Християни східної традиції лише ввійшли, а християни західної вже завершують Великий піст. І тих, і інших очікує перспектива однакового фінішу – перемоги Добра над злом, Світла над тінню. Проте важливо говорити про шлях, про цей біг на довгу дистанцію відліком у 40 днів, період тиші, призадуми, очищення. Як минув перший тиждень посту у нас, християн східної традиції? Мабуть, кожен скаже, що складно. Потрібно було дати собі певні обітниці і заборони, відмовитись від чогось, що дуже любимо, а ще цілий тиждень після важких обов’язків у своєму світському житті прямувати до храму, де тіло ще більше виснажувалось величезною кількістю поклонів та молитов. Але це все було лише на перший погляд – важко, з лінощами і небажанням «вийти зі своєї барлоги», адже у східній традиції період Великого посту називають «духовною весною». Це епоха пробудження, відкриття, оновлення, а ще – час радощів! Перша радість Великого посту – самі Богослужіння, які заглиблюють нас у велич Божої благодаті. Арістотель писав у своїй праці «Поетика» про явище катарсису, правда він зосереджував свою увагу на первісному театрі, розважаючи над трагедією, де плач і співпереживання над долею персонажів, здатні очищувати внутрішній емоційний вимір. Щось подібне, мабуть, відбувається із богослужіннями Великого посту, особливо впродовж першого тижня. Маємо змогу пережити цей ефект катарсису під час молитви покаянного канону преподобного Андрея Критського. Кожного разу нагадуємо душі про її неміч, рефлектуючи над прикладами пророків і патріархів, тобто представляємо нашому внутрішньому світові ті «граблі», на які зрілий християнин вже не мав би ставати. Впродовж кожної пісні канону є спеціальний ірмос, який звернений до пошуку Бога, до осмислення Його важливості у житті людини. Цього року мене вразила присутність величезної кількості молоді на покаянному каноні преподобного Андрея Критського. Коли у понеділок храм був вщент забитий, у мене закрався внутрішній песимізм, мовляв, сьогодні перший день, побачимо, чи молодь прийде завтра. Та храм не порожнів протягом чотирьох днів канону, включно з п’ятницею під час Літургії Напередосвячених Дарів. Я бачила своїх студентів, які пожертвували вечірніми парами для того, щоб молитись. І тут варто говорити про ще одну радість «духовної весни» – розставлення пріоритетів нової генерації християн. Є надія, що перспектива світу дещо зміниться, буде менше агресії, конфліктів, непорозумінь; не лише глобально, але і локально – у наших малих середовищах. А це, мабуть, значно важливіше; оскільки локальний мир є завжди цеглиною для побудови глобального компромісу і діалогу.
Ще одна радість Великого посту – усвідомити себе під хрестом Спасителя. Здавалося б – тут певний парадокс, як можна радіти, коли навколо панує смерть, морок, страх. Ми бачимо, як мало людей залишаються врешті-решт під хрестом на Голгофі. І я собі інколи ставила запитання – чому? Де ж всі ті оздоровлені і зцілені, про яких нам так часто говорить Святе Письмо? Де апостоли, які бачили звершення Ісуса Христа? Де всі? Чому стоять лише Мати, улюблений учень і кілька жінок? А, може, жінки мужніші за чоловіків? Багато риторичних запитань. Та все ж стояти під хрестом – це, на мій погляд, символ великої радості, бо ти маєш відвагу йти до кінця, незважаючи навіть на підсмішковування у кутку своїх колег з роботи чи в університеті, які про себе думають: і нащо їй/йому так квапитись на той канон? Можна спокійно помолитись вдома. Стояти під хрестом – це не лише бути персонально радісним від відчуття невимовної близькості зі Спасителем, але осмислювати повноту радості від усвідомлення своєї присутності у Церкві і з Церквою, зі своєю спільнотою. Ось, мабуть, чому важливо впродовж посту часто бути у храмі, щоб відчувати себе частиною цілого, а не окремою одиницею. Ось чому важливо переживати той же покаянний канон саме у спільноті, а не молячись його особистісно і навіть на самоті у кімнаті.
Якщо ж говорити про пережиття Великого посту, то для мене особисто цей період не містить жодного смутку, адже християнство – це не релігія смерті, а – воскресіння. Навіть мінорні тони Літургії Напередосвячених Дарів, покаянного канону Андрея Критського чи вже наприкінці Страстей та Єрусалимської утрені містять у собі цю невимовну веселість очищення, відкриття, зрештою, перемоги. Після заглиблених і стишених молитов, вважаю, не варто впадати у депресію і відчай. Ми, наче лампадки, наповнені світлом. Треба йти у світ і горіти для інших! А світло – це апріорі радість, бо воно долає темряву. Якщо ми сумуємо під час посту, то, можливо, не знаємо до кінця у що віримо, не бачимо перспективи фінішу, не наповнюємо свої легені новим повітрям «духовної весни». Тому «безперестанно радіймо», бо для когось з нас за тиждень, а для когось – за більш, ніж місяць Христос воскресне і подолає смерть!
Юліана Лавриш
Повязані записи
