Одразу попереджаю, що з повагою та інтересом ставлюся практично до всіх релігій і ні в якому разі не переслідую мети образити своїм текстом почуття віруючих.
Релігія завжди була десь поруч. У несвідомому віці мене похрестили в Російській Православній Церкві і наділи хрестик. Хрестик я, не знімаючи, носила майже до старшої школи. Тоді я визначила для себе, що релігія – справа усвідомленого вибору дорослих сформованих людей і розкритикувала традицію хрещення немовлят. Ось уже рік я ношу на шиї хамсу – оберіг в єврейській і арабській культурах. При цьому не зараховую себе ні до іудеїв, ні до мусульман – вкладаю в цей артефакт свій сенс.
Релігія завжди була десь поруч. Дитяча Бібілія, разом з казкою про чарівника Смарагдового міста і Алісу в країні чудес, була однією з найулюбленіших книг. Моє ставлення до релігійної літератури, нехай і більш серйозної, з тих пір не змінилося – це просто література. Мудра, захоплююча, філософськи насичена література. Мені не потрібні десять заповідей, щоб розуміти, що добре, а що погано. Як заспівали Bright Eyes і переспівали the Killers, the Bible’s blind, the Torah’s deaf, the Qu’ran is mute, if you burned them all together you’d get close to the truth.
Релігія завжди була десь поруч. Всього раз в житті я сповідалась і причащалась. Ми з моєю шкільною подругою тоді тільки перейшли в середню школу. Прибиральницею в школі працювала жінка, як кажуть, дуже віруюча. Вона несла свою віру як прапор і ми з подругою, ті ще хуліганки, попалися їй на шляху. Можливо, вона просто побачила в нас потенціал, і щиро хотіла відвести нас від бездуховного побуту і привести до Бога. Як би там не було, вона стала нас вербувати. Лякала пекельними муками, які чекають нас після смерті за те, що ми жорстко жартуємо над нашим слізливим однокласником. Ми лякались. Постились. Сповідалися і причастилися. А потім дружно вирішили, що досить це терпіти, і зіскочили з духовного шляху. Цей випадок залишив на мені слід, бо я не переношу, коли хто-небудь нав’язує мені свої релігійні уявлення.
Релігія завжди була десь поруч. Якийсь час я ходила в церковно-приходську школу, брала участь у святкових виставах, співала в хорі. Але ставилася до цього як до форми дозвілля типу танцювального гуртка або художньої студії, не наділяючи цю свою активність ніяким сакральним змістом. Здається, для багатьох людей релігія це щось на зразок хобі. Тусовка за інтересами. Мені ж більше до душі не захоплення, а усвідомлений ентузіазм. Не хочу заганяти себе в рамки однієї релігії. Не бачу сенсу. Може, не готова. Знаю точно: релігія – це не Бог, а Бог – не релігія. Не вважаю себе атеїстом, але з повагою і розумінням ставлюся і до них. На питання про релігійні погляди зазвичай відповідаю фразою з пісні Ляпіса Трубецького: «Я верю в Иисуса Христа, я верю в Гаутаму Будду, я верю в пророка Мухаммеда, я верю в Кришну, я верю в Гаруду, я верю в Джа, я верю в любовь, я верю в добро и верить буду».
Можливо, релігія завжди була десь поруч тільки для того, щоб я зрозуміла, що мені не потрібна релігія. Принаймні та, що була поруч. Я не відчуваю бога поруч з собою, коли читаю давно завчений «Отче наш». Але Бог поруч, коли я роблю це, наприклад, перед далекою дорогою разом з бабусею, яка дуже за мене переживає. Я не відчуваю бога, коли заходжу в чергову львівську церкву подивитися на внутрішнє оздоблення та архітектуру. Але бог поруч, коли я слухаю духовні пісні у вірменському соборі і думаю про своє. Загалом, для мене бог – це не молитви, свічки і поклони в підлогу. Я не можу і не хочу вірити в те, що Бог – це суворий, хоч і справедливий старий з бородою, як у Санта Клауса, який сидить на хмарах і перемиває нам кісточки за наші гріхи. Бог – це магія моменту. Одна моя подруга якось сказала, що Бог – він як свій хлопець, як друг. «Зовсім поруч, іноді непомітно. Іноді ти забуваєш йому подзвонити, але він не ображається, бо знає про тебе все і просто не заважає. А іноді його не вистачає і тоді не потрібно кидатися в крайнощі, а просто варто поговорити». Я вірю в такого Бога. Не знаю, що це – космічна енергія або самонавіювання, але Бог танцює разом зі мною під улюблені пісні, читає зі мною найкращі книги, гуляє босоніж по пляжу, збирає малину, фотографує море, співає пісні в галасливій компанії біля багаття. Він поруч, коли я роблю що-небудь разом з мамою, коли розмовляю з подругами, гуляючи Сімферополем під час заходу сонця, коли, звернувшись в ковдру і потягуючи какао, дивлюся фільми про Гаррі Поттера з сестрою. І, звичайно ж, Бог поруч у найскладніші моменти. Коли мені самотньо, коли я у відчаї, коли я сумую за домом. Він просто сідає поруч, витирає мої сльози і підсовує ближче заспокійливі ментолові цукерки. Герой фільму «Хотів би я бути тут» говорить, що «Бог може бути всім, чим хочете. Не забивайте голову богом, який хоче, щоб ви були кошерним і вивчали Тору. Бог – це сила, що намагається направляти вас в складні моменти вашого життя. Навіть якщо їй доведеться з’явитися у вигляді Спейсмена, щоб ви її почули».
Релігія завжди була десь поруч. Але відчувати поруч Бога набагато важливіше.
Єлизавета Сівец
Повязані записи
