Сьогодні сестрі Андреї 24 роки – вона студентка і вже майже як 7 років живе в монастирі. У 17 років вона стала монахинею. Окрім звичного монастирського життя, вона також навчається в університеті й живе серед студентів. Як це бути студенткою і монахинею, про стереотипи життя в монастирі і проблеми сучасної молоді – поділилась з «Духовною величчю Львова» у Міжнародний День студента сестра Андрея Бат зі згромадження Сестер Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористок)
– Яким було ваше життя до монастиря?
-Я пішла у монастир в 17 років, відразу після закінчення школи. За моїми плечима були шкільні підліткові роки. Я народилась і виросла в Івано-Франківську, і є єдиною дитиною у сім’ї, котра не була та й досі не є надто побожною, але у Бога вірить. Моє життя як молодої людини було активним й сповненим пригод, адже я багато подорожувала. На вихідних та на канікулах я здебільшого проводила час поза межами домівки. А вже наприкінці навчання в школі довелось вирішувати, як жити далі.
– Передусім, як познайомились з Богом?
У дитинстві мама просто підіймала з ліжка і, попри мій спротив, вела в неділю до храму. Ранні підйоми та довгі служби здавались мені мукою. Саме тоді я вирішила що як виросту, то не ходитиму до церкви. Але Богові таки вдалось мене знову заманити до храму. У нашій школі продавала канцтовари пані Надя (так ми усі її називали), яка до того ж була катехиткою в храмі Матері Божої Неустанної Помочі, котрим опікуються редемптористи, й провадила там дітей. Щороку у Страсну П’ятницю у церкві виставляють плащаницю для вшанування, і в нашому храмі як і в багатьох інших, досі є традиція тримати біля неї варту зі свічками. Переважно це роблять саме діти. Як тільки випала нагода проміняти уроки на церкву, похапцем попросилась вартувати біля плащаниці.
Але Бог уміє добряче жартувати: прогуляла шкільний час у церкві, де в результаті й залишилась дотепер. Відтоді я стала «церковним дитям». Саме пані Надя привідкрила ширму до Бога. Десь тоді я відчула, що всередині живе спрага за тим, кого я раніше насправді не знала.
– Як планували життя до монастиря?
Я завжди мріяла про велику сім’ю: доброго чоловіка, з котрим ми би багато подорожували, та мінімум чотирьох дітей. У нас вдома не було сімейних посиденьок за великим святковим столом, і цього мені завжди не вистачало. У моїх же мріях це все існувало. Та монастир там не з’являвся ніколи. Я гадки не мала, що можу бути «по іншу сторону» монастирських стін, поміж тих людей: отців, братів і сестер, котрі мене захоплювали та яких я так часто бачила. Але те, що працюватиму з людьми, таки знала точно. Звісно, кожна робота несе якийсь вид служіння для інших, але я хотіла безпосереднього контакту з ними й чіткого розуміння, що я на своєму місці й роблю щось корисне й цінне. Ці пошуки дались нелегко.
– Як розпізнали покликання до чернецтва?
-Гадаю, що не існує рецепту, як відчути своє покликання. Господь до кожного приходить потаємними дверима. Та в час моїх інтенсивних пошуків, особливо пам’ятними були одні з реколекцій, на котрих священник поміж основної теми, не раз повертався до вибору покликання. Тоді мені до рук потрапила книга святої Терезки з Лізьє «Історія однієї душі», яку випадково знайшла серед монастирської літератури. Вона сильно торкнула мого серця і допомогла у виборі. Захопившись духовним шляхом святої, відтоді з’явилися перші думки про монаше життя.
Пригадую одне звичайне, але дуже важливе повідомлення від Бога. Опинившись серед пшеничного поля, в осінній вечір, після дня проведеного в Крехівському монастирі, я глянула на захід сонця і мовчки запитала, ким же я маю бути. У повній тиші й серед краси тієї природи я чомусь голосно сама собі озвучила думку, котра з’явилася в серці: «Олеся, а чому ти раніше не думала про монастир?!» В ту ж мить, товаришка, яка підійшла, без будь-яких попередніх розмов на цю тему, раптово сказала, що мені личив би габіт (монаший одяг) і запитала, чи не думала я про монаше життя. Можливо, це був просто збіг, але я в ньому побачила для себе знак, адже Бог часто з’являється у вигляді таких випадковостей [усміхається]. Відтоді я вимагала більше аргументів, щоб Господь переконав мене у цьому покликанні. Він промовляє через обставини, інших людей, через дрібниці, – вкладає в те все якусь відповідь. Та остаточне рішення все одно завжди за тобою. Чи підеш на ризик?! Відважишся?! І я таки ризикнула спробувати. Й от вже йде сьомий рік наших із Богом спроб, сьомий рік мого монашого життя. У запасі маю ще три роки, щоб зрозуміти, чи подужаю я шлях монахині. (залежно від рішень згромадження та мого власного, настане етап складання довічних обітів)
– Як же відреагували батьки на ваш вибір?
-Враховуючи, що у батьків я єдина дитина, то відповідно вони мали свої плани на моє життя. До останнього я не зізнавалась про своє рішення, бо знала, що мене при тому чекає. Як тільки вони почули, що хочу бути монахинею, то, звісно ж, були проти цього вибору й одразу розпочали «акції протесту». Не знаю, чи батьки взагалі колись зможуть прийняти моє рішення повністю. Зараз вони начебто спокійно сприймають те, ким я є, звикли. Хоча часом все ще влаштовують невеликі «бунти». Я розумію своїх батьків та їхнє неприйняття, попри те, що й потребую від них підтримки. Сьогодні серед близьких все-таки є ті, котрі мене підтримують. Мені приємно, коли щиро радіють за вибір, що лежить тобі до серця.
«Відразу після 11 класу я вирішила іти в монастир. Тоді мені було 17 років»
– Водночас ви перетнули поріг університету…
-Я подала документи до Львівського національного університету ім. Івана Франка в той же день, що й ішла на розмову до настоятельки монастиря, аби розповісти їй про своє бажання щодо монашого життя. Зробила це тому, що з огляду на мій вік, мені можуть відмовити й порадити ще повчитися. Якщо мене би прийняли, документи планувала забрати. Під час зустрічі сильно хвилювалась, адже подібних рішень я ще в житті нікому і ніколи не сповіщала, тому про основну ціль мого приходу наважилась сказати сестрі, котру знала ще до того, аж в останні десять хвилин нашої розмови. Звісно, після того, розмову необхідно було продовжити [сміється]. Врешті, настоятелька погодила мій вибір. Кандидатуру я повинна була розпочати в жовтні 2014-го. Та згодом я отримала листа з університету, про який вже давно забула, котрий сповіщав, що я вступила на державну форму навчання. З рішення сестер, цієї можливості вирішили не відкидати. Так я стала і студенткою, і монахинею водночас.
Певний час я була в академвідпустці й згодом продовжила навчання вже в Українському Католицькому Університеті. Цей заклад також для нашого згромадження є місійною станицею, оскільки маємо тут обитель: сестри живуть і працюють зі студентами.
– Як комунікуєте з однолітками в університеті?
-Ще в ЛНУ, я шокувала однокурсників, з’явившись на пари в монашому сарафані. Мене бентежила надмірна увага до мого зовнішнього вигляду і статусу. Але я відчувала підтримку і прийняття зі сторони багатьох однокурсників. Якось мій товариш замість класичного одягу, якому надавав перевагу, з’явився на пари у червоних штанах й синьому гуді з логотипом супермена зі словами: «Не лише тобі можна носити класний одяг!». Ми разом посміялися, відчувала, що не відкинута. Загалом приятелювали з однокурсниками, хоча були й ті, що дивились з нерозумінням й осудом та дозволяли собі часом зайві жарти.
– Як змінилось життя в монастирі?
-Найпростіше і найперше – це ім’я. До монастиря я прийшла Олесею. Тепер називаюся Андрея. На жаль, святої Олесі ще немає, а мені сильно хотілося мати власного покровителя. Я захоплююсь постаттю Андрея Шептицького. Він поки що не є святим, але вірю, що згодом це трапиться. Тому назвалася його іменем й узяла собі його за приятеля з «тієї сторони», зі сторони неба.
Тією ким я є зараз, зробив мене монастир. Я спустилася з поверхні й трохи глибше пізнала духовне життя. Монаше життя також відкриває безліч можливостей. Це шалений безперервний потік різних людей, зміна середовищ, родів діяльності.
– Які труднощі вас спіткали? До чого звикнути було найважче?
-Непросто було переступити через себе і навчитись просити дозволу на будь-що у настоятелів. Вдома ти робиш усе, що заманеться. Для мене було звичним повідомити щось як факт, не очікуючи дозволу. Життя в монашій спільноті діє по-іншому. Слід отримати дозвіл у сестри на нове взуття чи відпроситись для відвідин. Такі правила – не про контроль чи обмеження. Зазвичай частіше чуєш дозвіл, ніж відмову. У монастирі вчать обирати необхідні речі, розрізняти, що тобі дійсно потрібно, а від чого слід відмовитись. Усі рішення в спільноті мають вигляд діалогу. Це мені відкриває обличчя Бога, який ніколи не змушує, але тільки запрошує, запитує та пропонує. Важко погодитись на те, що тобі не до вподоби. Але Богу видніше, як тобі краще. Слід довіритись і вкінці ти отримаєш добрий результат. Це перевірила на досвіді [підморгує].
Одна з найлегших й водночас найважчих речей завжди і всюди – це стосунки з людьми. Тут кожен зі своїм характером, обдаруваннями та недоліками. У монастирі існують певні принципи життя в спільноті, де слід радитись, ділитись, просити, ангажуватись й відгукуватись.
У перші роки життя в монастирі я прокидалась так рано, як ще ніколи до того. До цього варто було лиш звикнути, хоча це було нелегко. Сьогодні години підйому трохи посунулись, однак в студентському житті – ранок – це досі не так легко [сміється].
Бентежило те, що більшість молитов треба співати, чого я не вмію. Але навіть це не виявилось проблемою і за певний час, завдяки щоденній спільній молитві й терпеливості моїх сестер, моя ситуація зі співом покращилася. І це була ще одна можливість навчитись того, що раніше не вдавалось. Монастир став школою життя. Тут майже немає неможливого.
Ще не переступивши поріг монастиря, здається, що тебе очікують суцільні обмеження. Натомість тобі пропонують чимало можливостей. З кожним роком цей простір ще більше розширюється. У цьому потоці ти пізнаєш себе, відкриваєш, й віднаходиш те, як можеш послужити іншим. Тому я неабияк здивувалась, що замість обмежень, до яких себе готувала, отримала можливості, яких не очікувала.
– Які захоплення знайшли для себе у монастирі?
-У монастирі я полюбила куховарити. Бачачи, як часом сестри із задоволенням смакують те, що приготую, я хотіла ще більше їх дивувати. На кухні я відриваюся, коли є така нагода. Часто намагаюсь пробувати щось нове, експериментувати й рада, що маю для цього стільки простору.
Також в монастирі я відкрила свою любов до публічних виступів. Часом мені зауважували, що маю хист до цієї справи й можу володіти словом, тому хотілося б ще більше себе в цьому пізнати і розвинути для добра. Раніше я боялась публіки, а зараз черпаю натхнення й сили, спілкуючись з іншими теж і в такий спосіб.
– Які міфи про монаше життя чуєте найчастіше?
-Крім речей, я люблю ламати ще й стереотипи (сміється). В університеті навчаються студенти з різними світоглядами й віруваннями, більшість з них не сприймають монашество як нормальних людей, тому з часом для них ця ненормальна нормальність стає відкриттям. Люблю за цим спостерігати. Також люблю спілкуватись з людьми абсолютно різних поглядів, вивчаючи світ довкола. Інколи однолітки очікують побачити смирення й сором’язливість, натомість вони чують мій гучний сміх і жарти. Те, що я монахиня, не означає, що я не знаю, чим гуді відрізняється від бомбера чи що таке Tik-Tok. Чомусь люди часто вважають, що монашество не обізнане у трендах. Часом оточення відмежовує мене від себе, як тільки бачить, що я монахиня. Відчуваю тоді потребу з цих рамок вилізти і трохи їх розтиснути.
Та й це лише дрібні приклади, загалом міфів існує чимало. Зазвичай я просто віджартовуюсь перед тим, як серйозно їх спростовувати. Часто на вулиці пересічні люди запитують: «Чому така молода і пішла в монастир? Що ж вас змусило?!» Також доволі часто жартують про Ісуса, Церкву чи Святі Таїнства у мою сторону. Я сама не можу спілкуватись без жартів й люблю гумор, він полегшує життя. Однак на певні речі й теми існують табу, бо вони для мене є святими.
Людей цікавлять і побутові питання, які їм здаються дивними й також і духовні аспекти та соціальні. Не раз чую питання, чи сплю в рясі, у скільки років можна піти в монастир, чи можна поїхати закордон, що можна робити, а що не можна, де беремо гроші, чи носимо свої справжні імена, чи тільки молимось, чи не хочемо сім’ю, як відчуваємо Бога. Доволі часто дивує інших, що я не можу вільно вирішити, куди піти чи поїхати і для цього потребую дозволу від своєї співсестри.
– До яких студентських заходів зазвичай долучаєтесь?
-Я не відвідую гучні студентські тусівки, де не місце для монахині. Натомість залюбки беру участь у вечірках більш камерних, у всьому, що ми з сестрами самі готуємо для студентів. Також у подіях, зустрічах чи лекціях, організованих самими студентами. У колегіумі ми проводимо різні активності для народу, котрий тут мешкає. Я також дуже люблю коли є нагода потанцювати. Хто сказав, що я не можу танцювати? Але це доречно у відповідному оточенні й місці. Тому второпність у таких речах теж важлива. Я залюбки беру участь там, де це лише можливо: спільні зустрічі, перегляди фільмів, прогулянки, майстер-класи, вечори настільних ігор та багато іншого. І це не враховуючи наших спільних молитов.
– Що порадите людям, які хочуть вступити у духовне життя?
-Не боятись ризикувати. Важливо слухати своє серце і дослухатись до його прагнень.
– Молодь хитко стоїть сьогодні на духовному підґрунті. Що варто їм зробити, щоб позбутись сумнівів і сорому зізнатись, що вони віряни?
-Насправді я гадаю протилежне – сьогодні молодь рідко соромиться своїх думок. Вона чітко відповідає на те, ким є і в що вірить. Зараз люди живуть швидким ритмом, планують життя, щоб досягти успіху і зовсім не мають в усіх цих графіках місця для Бога. І якимось чином увесь цей уклад часом сиплеться… Хочеться чогось більшого, глибшого, але відповіді на запитання «Чого шукаю?» більшість не може дати з впевненістю.
Я така ж молода людина, яка шукає Бога, але переконана в його існуванні та в тому, що шукає саме Його. Зараз молодь часто шукає аргументів, котрі живлять лише мозок, поверхню і боїться спуститись дещо глибше. Але Бог дає себе осягати і розумом, і серцем, як би ти лише хотів й потребував, головне бути відкритим. Справа у власному бажанні. Якщо тобі Бог дійсно потрібний, ти знайдеш шлях до нього, бо ти Йому потрібен завжди.
– Які найбільші проблеми української молоді?
Молодь боїться поразки та невдачі. Головний страх – бути неуспішним. Це те, що я особисто спостерігла, не можу говорити за усіх. Серед наших студентів є безліч прекрасних талановитих молодих людей. Більшість з них звикла до формули «я успішний – значить я існую». А тут вони часто натрапляють на те, що минулі формули успіху не спрацьовують, їхні плани часто розбиваються об реалії. Малі невдачі збивають з колії, і вони дуже швидко наштовхуються на розчарування: у собі, в інших людях, особливо авторитетах, у системах та структурах. А в сьогоднішніх умовах інколи й рутина здатна надламати їхнє життя.
Страх неуспішності та невдачі – реальна трагедія всього людства. При кожній нагоді, я не втомлююсь повторювати молодим людям, що вони неймовірні та сильно люблені, попри усі їхні успіхи чи невдачі. Інколи бачу, як після цих слів, на очах в декого з’являються сльози та розумію тоді, як мало і водночас, як багато нам насправді потрібно. Гадаю, важливо регулярно нагадувати одне одному, що ми люблені, не самотні й потрібні з успіхами чи без них.
Молодість – це час можливостей, і цим треба спрагло користуватись. Підійматись після кожного падіння. Жити життя так, як його здатна жити лише молода людина. Плекати у собі сильні прагнення правди, любові та краси. Не проґавте цю можливість – бути молодим.
Розмовляла: Наталя Стареправо
Фото надані співрозмовницею
Повязані записи
