Впродовж останнього тижня у світі молилися за єдність християн. Такі духовні зустрічі відбувалися, зокрема, і у Львові. Власне, під час такої молитви замислюєшся над тим, наскільки цінним є феномен бути одним цілим, наскільки важливим. Протягом наших богослужінь, незалежно у західній чи східній традиції, ми просимо у Бога єдності, цілісності, але, на жаль, часто ці прохання залишаються банально вивченими фразами без будь-якої глибинної призадуми.
Впродовж останніх місяців мені, як журналісту, доводилось стикатись із ситуаціями, коли треба було бути своєрідним «рефері» у дискусіях християн різних конфесій. Це відбувалось як реально, так і віртуально. У цих сутичках складалося враження, що кожна із сторін «приватизувала» Христа. Мовляв, ми ось православні чи католики, тому саме в нашій Церкві є спасіння. Думка інших, їхні традиції, почування – нас не цікавлять. Ми – правильні, кращі, зрештою – ідеальні. Якщо чесно, то подібні розмови мене найбільше дратують, більше того – опісля нема жодного бажання контактувати з такими людьми. Проте пізніше, глибоко аналізуючи моменти цих суперечок, замислилась, чи є оце «привласнення» Христа справжнім християнством?
Кілька років тому, ще в університеті, у мене була подібна дискусія з однокурсниками після однієї із лекцій. Хтось висловив думку, що Христос прийшов у світ тільки до юдеїв, адже дотримувався традицій і приписів саме цього народу. Натомість я спитала, чому сьогодні, зокрема це найбільш примітно в іконографії, Христа зображують чорношкірим, у вишиванці чи в індійському стилі? Христос не може бути вкрапленим в один народ і в одну культуру, адже це був би надто вузький Божий план. Мабуть, вся сутність приходу Христа сконцентрована у пасхальному ранку, коли людське в образі жінок-мироносиць не може повірити у зміну законів природи, що смерть назавжди переможена, а людство врятоване. Мабуть, якби Ісус прийшов тільки до одного народу, Він не зміг би здійснити глобальної місії спасіння, а сама релігія не мала б аспекту актуальності впродовж всіх епох з прикладним моментом на життя кожної людини. Тому оцей процес інкультурації Бога у різні національні виміри – це не дивовижа, щось смішне і недоречне, а метафоричне осмислення глобальності Господньої місії.
Часто ми вважаємо себе дуже побожними християнами – відвідуємо богослужіння, беремо активну участь у житті своєї спільноти, інколи повчаємо інших. Проте, коли йде мова про вихід за межі огорож свого храму (у буквальному і метафоричному сенсах) назустріч іншому, ми зачиняємо двері; мовляв, дякую, Боже, що я не цей митар, я – кращий. Тоді ж у мене виникає запитання: чи можуть називатись християнами люди, які перетворюють свою церковну спільноту на «закрите акціонерне товариство», такий собі «ку-клукс-клан», спільноту вибраних? Думаю, що ні. Адже сутність християнства – у єдності, братерській любові, мирі. Пригадаймо перші століття, коли християни йшли на вірну смерть, аби врятувати братів і сестер у вірі. Хоча сьогодні римський Колізей є місцем для селфі і туристичних екскурсій, проте у світі ХХІ століття не зменшилась кількість кривавих ігрищ. Місця колізеїв просто перемістились в інші точки земної кулі. Звичайно, ми можемо сказати, що від нас особисто не залежить ситуація у Сирії чи навіть на українському сході. Проте, оздоровлюючи своє серце і душу, ми творимо живу мережу порозуміння і любові. Чим більше такий міцних «ланцюгів», тим швидше можна реалізувати шанс глобального миру. Молитва за єдність християнського світу – це не гарне позування на камеру, фіктивні обійми, а наша потреба. Потреба не просто об’єднатись заради перемоги над злом і стражданнями, несправедливістю і брехнею; а задля виявлення своєї живої християнської ідентичності.
Коли мені доводилось бувати на європейських екуменічних молитвах молодіжної спільноти Тезе, я відчувала силу цієї спільної молитви. Особливо тоді, коли навколо хреста одночасно молилися люди різними мовами і у різних традиціях. Там, біля розп’яття, ми були абсолютно різними – за расою, темпераментом, мовою, стилем життя; але у нас була спільна вершина, спільний погляд, зведений до одного неба. Коли переживаєш саме такі моменти, відчуваєш, наскільки Бог є близьким. Ось Він кладе тобі руки на плечі, подібно, як святому Мині на іконі Дружби.
Христа не можна приватизувати, загерметизувати, законсервувати, присвоїти. Він прийшов у цей світ, щоб ми дарували себе іншим. Без відкритих обіймів, мабуть, ми не зможемо бути справжніми християнами. Навіть, якщо вивчимо Божий закон і Святе Письмо напам’ять. Без емоцій серця, живої комунікації і спільної молитви, поринувши в особисті стереотипи, ми перетворимось на затятих фанатиків, які лише спекулюють релігійними почуваннями. «Приватизація» Христа перекреслює цінність Його місії. Спитаймо себе, чи заради цього Він стільки проповідував, чинив чудеса, зрештою – пройшов Свій страждальний земний шлях? Якщо шукатимемо відповідь, багато для себе відкриємо.
Тому на завершення цього тижня бажаю всім нам справжньої духовної єдності, без прихованих у кишені ножів, стереотипів, заангажованостей. Єдності щирих обіймів, братерських усмішок і просто перебування разом!
Юліана Лавриш
Повязані записи
