Народження Христа – радісна подія, яка пригадує про прихід на світ самого Бога. Різдвяні свята мають давні традиції, які намагаються плекати українці, незважаючи на регіон. Це розуміють і мешканці села Званівки, що розташоване у Бахмутському районі Донецької області. Саме тут живуть і служать отці василіяни вже 26 років. Пропоную приглянутись до їхнього середовища.
Цей регіон досить особливий, адже відрізняється від звичної для галичан ментальності. Керуючись певними стереотипами можна по-різному уявляти людей, які живуть за 30 км. від зони активних бойових дій. Проте, познайомившись ближче, розумієш унікальність тутешніх мешканців.
Перше моє візуальне знайомство розпочалось ще у дорозі. Поїзд мчав своїм звичним ритмом. Але чого він вартує сам, навіть серед прекрасного засніженого краєвиду, який неначе втягував його у свої обійми. Всередині цієї сучасної техніки кого тільки не зустрінеш: тут впевнено сиділи кремезні хлопці, серед них звичайні робітники, а подекуди і бізнесмени, що повертались із ділової столиці. Проте найбільше мене захопили дві постаті: вчителька і зовсім привітна маленька дівчинка. У контексті сьогодення їм надається чи не найбільше значення, оскільки спричиняються до майбутньої перспективи Донбасу.
Дитина хотіла сама дотягнутися до кнопки, щоб відкрити двері у вагон. А на її обличчі відбивалось щире бажання і справжня іскорка радості, якої так не вистачає нам дорослим. Поїзд мчав своїм звичним ритмом, а в серцях ще сонних людей відбувалось щось унікальне. Ця таємниця відома тільки Богові, а можливо і найріднішим.
Дорога до монастиря із Слов’янська запам’яталась типовою архітектурою ХХ століття і кількома зруйнованими будинками на початку міста. Зараз же тут тихо. Ще одна зупинка чекала нас на блокпості, де військові перевіряють документи і вміст багажника.
Минуло трохи часу і ми у селі Званівка. Перші її мешканці були примусово привезені сюди Радянською владою у 1951 році. Минуло вже 66 років коли галичан у кілька етапів направляли на східні терена України. Перші мешканці Званівки були вивезені із бойківського села Лісковате, що тепер знаходиться на території Польщі. А через те, що їхнє село було густозаселеним, люди освоїли на Донеччині ще два села – Роздолівку і Верхньокам’янське. Саме тут постали два храми, а згодом у Званівці й Василіянський монастир Серця Христового. Жителі пам’ятають своє коріння, а головне – не забувають за релігійне життя та з великим ентузіазмом практикують свою віру. Не буває такого дня, коли на Літургію не прийшли хоча б декілька людей.
Сам монастир знаходиться серед мальовничого степу поблизу села. Цікава історія появи цієї святині. Перші василіянські монахи з’явилися тут у 1990 р., щоб провадити свою місію на Донеччині. Посприяли цьому самі мешканці, які бажали душпастирської опіки. Умови життя і служіння для перших ченців вимагали бажати кращого, адже треба було робити ремонти і будувати цілісний монастир. Але поволі справа зрушила з місця, отці василіяни займалися відновленням релігійного і суспільного життя на прилеглих територіях Донбасу, а вже у 20-ту річницю заснування парафії у с. Званівка на храмовий празник Преображення Господнього відбулося посвячення першого поверху монастиря.
Монаша спільнота монастиря з Протоігуменом
На сьогоднішній день діє й церква, а місцеві ченці своїми руками вже майструють другий поверх монастиря. Один з таких будівничих – о. В’ячеслав, який займається плануванням та зведенням бібліотеки і додаткових келій, оскільки у Званівці провадять своє служіння лишень троє ієромонахів та один брат-помічник. А згідно зі статутом Василіянського Чину ця обитель має статус резиденції. Крім того, у храмі планується встановити озвучення та підігрів підлоги, адже холод тут подекуди сильніший ніж надворі. Монастир має у своєму розпорядженні і декілька гектарів поля, а влітку тут розцвітає дивовижний фруктовий та липовий сади. На жаль, в цю пору не дуже оціниш колірну гаму дерев, а от літом можна собі тільки уявити цю красу, поласувавши смачними яблучками або іншими дарами природи.
Діяльність василіянських ієромонахів переважно зосереджена на душпастирській опіці вірних. У трьох вищеперелічених селах ведуться Богослужіння, щовівторка до монастиря приходять охочі вивчати Біблію, яку тлумачить о. Тадей. Ченці займаються також катехизаціями для дітей і дорослих. Часто практикуються творчі ініціативи для парафіяльної молоді. Брат Антоній розповідає про різні цікаві зустрічі, як от поїздка на Світовий День Молоді або зустріч з Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ. Кожного року проводяться «Веселі канікули з Богом». Щодо суспільної активності, то ченці неодноразово беруть участь у масових заходах, присвячених відзначенню пам’ятних дат у регіоні; підтримують хороші ініціативи по відновленню національної пам’яті.
У монастирській каплиці
Відкриття пам’ятнику загиблим бійцям батальйону Кульчицького Національної гвардії України, які звільняли м. Слов’янськ
В останні, непрості для України роки, виникли нові обставини для душпастирської праці, що пов’язані з війною. Намісник монастиря о. Павло розповідає, що коли перший раз їхав машиною з монастиря до м. Бахмут (колишній Артемівськ), то від побаченого ледь не з’їхав з дороги. Це й не дивно, адже коли тобі на зустріч прямують п’ятеро бойових танків, то маршрут вже не здається таким спокійним. При потребі отці василіяни часто відвідують воїнів у тутешніх військових частинах або ж у зоні АТО.
На особливу увагу заслуговують мешканці прилеглих місць. Їхній внесок в період окупації був чималим. Недавно я мав можливість побувати на виставці «Культурний простір Донеччини.Людмила Огнева: Українське вишиття», яка проходила у Бахмуті. Побачене і почуте ще раз нагадало відвідувачам українську історію та мотиви численних її жертв. Це простежувалось у тому, що організатори зуміли відтворити ескіз вишиванок провідних героїчних представників у боротьбі за незалежність.Експозиція містила в собі видатних діячів, чиї справи визначали долю України, починаючи від перших історичних постатей, до – шестидесятників чи сучасних героїв. Більше того, існуючі зразки висвітлювали вишивку інших країн, зокрема Білорусі, а також Грузії, де народився Сергій Параджанов – вірменський й український кінорежисер.
Інша виставка стосувалась недавньої окупації міста. Тут ми дізнались про дбайливих мешканців, що забирали до своїх осель українських воїнів після виходу з Дебальцево, котрі ночували просто неба або про відчайдушного хлопця, який насмілився сховати в себе тризуб, знятий сепаратистами з будівлі районної адміністрації. На особливу увагу заслуговує допомога численним пораненим. У словах організаторів, які розповідали й інші схожі історії, відчувалася бажання поділитися здобутками своїх земляків та передати надію у нове майбутнє власного краю. Щира приязнь, пошана до минулого та нові відкриття про Донбас – це ті особливості, які характеризували перше культурне знайомство з реаліями цього регіону.
Час проходить, люди змінюються, а Господня наука залишається і залишиться незмінною (пор. Євр.13,8), пропонуючи відкривати правду про людину, яка пізнається у світлі Христа. У цей різдвяний час маємо чудову нагоду відпочити і застановитися над подією Воплочення. Водночас – це час, щоб доносити цю новину для інших, як це виражено у традиціях святкування Різдва. Проте, проголошення цієї вістки має свій всесвітній характер, охоплюючи також Схід і Захід нашої країни. А тому, ділитися радістю віри, служити одні одним у найрізноманітніший спосіб, роблячи маленькі кроки на шляху до спільного миру та взаєморозуміння –дійсно важливий вклад у наше майбутнє.
бр. Яків Шумило, ЧСВВ
Джерело: OSBM.IN.UA