Протягом Великого посту ми чимало роздумуємо над внутрішнім станом, своїм християнським життям. Часто ми концентруємо увагу на внутрішньому, забуваючи про зовнішні чинники. Деякі погляди чи дії у суспільстві є своєрідною спокусою «вкусити» заборонений плід, а отже містять певну загрозу для духовного життя. Про небезпеки цих пасток і вчень, а також про їхній вплив та протидію своїми думками для “Духовної величі Львова” поділився викладач Львівської православної богословської академії УПЦ КП, благочинний академічного храму Святителя Іоана Золотоустого, протоієрей Назарій Лозинський.
– Отче, світові тенденції спонукають до того, що дедалі більшої популярності набирає течія секуляризму. Підтвердження цьому – факти тероризму у країнах Європи, зокрема останній – у Франції, пов’язаний із розстрілами у редакції «Шарлі Ебдо». Наскільки секуляризм може бути сьогодні згубним для суспільства?
– Кожне явище є згубним тоді, коли віддаляє нас від Бога. І неважливо, як це буде називатися, – урбанізм, філантропія, гуманізація чи секуляризм. Якраз приклад терактів щодо редакції «Шарлі Ебдо» це яскраво засвідчує, окрім різноманітності чинників цих розстрілів, одним із них були реакції на карикатури пророка Магомета. Проте на шпальтах видання ми бачили не лише карикатури на мусульманський світ, але й на християнську тематику. Розумію, що кожен має право на свою власну думку, але моя думка має залишатися при мені, не нав’язуючи нічого іншим. Мене, наприклад, образили ці карикатури, насамперед як людину і християнина, а вже потім як священика. На мій погляд, ми не можемо радикально єднати секуляризм та безвір’я. Наприклад, у багатьох європейських країнах, де присутній високий рівень секуляризації, рівень злочинності дуже низький. Тобто, коли суспільство секуляризоване, то це не означає, що воно аморальне. Проте секулярні позиції мають загрозу у підміні понять. Наприклад, у одній із країн заборонили у школах зображення хреста. На перший погляд, у цьому нема ніби нічого поганого, адже у школах навчаються різні діти, які виховані у різноманітно спрямованих сім’ях. Але з цього все починається. Інший крок – пропозиція колишнього президента Франції Ніколя Саркозі заборонити духовенству носити відповідний одяг і зображувати хрест. А ще є країни, у яких забороняють носити хрестики на грудях. Тому у цьому і є загроза секуляризації, коли ми не зважатимемо, на перший погляд, на непримітні речі і вже дозволятимемо робити наступні кроки, які для нашого духовного життя будуть дуже небезпечними.
– Чи може Церква протидіяти цьому впливові?
– Безперечно, що так. Коли я читав про ситуацію у тих країнах, де забороняють носити хрестики, то дивувався, чому мовчить релігійне середовище. Можливо, десь одинично і можна почути звернення єпископату чи священства, але це окремо, а не загалом. Можу навести приклад Української Православної Церкви Київського Патріархату. Минулого року, коли злочинна влада виступила проти народу, то Патріарх Філарет закликав не молитись за цю владу. Це був дуже радикальний крок, адже, по-перше, не всі це сприйняли, по-друге, не всі могли б на це відважитись. У результаті виявилось, що рішення прийнято правильно. Тому Церква не може мовчати на такі речі. Вона повинна, по-перше, захистити себе, по-друге, свою паству, християн. Церква не може «ховатися» за плечима лібералізму.
– Від глобального поняття «секуляризму» ми розглянемо більш локальне поняття – «секта». На ваш погляд, що таке секта? Чи має вона вплив на сьогоднішню ситуацію в українському релігійному середовищі?
– Академічне визначення поняття «секта» означає «те, що відкололось». Ми можемо охарактеризувати секту як своєрідну релігійну деномінацію, яка відійшла від традиційного вчення. Це необов’язково лише у християнстві, секти присутні у різних релігіях. Якщо ж ми говоримо про християнство, то секта – це той релігійний напрямок, який відійшов від традиційного християнства, не зберігши основних християнських догматів. Церква може називатися християнською тоді, коли сповідує догмат про Трійцю, а отже визнає божество Христа Спасителя, вірить у безсмертя душі і її загробне життя. Якщо організація не визнає якогось із цих догматів, то її можна вважати сектою, оскільки вона спотворює вчення традиційної Церкви. На мою думку, це явище по-різному впливає на наше релігійне середовище. Насамперед це залежить від приналежності секти до певного типу, її «комунікації» зі своїми адептами. Не думаю, що у сьогоднішніх подіях ці організації якось впливають на релігійну ситуацію. Більше, ніж рік тому суспільство по-іншому розуміло для себе традиційну Церкву, до якої не завжди дослухалися, хоча, безумовно, не знижували рівня довіри. Важливо, що зараз на вулицях не дозволено відкрито комусь нав’язувати свою релігійну позицію, зокрема це має свій результат, зважаючи на діяльність певних організацій. На мій погляд, секта лише тоді має вплив, коли традиційна Церква не впоралася зі своїми обов’язками. Особливо це стосується служіння парафіяльних священиків. Тому розвиток сектантства – це не загроза для Церкви, а прояв її недогляду.
– Отче, для мене секта – це також формування і підтримка нового тренду, чогось іншого, ніж пропонує традиційна християнська спільнота. Чому людина дедалі більше відмовляється від традиційного, шукаючи альтернативу?
– Я б сказав, що людина не стільки шукає чогось нового, скільки шукає Бога. На думку одного християнського публіциста, сектанти – це «вершки» християнського середовища, бо вони перебувають у постійному пошуку. Справді, ті прихожани, які є сьогодні у храмах, зазвичай не шукають, до святині їх часто приводить традиція, імідж, тобто, що скажуть про них інші. Натомість сектанти – це ті, які шукали Бога, прагнули спілкування з Ним, але у храмі цього не знайшли. Розумію, що скажу тут дещо крамольну річ для духовенства, але у цьому також наша провина. Наприклад, у Львівській православній духовній академії є викладачка, яка була 8 років у одній із релігійних організацій. Вона вийшла з традиційної Церкви на початку 90-их, коли між конфесіями тривали сутички і поділ храмів, бо не могла зрозуміти, як таке може відбуватися у святині. Цим моментом впевнено скористалися деякі люди, які зразу ж запропонували їй любов та увагу. На щастя, вона зрозуміла хибність вчення цієї організації і повернулася у лоно Церкви. Тобто людина шукає, але ці пошуки не завжди можуть завершитись для неї успішно.
– В українському законодавстві нема чітко визначеного поняття «секта». Це означає, що імунітет релігійного середовища є незахищеним?
– На мою думку, у цьому нічого нема страшного, навпаки відсутність визначення не порушує свободу віровчення. Ми не живемо у теократичній країні, де керівник держави одночасно є главою Церкви, а також існує панівна релігія, тоді логічно всі інші релігійні організації можна назвати сектами. Україна – поліконфесійна країна, тому кожна людина може мати різну релігійну ідентичність. Також ми не маємо якогось уніфікованого визначення в академічній сфері, оскільки є дуже багато пояснень терміну «секта». Тому говорити про те, щоб держава мала цим займатись, мабуть, не потрібно, адже може виникнути загроза того, що вона перебере на себе функцію визначати, що є Церква, а що – секта, а це суперечитиме іншому положенню Конституції України про автономію Церкви. Держава, на мій погляд, може втрутитися лише у крайньому випадку, коли організація веде агресивну і деструктивну діяльність у суспільстві щодо окремої людини. Тоді завдяки заходам безпеки вона піклується про своїх громадян.
– Ми вже говорили про те, що прагнення стати членом секти – це нерідко висловлення недовіри власній релігійній організації. Чи може ситуація, яка склалася в Україні, бути каталізатором для творення нових сект, адже є чимало вірних, які незадоволені рішеннями своєї релігійної спільноти?
– Думаю, що швидше ні, ніж так. Сучасна ситуація не є радше каталізатором нових сект, а періодом самоствердження традиційних Церков. У рамках минулорічних і сьогоднішніх трагічних подій жодна така окрема релігійна організація не має достатнього впливу на думку громадськості. Натомість суспільство дедалі більше підтримує позиції Церков, які реагують на події. Наприклад, помітно зріс рівень довіри до духовенства Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви. Тому такі організації просто собі існують, навіть, якщо кількість адептів у сектах не зменшується, то точно не збільшується.
– Отче, якими важелями має володіти Церква, щоб спонукати свої вірних відрізняти зерно від полови? Безумовно, що тут варто також говорити про комунікаційні стратегії…
– Насправді на це запитання відповісти складно, оскільки звичайні миряни зазвичай не вдаються до детального аналізу своєї релігійної спільноти, хоча, безумовно, є свої винятки. Людина прийшла у храм, бо шукає, хоче щось побачити важливе для себе. Що може її відштовхнути? Перше – вона приходить і бачить духівника, який не відповідає її вимогам – малоосвічений, його слова не збігаються із вчинками, таких факторів може бути багато. Другий крок – людина не знаходить внутрішнього спілкування, натомість у храмі її чекають обмовляння, а нерідко і осуди «всезнаючих» парафіян. Так, Церква має використовувати певні комунікативні стратегії, щоб допомогти людині.
По-перше, це слово пастиря. Центром Церкви є її ієрархія – Христос, Який заповів своїм апостолам вести паству, апостоли передали це своїм учням, єпископам і священикам. Тому найкращий комунікативний засіб – слово священика. Якщо священик проповідує любов і найголовніше – несе її до своїх парафіян, більше з ними спілкується, проводить бесіди, реколекції, розмови, тоді це все гуртує і зближує. Тому, прийшовши до такої спільноти, людина відчуває цю атмосферу – увагу та любов від свого священика, а також від мирян. За таких обставин вона ніколи не залишить цю парафію. Священик повинен піклуватися про паству так, щоб, банально, ніхто нікуди не хотів іти. По-друге, ми, духовенство, не стільки маємо займатися критикою сект (маємо пам’ятати, що заборонений плід завжди є солодкий, і наші парафіяни не втримаються, аби його не «скуштувати»), скільки наголошувати на їхній загрозі через фінансові маніпуляції, зомбування і спотворення внутрішнього духовного стану. Я писав свою кандидатську дисертацію про діяльність однієї із релігійних організацій. Коли спілкувався з представниками цієї спільноти, то розумів, що дискусія на основі цитат із Святого Письма неефективна, адже методика спілкування з цими людьми – не показувати міру своїх знань, а, навпаки, – спонукати до роздумів, демонструючи алогізми їхнього вчення. Я бачив, що це приносить свій результат. Тому, безумовно, Церква повинна «йти» у суспільство. Звичайно, робити це не так нав’язливо, як певні релігійні організації, але і не ізольовуватись за дверима храму.
Юліана Лавриш
Повязані записи
