Іванка Захаревич – талановита поетка, у творчому доробку якої вже чотири збірки. Також Іванка – випускниця УКУ, авторка есею “Світло, яке хочеться обійняти”, присвяченого Владиці Борису. Зараз дівчина продовжує навчання у Мюнхені, але Львів все ще залишається для неї творчим вектором. Про Бога у житті молодої людини, про те, як народжуються вірші та як знайти життя у кожному дні і чому мандрівка – це насправді подорож до себе, говоримо з Іванкою Захаревич.
УКУ – це назавжди. Також УКУ – це завжди відкриті двері, де на тебе із радістю чекають, як випускницю, як працівницю, як знову студентку. І для мене Український Католицький Університет – це найперше люди, це владика Борис, який своєю простотою, я би навіть сказала святістю, своєю лагідністю,обіймає та надихає, одним поглядом мотивує і пояснює дуже багато речей. Ну і звичайно пан Мирослав Маринович, який дуже радо завжди ділиться своєю мудрістю, своїм життєвим досвідом, який має надзвичайно глибоке почуття гумору, яке йому вдалося зберегти, попри його нелегкий життєвий шлях. Ну і це дуже багато інших людей, студентів, моїх однокурсників з якими ми потім здружилися. Я би хотіла згадати Ігорка Медведя – це людина, яка завжди мене підтримувала, надихала. Ми познайомилися, коли він вже здається був на магістерці, а я тільки вступила і так почалася наша дружба, яка триває досі. Так що УКУ – це люди, це дуже велика підтримка ну і УКУ – це напевно велика Божа мрія, яка здійснилася, великий Божий план, задум, який з кожним роком розвивається і змінює не тільки життя молодих українців, студентів, але УКУ дуже поступово змінює ментальність і шляхи думання багатьох українців і я вважаю, що це великий скарб, інтелектуальний майданчик і простір для цілої України.
Я написала есе про Владику Бориса, бо хотіла показати як його бачить молодь, студенти до яких він промовляє.І це дуже такі незвичайні історії. Владика міг просто підійти сісти коло нас і запитати як справи, який іспит ми зараз будемо здавати, як ми готуємося. Це Владика, який говорив дуже багато про вдячність і казав, що ми повинні завжди бути дуже вдячними. Зокрема він був з нами на реколекціях у часі Великого Посту. Темою були: “Страх і вдячність”. Владика Борис почав з того,що подивився на свої 10 пальців і запитав чи ми Богу дякували, що маємо 10 нігтів, чи ми знаємо як це боляче, коли ніготь відростає, чи відпадає, чи болить і він говорив про вдячність дуже простими словами і наголошував, що вдячність – це є жест, який витягує людину з болота. І що який би не був важкий день, і який він би не був сумний, завжди, в кінці дня, знайдеться хоча б десять речей за які би людина хотіла Богові подякувати. Коли ми, студенти, запитували: “Владико Борисе, Ви хочете змінити з нами Україну?”, він посміхався і казав: “Україну? Я хочу змінити з Вами цілий світ”. Тобто він мав і має настільки величезну віру у потенціал студентів, у їхні молоді ідеї, запал, ентузіазм.
Навіть попри скептичних людей, які кажуть, що молодь швидко вигорає, молодь не знає,чого вона хоче, молодь дуже емоційна і інколи приймає різкі необдумані рішення. Владика Борис завжди ставився і ставиться до нас із дуже великою довірою і часто говорить, що йому самому є чого повчитися у молодих людей.
І саме тому я вирішила написати про нього цей текст і так як владика є таким світлом, то цей текст називається “Світло, яке можна обійняти”. Тобто він людина, яка несе цю Божу іскру, устами якої говорить Святий Дух і це людина яка надихає дуже багатьох такими простими словами, життєвими історіями, прикладами, і своїм життям зокрема. Постава владики Бориса – це постава Людини яка завжди іде вперед з усмішкою на устах та надією в очах, яка випромінює якесь внутрішнє світло, яка працює й надихає, молиться й динамічно розвивається і кожного дня робить трохи кращим не лише УКУ, Церкву, Україну, але й цілий світ. І тому він для мене таке потужне іскристе світло,такий великий прожектор, який просто освітлює і університет, і студентів, і всіх хто зустрічається йому на шляху.
Хочу сказати, що це не я шукала Бога, а Бог шукав мене. І Він мене якось знайшов. Бо іноді ми думаємо дещо у іншому напрямку і нам здається, що це ми шукаємо Бога. Ні, це не так, це Бог шукає нас. І ми мусимо просто відкрити своє серце. Ми маємо більше навчитися Йому довіряти, просто дозволити Богові бути поруч нас.
Я думаю, що цей шлях, коли з Богом я перейшла на “Ти”, і коли почала говорити з ним, так як зараз говорю з Вами, почався зі студентських років в УКУ. Тому що УКУ завжди давало нагоду розвиватися духовно студентам. Навіть наш розклад занять був побудований таким чином, що ми мали дві пари, Літургію, і потім знову дві пари. І ця Літургія була звичайно добровільна, ніхто нікого не змушував, але це була нагода – просто прийти і помолитися. Також організовували реколекції двічі на рік. Щоби студенти також могли побути разом, зробити невеличкий виїзд до монастиря, подивитися як монастир функціонує зсередини. Згодом я дізналася про Тезе, про зустріч молоді в Ризі. Здається це було 2 чи 3 роки тому. І відтоді я щороку стараюся приїхати на Новорічну зустріч молоді, хоча не завжди мені виходить, але я також намагаюся приїхати у саме село Тезе, набратися такого Духу, миру насправді, цієї благодаті, яка іде із цього місця.
І для мене християнство – це насправді стиль життя. А Бог є близько. Тому що Він настільки огортає мене своєю любов’ю, настільки багато дає добрих людей на моєму шляху, дбає у таких дрібницях, що просто не довіряти йому, іти якимсь іншим шляхом, це навіть неприродньо.
Зараз чимало молодих людей роблять собі проблему з того, що вони є самотніми, що не мають пари, є неодруженими. Я завжди говорю, що Господь для кожного приготував когось найкращого, когось особливого. І наше завдання тільки цю людину розпізнати. І мені на моєму шляху також дарував різних людей, я мала різні стосунки. Ці стосунки були болісними, бо мене залишали. Залишали дуже різко і дуже несправедливо. Але потім з перспективи певних років, я побачила, що Господь насправді оберігав мене від тієї, чи іншої людини і давав час силу і мудрість розпізнати, що це не була та приготована Ним людина. Я завжди казала: “Дякую, Боже, за цей час, який я провела з тією, чи іншою людиною. Дякую за досвід”.
Я багато навчилася, відкрила інші погляди на життя, але мушу рухатися далі, бо це є не моя людина. У житті є багато різних страхів. І один із моїх страхів – це прокинутися вранці і побачити, що поруч біля мене на сусідній подушці спить зовсім не та людина. І збиратися на роботу, збирати дітей до садочку чи до школи і робити вигляд, що зовсім нічого не трапилося і розуміючи, що я нічого не можу змінити. І я вважаю, що оскільки подружжя, одруження і сім’я є надзвичайно важливим кроком, який Господь хоче, щоб ми зробили раз і на все життя і щоб ми могли бути разом і у горі, і у радості, ми повинні мати певність, що це є моя людина.
Для молоді, яка часто не знає що робити далі й куди рухатись у житті це надзвичайно важливо молитися і просити Бога навчитися розпізнавати Його знаки. І я, як історик, можу сказати, що дуже багато речей у житті, багато подій, ми розуміємо їхню причину і наслідки тільки дивлячись з перспективи років, які віддаляють нас від цієї події. Коли я закінчила школу і вступала до університету, то мріяла бути журналісткою, але коли від мене вимагали хабар в одному із державних вишів, то було дуже боляче і неприємно і у мені вирувала величезна несправедливість і величезний бунт. Тоді я сказала, що в жодному разі не буду давати хабара і подала документи в УКУ. В той момент мені напевно було шкода, що я не стану журналісткою, але зараз коли вже минає майже 9 років,відколи я познайомилася з УКУ, я дякую Богові за цей знак. Бо якби я не була студенткою УКУ, то напевно я би не була тією людиною, якою я є зараз. Оскільки університет, середовище і спільнота дуже сформували мене як особистість Тому я думаю, що розпізнавати знаки – це довіряти Богові, перебувати у тиші, це просто молитися.
Молитися не обов’язково текстом. Ми всі знаємо, що є канонічні молитви і тексти, які нас вчили наші бабусі, які ми чуємо під час Літургії. Але для мене – що таке молитва? Молитва – це є розмова з Богом. Чому я не можу просто розмовляти з Богом своїми словами, ділитися емоціями, ставити запитання? Я вважаю, що це можна робити і це треба робити. І Бог є присутній у кожному моєму дні. Коли я лягаю спати, я дякую за все добре, що було у моєму дні, я запитую, як мені у цій ситуації вчинити. Тобто ця молитва має перетворитися на розмову з Богом і я думаю, що Бог у той, чи інший спосіб завжди відповідає. Це не завжди є “так”, але відсутність цього “так” – дуже часто є для нашого добра. І тому я вважаю, що розпізнавання знаків і свого покликання – це надзвичайно важливо і ми мусимо працювати у такій команді з Богом, аби не наробити дурниць. І я можу засвідчити своїм життям, що Господь настільки любить людину, настільки її оберігає, настільки прагне, щоб вона йшла добрим, правильним шляхом, що Він у всіляким способом, так як Він може, не заторкуючи свободу дій, яку Він нам дав, не заторкуючи свободу розуму, адже Він дуже поважає наші вчинки, наші рішення, але так складає обставини, так зводить нас із людьми, аби ми трималися того вірного шляху. І це таке неймовірне відчуття, коли Хтось про тебе дбає.
Для мене поезія – це ділитися. Тобто це ділитися з людьми своїми емоціями, своїм світовідчуттям, ідеями, мріями та думками.А взагалі тексти – це дзеркала, ми читаємо не автора, а себе. Часто, коли люди читають мою поезію, то у багатьох віршах віднаходять себе і тому їм ці вірші такі близькі і рідні. Я вважаю, що кожна людина – це олівець у Божих руках. Напевно, якщо Господь дозволяє мені писати, то Він хоче, щоб я у тій, чи іншій мірі надсилала такі “смс-ки” світові. І для мене Господь поклав в одну руку вміння писати, а у другу руку вміння ділитися цією поезією. Коли я була студенткою, то керувала таким клубом, який називався “Ab imo pectŏre”, який з латини перекладається “від щирого серця”.
І мета була просто навчити молодих поетів і прозаїків долати у собі страх виходити на публіку і ділитися творами, не боятися критики. Бо я вважаю, що писати у шухляду – це трохи не має сенсу, окрім окремих жанрів, як щоденники, які пишуться і є особистими документами, але досить часто рано чи пізно вони також публікуються у формі книги. Я багато пишу про молодість, про подорожі, люблю подорожувати і вважаю, що подорож – це маленьке життя і часто один день у мандрах у десять разів перевищує ті емоції, які людина переживає протягом двадцяти чотирьох годин вдома. Подорож формує тебе, вчить, відкриває нові горизонти. Пізнаючи інші культури, набагато глибше розумієш власну культуру й ментальність. Пишу також про різні глобальні речі такі як вічність, смерть, прощення.
Також є інтимна лірика, це здебільшого вірші про кохання, розчарування й філософські рефлексії на тему людських стосунків та любові назагал.Це суміш моїх різних емоції, з якими хотілося ділитися із читачем .Для мене поезія – це насправді щось дуже неповторне, це вміння сприймати світ по-іншому, дивитися на світ по-іншому і якось свої думки складати у рими, або у такий довгий білий вірш і це щось таке, що дає мені просто нагоду поділитися. Адже, що поет – це не той, хто щось вигадує, а той, хто приймає речі близько до серця. І якщо справді уважно зі всією зворушливістю серця вдивлятися у цей світ, у його красу, у людину, яка має велику цінність в Божих очах, яка несе у собі величезний космос емоцій, переживань, величезну внутрішню силу, то насправді вигадувати нічого не потрібно. Я пишу просто про те, що відчуваю. І тому жанр фантастики був завжди для мене якимсь дивним і непотрібним. Я завжди думала про те, чому люди вигадують якісь “Зоряні війни”, скажімо, якщо життя саме по собі настільки справжнє і строкате, глибоке повноцінне і динамічне, що просто треба ловити ці моменти, переживати ці моменти і просто насолоджуватися. Бо для мене це дуже велике мистецтво жити тут і тепер, ловити цю мить і жити повноцінно кожен день. Звичайно, що вся поезія у той чи інший спосіб написана про життя.
Ми кажемо, що ми живемо тільки раз. Це неправда. Ми помираємо лише раз, а живемо ми – кожен день. І для мене це мистецтво прожити кожен день, не просто як останній день, прожити кожен день повноцінно, відчути кожну емоцію, не тільки негативну, чи позитивну, просто пропустити через своє серце і стати на 1 день мудрішим, щасливішим, дорослішим. І про це моя поезія. Завдяки підтримці меценатів та просто людей доброї волі світ побачило чотири збірки поезій. Остання вийшла 2 роки тому у Мюнхені, де я зараз навчаюся. Вона називається “Станція “Метро-Університет”” – більше про студентське життя. Попередні книжки це “Рання рана Любов…”, “Ґердан” і “Libertango”. Збірка поезій “Ґердан” присвячена гуцульській культурі, бо я дуже люблю гори, маю багато приятелів звідти. Перша книжка вийшла ще у школі, вона називається “Рання рана любов”. Така назва тому що це у той час була моя улюблена пісня гурту “Плач Єремії”. Книга “Libertango” про свободу, пристрасть та інші життєві емоції. Пробувала також писати прозу. Я друкувалася як співавтор у серії книжок “Теплі історії” київського видавництва “Bright books”. Публікувалася я також і в інших книжках, як співавтор. Зокрема у книзі “Звичайні незвичайні священики, де є есе про Владику Бориса.
Я намагаюся у кожен день вкладати максимум емоцій і максимум зусиль. І можливо не зовсім вдається. Бо буває і втома, і поганий настрій. І я у таких випадках стаю на бігову доріжку і просто швидко і довго біжу. Біг якось мене з одного боку мене заспокоює, а з іншого – мотивує. Біг пришвидшує серцебиття. Втім кожен мій день є абсолютно пригодницьким і насиченим. І фактично це постійна комунікація. Але жити повноцінно – потребує зусиль. Бо кожен з нас по-своєму лінивий і іноді хочеться просто полежати під ковдрою і випити горнятко чаю з імбиром, почитати книжку, або зварити собі кави з корицею і написати якийсь текст. Але це теж нормально,це частина життя. День стає повноцінним. Іноді варто набратися сил, щоб наступні дні були більш живими.
Я би хотіла побажати, щоби молодь не боялася брати відповідальність за своє життя і змінювати його тут і тепер. Бо Господь усіх нас створив для щастя. І якщо молода людина у певний момент почувається не щасливою у тій чи іншій мірі, вона повинна брати відповідальність за своє життя і з Божою допомогою його змінювати. Бо не даремно кажуть, що якщо вам здається, що потрібно змінювати своє життя, то вам не здається. І хочу побажати для читачів і молоді у цьому динамічному світі не боятися змін і боротися за своє щастя, відстоювати його, міняти своє життя, не дозволяти маніпулювати ним. І хотіла би побажати, щоби молодь намагалася прожити і відчути кожен день. Бо не важливо скільки днів є у нашому житті, а важливо скільки життя є у наших днях. Треба намагатися завжди проживати життя якнайбільш глибоко, повноцінно, у великій Господній ласці, у його міцних дружніх, чи батьківських, але правдивих і щирих обіймах, перебуваючи у мирі з собою, ближніми, і цим неймовірним світом.
Розмовляла Оксана Бабенко
Світлини надані співрозмовницею
Повязані записи
