В українському суспільстві і надалі продовжують дискутувати про проблеми творення єдиного православного простору. Нещодавно у Львові презентували спеціальну брошуру «Єдина Українська Помісна Православна Церква», автором якої є доктор філософських наук, релігієзнавець Олександр Саган. З паном Олександром говоримо про проблему Помісності та її важливість у житті сучасного українського суспільства.
– На вашій брошурі «Єдина Українська Помісна Православна Церква», яку ви нещодавно презентували у Львові, зазначено, що це громадський лекторій. Яким чином сьогодні інформувати українське суспільство про проблему Помісності так, щоб ця тематика була доступною не лише для вузького кола богословів, але для звичайних громадян?
– Власне, завдання інформувати українське суспільство про проблему Помісності й повинен виконувати Громадський лекторій «Світоч». Про це свідчить навіть його назва – «носій правди», «джерело істини». Тобто доступним способом розповісти людям, які не є фахівцями у цій сфері, про проблему Помісності, її історичне коріння, традиції і можливі наслідки, у разі її не вирішення. У цьому році планується випуск 6-8 брошур: кілька конспектів знакових творів митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка), роз‘яснення щодо проблематики канонів/догматів, висвітлимо проблему капеланства тощо. Наше покликання – зацікавити читача, дати якісь елементарні знання і спрямувати тих, хто хоче дослідити проблему глибше, до джерел. Адже у проблемі Помісності неможлива т.зв. «революція зверху» – пересічні віруючі повинні чітко розуміти і свідомо обирати цей шлях.
– У своїй праці ви зазначаєте, що інкультурація – це важливий чинник для Помісної Церкви. В Україні така традиція, як ви стверджуєте, існує вже сотні років. Інкультурація через переклад богослужбових текстів рідною мовою і дотримання місцевих традицій – це ознака локальності чи глобальності? Наскільки це входження важливе не лише з точки зору життя самого Православ’я у своєму просторі, але його входження у мультирелігійне і мультиконфесійне українське середовище?
– Інкультурація (у цьому випадку – як входження християнства в тогочасну українську культуру) – ознака і локальності, і глобальності. Адже, маючи Святе Письмо рідною мовою, ми приєднуємося до світової спільноти тих народів, які теж мають Святе Письмо своєю рідною мовою. А це – практично всі народи світу, включаючи малі народи Півночі. З іншого боку, без власного здобутку входження у світовий простір – фактично розчинення у цьому просторі. В українському ж мультирелігійному середовищі інкультурація, про яку йдеться, відіграє етнозберігаючу роль, оскільки зберігає мову та культурні традиції народу.
– Сьогодні, коли обговорюємо проблему Помісної Церкви в Україні, то здебільшого говоримо про позитивні тенденції цього явища. Чи може Помісність нести негативну конотацію, зокрема символізувати собою «диктат однієї церковної влади»?
– Ні диктату однієї церковної влади, ні державної церкви у нас бути не може. У нинішній українській ситуації побудова чогось подібного до того, що витворилося в Російській Федерації, неможлива. Надто різні у нас ментальності. Йдеться швидше про відрив значної кількості православних українців від московитської/російської матриці – коли відбувається нав‘язування невластивих для української культури стереотипів поведінки, приниження ролі української мови як «неблагодатної», знищуються українські обряди та традиції і нав‘язуються московистькі.
– Ви пишете про це у своїй праці, зрештою це загальновідомі факти, коли президенти України намагалися вирішити проблему Помісності через адміністративний ресурс. Наскільки, на ваш погляд, доцільно втручатися державі у життя Церкви? Чи не нестиме це втручання також свої негативні наслідки?
– Не йдеться про втручання держави у життя Церков. Це, наразі, неможливо, оскільки суперечить чинному законодавству. Йдеться про, по-перше, приведення життя Церков у відповідність до норм чинного законодавства. Адже у нас сформувалася своєрідна каста недоторканих, коли клірики окремих Церков, переважно йдеться про УПЦ МП, грубо нехтують нормами чинного законодавства, фактично спекулюють на нормі не обкладання податками багатьох видів діяльності тощо. Не говорячи вже про загальновідомі факти нехтування правилами дорожнього руху тощо. По-друге, державні інституції не повинні перешкоджати реалізації ідеї Помісності, як це відбувається наразі. І мова йде не лише про перешкоджання волевиявленню зі зміни юрисдикції – часто маємо випадки прямого протекторату місцевих влад Московському патріархату в Україні. Ось де втручання владних органів – і з цим слід боротися! По-третє, традиційно так склалося, що жодна з автокефальних і визнаних у Вселенському православ‘ї Церков не змогла це зробити без допомоги світської влади. І форми цієї допомоги були надзвичайно різні. В Україні наразі фактично йдеться про те, що владні структури повинні просто підтвердити своє бажання мати незалежну Українську Православну Церкву.
– Впродовж подій Революції Гідності знову ж таки звернулися до ідеї Помісної Церкви, були створені відповідні групи, які відповідали за діалог між гілками українського Православ’я. Наскільки робота цих груп є сьогодні ефективною? Що вдалося зробити?
– Революція Гідності і нинішня війна з Росією, якщо розглянути їх глобально – результат невирішеності проблеми Помісності. Україна залишила відкритий канал національного, політичного і релігійного впливу Російської держави на більшість населення України. За 20 років вони нам і виростили «громадян», які ненавидять свою країну, українську культуру, не володіють державною мовою («вона ж не благодатна»). І більшість із цих «громадян», на жаль, перебувають у владних структурах чи серед олігархату, які через власні ЗМІ й надалі русифікують українців. Тому й ефективність оцих ініціатив знизу, про які Ви говорите, майже нульова – вся їхня робота, фактично, була нівельована.
– Наскільки я розумію: проблема Помісності представляє не лише богословські дискусії та протиріччя конфесій між собою, але і різнобічність стилю життя та позицій Церков. Чи все-таки вдасться звести все до спільного знаменника? Які шляхи подолання цієї духовної руїни ви пропонуєте?
– Не йдеться про «зведення всього до спільного знаменника». Ті росіяни/українці, які мають бажання бути у московській ПЦ – мають бути у цій Церкві. Але називатися вона повинна відповідно – єпархії Московського патріархату в Україні. Саме так нещодавно їх охарактеризував Константинопольський патріарх, і це відповідає православним канонам. Тому Помісність – це не «заганяння» всіх православних в одну Церкву. Це реалізація канонічних приписів православної Церкви – «єпископи кожного народу повинні знати першого серед них і визнавати його як главу» (34 Ап. пр.). І шлях до цього один – знання канонів, щоб не ставати об‘єктом маніпулювання, і власні переконання. Бо духовна руїна, про яку Ви говорите – це коли українці перестають бути українцями, а молодь виростає «покручами», без відчуття гордості за свою країну, її історію й культуру. І значна частка відповідальності за це – на єпархіях Московського патріархату в Україні.
Юліана Лавриш
Повязані записи
