нас, українців, то може бути незвичною така пропаганда християнства. Секуляризм, який ви вже згадали, присутній у Європі, проте у Німеччині він не на такому рівні, як у Франції. Ми знаємо, що в Німеччині держава збирає податок зі своїх громадян, які є християнами, і пізніше, зібравши цей податок, віддає у католицьку або протестантську церкву. Багатьом це не подобається тому, що кожного місяця доводиться віддавати значні кошти на розвиток чи на утримування храму. Хоча ми добре знаємо, що Католицька Церква в Німеччині надзвичайно багата, бо вона володіє багатьма приміщеннями, полями, і навіть цілими регіонами, але не дивлячись на це, держава постійно, кожного місяця, збирає для них податки.
І тому, як ви зазначили, коли людина відмежовується від Бога, – це притаманно демократії Західної Європи ще з XVIII століття, з моменту епохи Просвітництва, коли людина почала шукати Бога. І Церква не заважає їй у цих пошуках, а, навпаки, – сприяє. Тому що від пошуків також можна і втомитися і зараз так виглядає у Європі, що ті шукачі у суспільстві втомилися і все частіше знаходять для себе відпочинок саме в лоні Церкви. І як я вже вам сказав, пасторальне богослів’я саме займається тим, як людині найкраще показати, як їй найшвидше і у найбільш приємний спосіб наблизитись до Бога, не втрачаючи своїх ідеалів, які дуже часто можуть виявитися хибними.
Як загалом, на ваш погляд, не допустити проникнення цих тенденцій в українську духовність?
Ну як виглядає з відповіді на перше запитання, секуляризм є також і в Україні, і його проникненню, звичайно, не можна ніяк запобігти. Ви значно молодші, а так, як я і отець Віктор Кайда, який нам тут гарно допомагає, ми знаємо, що таке тоталітарний режим, коли те, що забороняється, зазвичай приносить дуже слабенькі плоди. І тому, я думаю, що переконання і особистий приклад християн найкраще допоможе, аби позбутися впливу секуляризму.
Ми знаємо, що ви є викладачем Біблійної теології філософського факультету Генноверського університету (Федеративна Республіка Німеччина). Яке сприйняття богослів’я у Європі? Чи є потреба у його спеціальному викладі?
Богослів’я або теологія, за європейським стандартом назви, є однією із десяти дисциплін в університеті. І ніхто не ставить питання: “Чи потрібне богослів’я?”. Воно так само розцінюється на рівні прикладної математики чи біохімії, так само професор богослів’я він не рідко був в німецьких університетах і ректором університету.
Тому в Німеччині притаманні різні розвитки (напрямки) в цій науці. У першу чергу, у Німеччині теологія є наукою, яка повинна служити суспільству. Тут-таки свято дотримуються, що наука у служінні суспільству, як, наприклад, теологія відіграє надзвичайно важливу роль.
Повертаючись до питання перебування в розвинутій країні, з високим рівним економіки, іншим стилем життя, з власного досвіду можу зазначити, що релігійність за кордоном дещо не та, що в нас, – люди вільні у своєму виборі, і вибір, на жаль, не на користь Церкви. Яке майбутнє Української Церкви за кордоном?
Так само в Україні часто, чи не рідко, буває що храми не завжди переповнені навіть в неділю. Навіть маємо такі великі святині, які не тільки наші православні, але й інших конфесій, вони далеко не заповнені. І так ми можемо побачити, особливо в Західній Німеччині, де велетенські собори в неділю теж переповненні. Дуже багато залежить від настоятеля собору, його праці, від громади, тому що громада є особливо важлива в Західній Церкві, тут все частіше вони повертаються до тої думки первинної Церкви. І тому, відповідаючи на ваше питання: “Яке є майбутнє Української Церкви”, я вам би хотів спочатку наголосити, що Західна Церква вже десять-п’ятнаднять років знайшла в Східній ту “молитву серця”, те покликання до первинної Церкви, яке було колись. І тому зараз громаді далися надзвичайно великі повноваження, особливо в Католицькій Церкві. Ми знаємо, що тут катастрофічно не вистачає священнослужителів, через те все більше миряни переймають все більше і більше функцій, відіграють ще більшу роль саме для створення громади і ведення церковних справ.
Яке майбутнє Української Церкви? Воно, звичайно, має перспективу, адже все більше, особливо через трагічні події, які є на Сході України, в Німеччині вже розуміють, що Україна не є Росією, розуміють ту небезпеку, яка є на Сході України, розуміють, що та небезпека може перейти і в Західну Європу, починаючи зі східних рубежів. І тому, Українську Церкву там підтримують, і нею дуже сильно цікавляться. І так само така ж перспективна робота саме Львівсько-Сокальської єпархії, яка підтримує східнонімецькі та північнонімецькі території. Туди посилають священиків для проповіді, для зустрічі з нашими мирянами, чи з членами нашої Церкви. Бо, коли раніше наші українці особливо з Центральної та Південної України, також ходили в церкви РПЦ, які набагато краще фінансуються, і які проводять доволі таки активну роль, зараз відмовляються там молитись. Наприклад, до нас в Генновер приїжджають люди із Гамбурга і Бремена, щоб помолитися. На жаль, ті люди не настільки підготовленні в церковному розумінні, але вони все більше і більше знаходять духовну потребу. Так, як я вже сам перебуваю більше двадцяти років в Німеччині, і у мене є доволі-таки багато знайомих, які теж тривалий час тут проживають, розумієш, що все ж таки з віком не так часто є можливість їздити чи літати в Україну, і ось українці знаходять собі все частіше саме те пристановище у духовній громаді, а саме ідуть до Церкви. Коли є якісь волонтерські заходи, тоді вони ввічливо кажуть: “Приходьте в неділю до нас на Службу, помолимось разом, а потім і вирішимо, кому і як ми будемо допомагати”.
Розмовляв Володимир Ведміцький
Джерело: «Град Лева»
Повязані записи
