“Не залишайтесь винні нікому нічого, крім взаємної любові; бо хто любить іншого, той виконав закон. Бо заповіді: “Не перелюбствуй”, “Не убивай”, “Не кради”, “Не лжесвідчи”, “Не пожадай чужого” й усі інші містяться у цьому слові: “Люби ближнього твого, як самого себе”. Любов не робить ближньому зла; отже любов є виконання закону”
(Послання ап. Павла до Римлян 13:8-10)
Ми живемо у надзвичайні дні, коли хіба домашні тварини не говорять про політику і патріотизм. І надзвичайність цих дів не полягає ні у буйноцвітних національно-патріотично-колегіально-параноїдальних вчинках і виступах деяких слуг народу, ні у терористично-сепаратиських шабашах, навіть не у героїчно-флегматичній АТО, і навіть не у Майдані. Надзвичайність, колоритність і визначальність цих місяців, днів, а часом і годин полягає у зовсім іншому. Нас, мешканців України (свідомо не кажу українців, бо час показав, що це, на жаль, різні речі), Господь випробовує на любов, а світ навколо нас – на мудрість.
Ми любимо Україну. Любимо усі: від старого до малого. Любимо на диванах біля телевізорів, любимо на майданах і майданчиках, любимо на базарах і в магазинах, любимо на вулицях і у храмах і особливо любимо її у кав’ярнях, пабах, клубах, рестораціях і пивнушках. Ми любимо настільки, що зневажаємо депутатів, обмовляємо Президента, поносимо міністрів, проклинаємо “східняків” і ненавидимо страшного Путіна. Отакі плоди нашої любові… “За плодами їхніми пізнаєте їх”,— згадуються слова Христа. Він же пропонує нам зовсім іншу любов, яка “не робить ближньому зла…”. Це не заклик до філантропії, не заклик до пацифізму, це заклик до взаєморозуміння. Сьогодні, коли Україна горить вогнем ненависті і гніву, кожен із нас мав би послати до Неба чіткий сигнал любові. Кожен мав би замість критики, осуду і злоби заспокоїти свій внутрішній світ, умиротворити душу і цю енергію спокою і оптимізму випромінювати навколо себе. Наші думки, а тим більше слова і дії — це сигнали до Бога: варті ми, чи не варті миру, варті ми, чи не варті спокою, стабільності і добробуту.
У Святому Письмі Старого Заповіту є надзвичайно показова для сьогоднішнього дня історія. Це історія життя пророка Осії (до речі, ім’я його означає “спасіння”), якого ще іноді називають “пророком любові”. А показовими є його особисте, сімейне життя. За велінням Господа Осія бере собі в дружини жінку на ім’я Гомер, яка народжує йому двох синів і дочку, але потім йде від нього і стає професійною повією в одному із язичеських храмів. Проте любов Осії виявилася сильнішою за невірність Гомері: Осія йде, викупляє свою дружину з храму Ваала, повертає її до себе, але при цьому встановлює над нею суворий нагляд. Саме цей епізод дозволяє правильно зрозуміти сенс любові пророка: він не залишає кохану в безодні гріха, але, повертаючи її шляхом власного приниження, не приймає її, як є, а вимагає від неї виправлення і покаяння. І лише пізніше, переконавшись у її щирому розкаянні, він починає спілкуватися з нею, як і в колишні часи (Ос.3:1-5).
Отже повернімось до початку. Ми любимо Україну? Якщо так, то маємо зрозуміти, що її частинка, частинка нашої землі, пішла із дому, і стала політичною повією, вона поневіряється, її використовують, і не поважають, не люблять. Якщо ж її любимо ми, то маємо сконцентруватись на прикладі пророка Осії. Почекати, коли вона покається (а я думаю, що цей час вже наступив), і тоді викупити її, забрати додому і встановити над нею суворий контроль. Так як зробив це пророк. Лише його любов врятувала кохану. Ми вже почали поволі викуповувати її і ціна викупу велика. Це ціна крові наших дітей. Це плата смертю. Якщо ми готові платити, то ми достойні називатись українцями. Тоді ми – народ, з’єднаний найміцнішим союзом, союзом любові у її найвищій формі. “Немає більшої любові за ту, якщо хто душу свою покладе за ближніх своїх” — аксіома, що не потребує перевірки, але вимагає інкарнації. Ми живемо в реаліях, коли мусимо повернути блудну дружину. Намагатись повернути без ненависті, болю і насилля; повернути мирно і з любов’ю, навіть якщо за це доводиться так платити, навіть якщо доведеться знищити жерців, що тримають її. Без цього ми не матимемо права бути одним народом, а щонайгірше – не матимемо права любити Україну навіть пошепки, навіть подумки… І нехай у цьому буде з нам Бог!
Повязані записи
