20 листопада — це день, коли в Українській Греко-Католицькій Церкві спогадують блаженну Йосафату (Гордашевську), засновницю Згромадження Сестер Служебниць, яке свого часу, було першим чернечим осередком активного типу на українських теренах. Із сестрою Йосафатою наше покоління розділяють століття, але її справу продовжують сучасні Служебниці, які “тихою невтомною працею” змінюють світ на краще. Сьогодні розповімо вам про сестру Онуфрію (Бачинську), яка працює ерготерапевтом у реабілітаційному центрі “Модричі” і зізнається, що неодноразово була свідком того як Господь реально зцілює, а ти є лиш інструментом у Його руках. Сестра зазначає, що на робочому місці,завжди залишається монахинею і бачить Божу присутність у кожному дні — у посмішці свого пацієнта, так само як і у Євхаристії. Також с. Онуфрія розповіла, що відчуває незриму присутність сестри Йосафати у своєму житті, а також надихається досвідом незламної віри Сестер Служебниць у підпіллі, коли не маючи медикаментів, вони лікували рани своїх пацієнтів молитвою і, на власні очі, бачили як вони загоювалися. Ми попросили с. Онуфрію поділитися своїм досвідом життя у спільноті Сестер Служебниць у ХХІ столітті.
“Я була єдиною у історії Львівського інституту фізкультури студенткою-черницею”
-Сестро як так склалося, що Ви і черниця і реабілітолог водночас?
-Коли у мене були певні труднощі із вступом у медичний університет, наша Провінційна настоятелька мені запропонувала спробувати свої сили у реабілітації. У цей час я саме працювала медсестрою у реабілітаційному центрі у Коломиї. У кожного фахівця там, звісно, були свої обов’язки, але ми працювали у команді. І тому реабілітація не була мені чимось чужим. Тож, я погодилася на пропозицію сестри. І вирішила зайти хоча б подивитися на інститут фізкультури. Я просто походила по аудиторіях. І зрозуміла, що готова спробувати. Зрештою, цей інститут став мені рідним. Я була єдиною в історії цього навчального закладу студенткою-монахинею. Але викладачі дуже добре ставилися. На 4 курсі я вже почала працювати у реабілітації, отримала індивідуальний графік у своєму навчальному закладі. Коли потрапила на практику з дітьми, які мали проблеми з дихальними шляхами, то переконалася у правильності вибору професії. Потім була практика на Топольній. У мене не було любові з першого погляду до обраного професійного шляху, але я мала відчуття, що це моє. Цей напрямок суміжний з медициною, але не зовсім те саме, що медицина. Бо ти працюєш над фізичним, психологічним відновленням людини. Коли я довідалася, що мене переводять у Трускавець, то почала шукати роботу реабілітолога там.
У нашому Згромадженні заведено,що ми не можемо служити довго на одному місці, максимум 5 років. Це допомагає відчути себе мандрівниками у дорозі життя
-І у Трускавці Ви знайшли вакансію у реабілітаційному центрі “Модричі”?
– Так, там була вакансія. Коли прийшла туди, то дуже швидко адаптувалася, завдяки молодій дружній команді. Колектив поділений таким чином, що окремо медики, окремо реабілітологи, хоча всі постійно співпрацюють. Персонал і колектив дуже великий.
Коли я починала працювати у Модричах із людьми, які пережили інсульт, то завжди була позитивна динаміка. Але коли стали приїздити з інсультами діти, то я зрозуміла, що наша держава не вміє попереджувати такі захворювання, пропагувати населенню здоровий спосіб життя. І усвідомила, що саме ерготерапевт має це робити, у співпраці з психологом, лікарями. Ерготерапевт багато спілкується з пацієнтом, працює над його адаптацією, щоб мінімізувати труднощі перебування людини вдома, аби особа максимально комфортно почувалася після хвороби.
У реабілітаційному центрі у мені завжди бачать сестру, бо я повсякчас у монашому одязі
-Чи Ваші пацієнти знають що Ви черниця і як вони до цього ставляться?
-Колеги і пацієнти завжди бачили в мені сестру. Я на роботі ходжу у монашому одязі. Звісно, переодягаюся у робочу футболку, окрему спідницю, але завжди помітно, що я монахиня. Тому чимало людей звертаються з різними духовними потребами. Тобто окрім роботи ерготерапевта я ще здійснюю духовний супровід. Не всі наші пацієнти із Західної України, багато приїздить з Півдня, з Центральної України. Деколи це шок, що їхнім реабілітологом буде монахиня. Але деякі люди, навпаки, вважають, що якщо монахиня буде з ними працювати, то має відбутися ідеальне відновлення, все має бути добре. Це був виклик для мене, що у людей таке формується бачення. Тому у мене почалася низка певних невдач. Бо ти працюєш-працюєш, а відновлення мінімальне. І це дало можливість все більше довіряти Богові і Бога реального їм подавати: такого Живого, страждаючого. Бог не є чарівник, а Жива Особа і кожен з нас має своє призначення, свою місію, свій план співпраці з Ним.
-Чи не запитують пацієнти Вас, наприклад, про сенс своїх страждань?
-Мені часто ставлять це питання. Я не маю відповіді, а просто вказую на Ісуса Ісуса – розп’ятого, люблячого, Воскреслого, завжди Воскреслого. Від мене залежить мати знання, добре розуміти, що відбувається, але те наскільки людина буде відновлюватися залежить від Нього і від самої людини. Деколи треба змотивувати, деколи віру запалити, піднести. Деколи просто супроводжувати, деколи поплакати, когось поховати. Не всі пацієнти видужують, були випадки, що, повернувшись додому, пацієнти помирали – хтось від віку, хтось тому що десь щось у медичному плані не спрацювало. Я завжди тоді кажу, що вони просто виконали свою місію тут і здійснили цей перехід.
“86-річна співсестра щодня молиться вервичку за мене та моїх пацієнтів”
-Як ставляться Ваші співсестри до Вашого служіння у реабілітації, чи підтримують його?
-Я живу із сестрою, якій вже 86 років і щоранку, коли йду на роботу, вона мені каже: “Я за вас молюся вервичку, нехай всі ваші пацієнти одужують”. І коли я приходжу до людей і говорю їм, що я живу із сестрою, яка за них сьогодні молиться, то бачу як вони збадьорюються і прагнуть ще більше пригорнутися до Бога. Кожен з них має свої етапи віри, свою дорогу до Бога, але знати, що за тебе хтось молиться – це те, що завжди розчулює і вселяє віру. І також я була свідком як Господь реально зцілює, а ти є тільки інструментом. Коли до тебе потрапляє пацієнт у якого через інсульт просто атрофія половини черепа. Минає час і ти бачиш, шо людина відновлюється і не розумієш як це відбувається. Так, є зараз дослідження про нейропластичність мозку. Але ти спостерігаєш як це відбувається явно. Як Господь клітинка за клітинкою відбудовує організм.
“Коли пацієнт-мусульманин попросив у мене купити йому цигарки,то я розгубилася”
-Чи були у Вас пацієнти, які найбільше запам’яталися? Поділіться такою історією.
– В мене також був випадок, коли я з певним острахом ішла до пацієнта, який не був християнином. Але тут пригадала святу Мати Терезу, яка у кожному бачила Бога. І я думаю: “Добре, Боже, я йду, а там розберемось”. Це була людина з вогнестрільним пораненням спини. І я розуміла, що згідно із усіма обстеженнями, він не буде ходити. Я працювала з ним над самообслуговуванням. Так як цей чоловік був мусульманином,то для нього дуже важливо було повернутися згодом до можливості працювати, утримувати свою родину. Одного вечора він та його тато, який власне і привіз цього чоловіка у реабілітаційний центр, підійшли до мене з дивним проханням – купити їм цигарки. Я трошки знітилася, бо Трускавець маленьке містечко і йти монахині купувати сигарети це якось недоречно. Тим паче, ті цигарки, які вони хотіли, були дуже дорогі і вони навіть були не в кожному магазині. Тож, я не дуже уявляла як це має бути, але погодилася з тою думкою, що якщо це має бути ключ до спілкування з ним,то нехай так і буде. Зрештою знайшла ті цигарки у одному з магазинів, не пояснювала продавчині, що ці цигарки не мені. І з того почалося наше глибше спілкування. Я допомагала йому опанувати звичні функції, які є складними із знерухомленими ногами: наприклад, вдягатися, роздягатися, не маючи змоги встати із візка, переміщуватися. Ми працювали над цим усією командою. Згодом, він часто почав приходити до мене на розмову. Його цікавило “Чому?” і чи він відновиться і коли це станеться. Коли він вже виписувався від нас, то сказав мені таку фразу: “Я дякую Аллахові,що це сталося, бо ті що у мене стріляли, були моїми друзями”. Другого разу, коли цей пацієнт приїхав у центр, був вже без свого батька, бо він загинув у ще одній перестрілці. Ми вже менше перетиналися на заняттях, бо він вже не дуже потребував мого втручання. Попри це, той чоловік приходив на розмови. Він не став християнином. І я не ставила перед собою такі цілі. Просто кожного вечора віддавала його Богові, щоб його серце мало мир. Щоб він навчився жити на візку далі, утримувати свою родину, бути тим, ким він є. Коли він другий раз виїжджав, то казав: “Я вірю, що все-таки відновлюся і я дякую Аллахові,що веде мене такою дорогою, бо я знаю цінність життя”. Третій раз, коли він приїхав до центру, то так само просив мене про розмови. Я розуміла, що це, напевно, його останній приїзд і надій на те, що цей чоловік стане на ноги ставало щораз менше. Він казав: “Я розумію і дякую Аллахові, що можу іти далі”. І я усвідомила, що це було Боже втручання, що він ту дорогу мусив пройти. Я не знаю нащо, мені не відомий Божий план, чому так сталося. Я дякую, що він був на моїй дорозі. Він навчив мене бути більш відкритою. І показав мені, що Бог є дійсно незбагненний у своїх діяннях.
Бога зустрічаю в очах своїх пацієнтів як і у Євхаристії
-Ви відчуваєте Божу присутність у своєму служінні?
-Бог є присутній у кожному дні. Я Його зустрічаю в очах своїх пацієнтів, так само як і у каплиці. Я Його бачу у посмішці своїх пацієнтів, так само як і у Євхаристії. Тому це служіння для мене дуже радісне. Так, це є теж моя робота, це частина нашого доходу, бо ми Служебниці живемо із праці своїх рук. Але це також і служіння за яке я вдячна Богові. Це можливість Його дотикатися. Коли ти бачиш, яка крихкість людського життя. Бо у реабілітаційний центр потрапляють і високопосадовці, і селяни, різні категорії. І ти розумієш, що ніхто не застрахований. Тоді починаєш глибше усвідомлювати цінність життя і якісь побутові речі втрачають вартість.
-Чи досвідчуєте Ви у своєму служінні спадкоємність із Сестрами Служебницями, наприклад, часів підпілля. Знаємо, що деякі монахині служили у туберкульозному диспансері у Львові, наприклад.
-Коли я прийшла до Згромадження, це був 1999 рік, то мала схильність до медицини. Однак сестри мене більше бачили у педагогіці. Я їм відповідала, що звісно можу і це робити, але прагнула б, все ж, у медицину. І тоді я просто чекала рішення. У той період спілкувалася із нашими старенькими сестрами (завжди жила у спільнотах, де були і монахині похилого віку). І від них мала нагоду черпати любов до Згромадження, бо це були сестри, які прийшли ще до підпілля. Також вони були прикладом для мене радості від життя, любові до Богородиці, людей. А вона виходила від єдності з Богом. Мене завжди захоплювала постава наших сестер у часи підпілля. Як вони до хворих таємно приводили священника. 
Як пацієнти, не знаючи, що вони монахині, бачили у них сестер, відчували цю поставу. Як сестри, деколи, не маючи ліків, просто мазали рану водою і молилися і відбувалося загоєння. І ти розумієш, що це реальне Боже втручання. Наші попередниці, є корінням Служебниць у сьогоденні через яке і наше проростає і я їм дуже вдячна за це. Надихаюся медичним служінням сестер у різні століття. Коли у Коломиї виконувала пасторальне служіння, то зрозуміла, що попри зайнятість, маю час, щоб іти на навчання до медичного закладу. Настоятелька мені благословила. І я вступила у медичний коледж. Медичне служіння це одна з ланок харизми Сестер Служебниць. До підпілля сстри дуже добре розумілися у лікувальних властивостях трав. Це теж мене захоплювало. Тому, я спільно із сестрами стала виготовляти мазі, креми. Започаткували таку торгову марку як “Живиця”, вона колись, мабуть, відродиться.
-Сестро, 20 листопада відзначаємо День пам’яті Блаженної Йосафати Гордашевської. І гаслом її життя та служіння було “Бути там, де найбільша потреба”. Чи відчуваєте зараз, що Ви є там, де найбільша потреба? Чи надихаєтеся її прикладом?
– Я львів’янка і наприкінці 1992 року наша мама привела нас до церкви святого Онуфрія у Львові. Тоді цей монастирський храм Отців Василіан був дуже знищений. І ми, як діти, не розуміли, що там робимо. Підлоги не було, були якісь вибоїни, ями, ти ішов спотикався, було дуже холодно. Я не могла зрозуміти, чому треба їхати через пів Львова, аби там помолитися. Але при храмі діяла Марійська дружина і дитячий хор, куди нас мама і записала. Тепер я мамі за це вдячна. Також у тій церкві Сестри Служебниці катехизували. До них я у дитинстві прибігала, крутилася біля них.
Від них, вперше, почула про Йосафату. Вже коли була у старшому віці, мала 13-ть років, то сестри подарували мені книжку про Йосафату. Пригадую,як сильно плакала, коли читала ту брошурку. Мене вражало, що Йосафата також була львівянкою, як, будучи у Марійській дружині, почала шукати бідних, щоб їм допомагати. Вона зорганізовувала біля себе дівчат ще до монастиря. Я ніколи не хотіла бути сестрою, не мала такого задуму. Хотіла мати сім’ю, бути одруженою. Але мене постать Йосафати так захоплювала, що відчувала, що хочу робити щось таке як вона. У сестер я бачила служіння і благородство, які дуже надихали мене. Коли я підростала, сестри запросили нас на зустрічі дівчат на Пасічну. Ми туди їздили з моїми рідними сестрами — старшою та молодшою.
Мені подобалося сестрам допомогти, було приємно як вони завжди нам посміхалися, як вони нас приймали — з усмішкою і великою радістю. Напевно, то вже була моя дорога до Служебниць. Згодом, я почала приходити на Пасічну не тільки на зустрічі дівчат, але допомогти сестрам на кухні. Мене мама відпускала. Сестри тоді будувалися, мали майстрів і одна сестра постійно була на кухні. Іноді після школи я приїздила з Левандівки на Пасічну, а це треба було їхати через пів міста,прямих маршруток ще не було і мені це подобалося. Але я ще не хотіла бути сестрою і не думала, що нею буду. Згодом пішла вчитися після школи у ліцей Климентія Шептицького і так склалося,що сестри були нашими класними керівниками. Цікаво, що та сестра, яка, свого часу, готувала мене до прийняття Першого Причастя, Сповіді стала моєю класною керівничкою. Мої батьки знали Сестер фактично з 1992 року, їм допомагали і фізично і фінансово, скільки могли. Батько допомагав і у будові монастирів. Але так щоб я стала монахинею, — то ні, ми думали,що молодша сестра нею можливо стане (зараз вона заміжня, має троє дітей), але не я. Втім, напевно, постать Йосафати, її посвята – це те, що не могло мене залишити байдужою. Найбільше мені імпонувала її відкритість. Оці слова: “Служити там, де найбільша потреба” завжди залишалися загадкою для мене. Я, до сьогодні, не знаю, де є це місце з найбільшою потребою. Думаю, що це визначає присутність Святого Духа. Сестра Йосафата вміла відчувати оцю найбільшу потребу. Чи я так вмію? Ні. Коли я вже була в 11-тому класі, я просто зрозуміла, що у мені відбувається багато змін. Я і раніше ходила на Службу Божу, але вона не мала для мене такого значення. Відтак, почала шукати тиші, молитви, частіше стала бувати на Літургії. Я не знала до того часу Бога, а знала про Нього. Тепер Він почав мені відкриватися як Особа. Я не розуміла, що відбувається. Я з Ним сварилася, плакала, казала, що не хочу до монастиря і не розумію, що відбувається. І так тривало майже рік. Мої приятелі, зараз багато з них стали священниками, (у нас був дуже гарний клас) жартували і казали мені, що: “ти закінчиш монастирем”. Я заперечувала їм. Але шукала кожного разу моменту тиші і дуже багато молилася до Йосафати. Фактично, молитва до неї була постійною у мене з 15-ти років.
Згодом нашу родину спіткали різні труднощі і я тоді віддала все у руки Йосафати і бачила її пряму присутність у моєму житті. Тому, вона була поруч відколи я потрапила до церкви Онуфрія. Не я її обрала, а вона мене.
Я і досі не розумію, де є найбільша потреба. У нас у Конституціях Згромадження йдеться про те, що Бог промовляє через наших настоятелів. Навіть коли я чогось не розумію, Господь все попровадить на добре. Але я не шукаю свого, я зрікаюся свого і Він має простір діяти. З тою думкою я прийшла і у “Модричі”, що якщо мене Господь там поставив, то це моє місце служіння тут і тепер. Я виконую також і пасторальне служіння, я цього не залишила, але реабілітація, то основна моя ділянка. Бачу Його дію. Наша харизма є досить широка. Це праця у ризниці, з бідними, педагогічна, з хворими. Наша харизма настільки різноманітна, що кожен може у ній себе віднайти. І це ще один вияв того, що Господь не перекреслює, а розвиває, робить тебе досконалішим, ще більш творчим.
Повязані записи
