Безперестанку моліться!
(1 до Солунян 5:17)
Кожен, хто мав хоча б елементарні основи катехизації, безумовно знає «класичне» визначення молитви: «Молитва – розмова з Богом». Насправді, говорячи на цю тему – тему молитви цим визначенням можна було б і обмежитись, – настільки воно глибоке і всеохопне. Проте, звичайно, «Богословські нотатки» із чотирьох слів наші читачі не зрозуміли б. З іншого боку – тема молитви настільки глобальна, що описати її в такому короткому тексті не варто навіть пробувати. Зрештою, сотні творів Святих Отців, тисячі творів подвижників, монахів, анахоретів, пустельників, аскетів, духівників, святителів, десятки тисяч творів знаних богословів, сотні тисяч докторських, магістерських, бакалаврських і курсових робіт студентів-богословів уже присвячені цій темі. Всі вони є крупинками в намаганні вивчити й описати таку глобальну і чудову річ як розмова з Богом… Скільки їх є, скільки було, скільки ще буде. І ніколи не буде достатньо, адже годі описати Бога, так само важко описати ідеальний приклад, якою має бути розмова з Ним. Отож, попри все, спробуємо коротенько осмислити чим є, або радше, якою мала б бути молитва?
Починаючи цей текст я недарма зупинився на тому, що про молитву вже написано тони літератури. Річ у тім, що в цьому питанні годі шукати універсального рецепту. Адже якщо вчитатись у богословські твори стосовно молитви, то дуже часто ми знайдемо прямо протилежні погляди чи то вчених-богословів, чи то навіть отців, котрі були визнані святими. І річ не в тому, що хтось із них неправий… Річ в тому, про що ми вже говорили у попередніх «нотатках» на тему відвідування Літургійної молитви у храмі. Відвідування храму – це візит дітей до свого батька, а молитва – це розмова з тим же батьком. Звичайно є загальновизнані норми пристойності, але, мабуть ніхто не здогадається просити сторонніх «експертів» навчити спілкуватись із власним татом. Тим більше укласти й систематизувати якісь правила цього спілкування. Тому, вкотре повторюю: молитва – як літургійна, так і приватна, для справжнього християнина має бути не обов’язком, а життєвою необхідністю, потребою. А реалізація власної потреби спілкування з батьком – особиста відповідальність кожного доброго сина чи доброї дочки.
Звичайно, Церква за віки виробила свої традиції благочестя. Були укладені тисячі молитов, гімнів, піснеспівів і т.п. Деякі з них походять зі Святого Письма – Псалми та молитва «Отче наш». Інші Церква молиться вже віками. Вони виплекані поколіннями духовних подвижників, преподобних, святителів і простих, але щирих і відданих молільників-мирян.
Для чого всі ці передісторії? Власне для того, аби застерегти від двох головних, як на мене, крайнощів у молитві (звичайно вони мають різні варіанти, але загалом їх дві) – крайнього формалізму з одного боку, і крайньої байдужості, замаскованої начебто особливо «довірливими» стосунками з Богом, і вірою «в душі» – з іншого боку.
В першому випадку, коли «стереотипна», типова, «автоматична» молитва стає просто повинністю, яку відбувають «бо так треба», або кожноденним ритуалом сенс якого, його ж виконавцю, важко пояснити… Особливо такою «формальною» молитвою грішать люди воцерковлені, а радше ті, які думають про те, що вони воцерковлені і все знають. Особливо це стосується жіночок середнього віку, котрі своє молитовне благочестя перейняли від власних матерів чи бабусь. Вони точно знають слова, інтонацію, тексти молитви, вони не смислять молитву без ікони, а також не уявляють що може бути якась інша молитовна поза окрім клячання… Вони моляться давно завченими напам’ять молитовними текстами, навряд чи вникаючи в їх суть…
З іншого боку маємо тих, хто вірить «в душі» і молиться «по-своєму». Чесно кажучи, скільки таких людей зустрічав, то оце «по-своєму» в них означає – «ніяк». Особливо часто цей феномен бачив саме в Галичині, де молитись і ходити до Церкви «модно», а не робити цього – «соромно». Тому ці люди використовували оце «по-своєму» для досить таки агресивного самозахисту в середовищі, де всі щиро моляться, або принаймні визнають молитву «трендом».
Загалом, повторюючись, скажу, що модель комунікації із батьком варто будувати особисто. Адже молитва – порух душі, її треба любити, відчувати. Тому не варто шукати та питати в когось рецепт «ідеальної» молитви. Варто творити свою ідеальну молитву. Пробувати. Використовувати молитовні тексти, шукати, вибирати ті, які є наймиліші серцю і найбільш доступні для розумового сприйняття. Словом, головне – молитись осмислено, а не автоматично чи халатно. Розуміти з Ким ми бесідуємо під час молитви, що ми хочемо Йому сказати і від Нього почути.
Справді, в 99% випадків молитви є прохальними. Багато тексту із проханнями, якими ми «бомбардуємо» Бога…
Тому наостанок дві поради, які, одного разу, почув від духівника: спробувати вміти не лише висловлювати Богові масу своїх прохань, але й вміти сказати Йому: «дякую» і «я Тебе люблю»; а друге – не тільки говорити самому, а й вміти слухати Його. Сказавши йому кілька слів, сидіти в тиші перед іконою, слухаючи, що Він промовить до нашого серця. Оце і буде справжнє спілкування – справжня молитва.
Володимир Мамчин
Повязані записи
