В одному з приміщень Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ невтомно вирує редакційна колегія часопису «Пізнай правду», який виходить у світ ще з 1996 року. Це видання, яке семінаристи створюють власноруч, розкриваючи для своїх читачів цікаве й нове на різні, потрібні для кожного християнина, теми. Ми поспілкувалися з о. Володимиром Крушельницьким, канцлером семінарії, який своєю участю провадить діяльність часопису, допомагаючи семінаристам, а також братом Богданом Пемпусем – студентом 4 курсу семінарії та головним редактором видання.
- Отче, якою є історія заснування часопису?
Вона має свій початок у своєму давньому минулому. Я дуже добре пам’ятаю – це був 1996 рік. За благословення ректорату семінарії, а саме коли ректором цієї семінарії був о. Степан Меньок, сьогодні екзарх Донецький, було втілено ідею, яка вийшла з нутра студентства, тобто тогочасних семінаристів, про те, щоб створити в семінарії друковане видання. Воно мало б протиставлятися руху чи поширенню тодішніх тоталітарних сект. Початок 90-их років був доволі цікавим часом: на пострадянському просторі, коли наша Церква виходила з підпілля, структури тільки формувалися. Водночас це був благодатний час для розвитку і розквіту різного роду тоталітарних сект, які все ж таки спотворювали вчення Церкви. І, власне, з ініціативної групи серед загалу студентства зародилася ідея створити видання, яке б систематично, тема за темою, подавало вчення Церкви як аргументи щодо протидії розвитку сект – таких, як свідки Єгови і тому подібні. Згодом це видання трішки змінило свою загальну концепцію. Оскільки на той час у семінарії існував ще один друкований орган, а саме внутрішня семінарійна газета «Надія Церкви», то після кількох років паралельного співіснування було вирішено об’єднати ці два видання. Центральною метою стала не тільки протидія тоталітарним сектам і поширення правдивого вчення Католицької Церкви, а й нагода дати інформаційний майданчик для загалу студентів, які могли б на шпальті спільного уніфікованого видання розвивати свої вміння й таланти в інформаційному просторі. Тобто, вони отримали можливість писати статті, роздуми, поезію, висвітлюючи ту чи іншу актуальну проблематику сьогодення.
- Як впродовж існування видання змінювалася його обкладинка?
Спочатку це видання було доволі просте – двоколірне, чорно-біле, але з 1998 року почало виходити вже повноколірно. На нашій стіні видно всю генезу розвитку цього часопису від найперших його початків, у формі брошури, до останнього видання, який має сучасний формат.
Зміна обкладинки – колективне рішення, його не приймає хтось один. У нас є редакційна колегія або редакція, як ми її називаємо, яка спільно приймає рішення не лише щодо дизайну, а й усіх компонентів наповнення. Ці видання всі є тематичними, вони є означені тематикою, яка є актуальною в сьогоденні. Також вони висвітлюють погляд студента-семінариста на ту чи іншу проблематику в суспільстві або певні виклики, які є і в суспільстві, і в Церкві. Обкладинка – це така родзинка на тортику, яка, з одного боку, має інформативний зміст, щоб потенційний читач чи просто зацікавлена особа могла побачити, про що йде мова в цьому часописі. З іншого боку, це й мистецьке досягнення, спільне напрацювання редакційної колегії.
Дуже часто студентським креативом є погодження титульної сторінки. Тут є присутня не лише фантазія семінарійного фотографа, який має через об’єктив фотоапарата подати наш задум та ідейність, а й доволі часто наші студенти часто стають фотомоделями, які мають своїми обличчями та поставою показати сакральний меседж, яким ми хочемо донести до нашого потенційного читача.
- Як ви обираєте авторів матеріалів та тих, хто потрапить до складу редакції?
У підготовці того чи іншого номеру ми спочатку окреслюємо вужчу тематику, над якою хотіли би працювати. Це наше перше спільне колегіальне рішення. Вже згодом колектив редакції «кидає» цю ідею в маси студентства і шукає потенційних авторів статей, які готові відкликнутися на цю тематику, яка подана саме в цьому номері часопису. Звісна річ, редакція має за собою право редагувати, погоджуватися чи не погоджуватися з автором цієї статті, а також вказувати побажання щодо формату цієї статті. Однак, безперечно, кожен студент семінарії, від найпершого курсу і до останнього, має шанс і можливість стати дописувачем чи автором статті нашого видання.
Щодо редакційного колективу, то він стовідсотково складається зі студентів семінарії. Однак загал студентів є різним, кожен має свої цінності, пріоритети, таланти, і, власне, на це ми й звертаємо увагу. Проте в доброму і свобідному виборі. Серед наших студентів є дружні взаємостосунки, і коли ми бачимо чи чуємо, що той чи інший наш студент має талант у комп’ютерній графіці чи фотографуванні, ми його радо запрошуємо. Хтось є добрим фаховим мовним редактором, а хтось має попередню журналістську освіту, адже в нас є такі, які мають закінчену вищу освіту за журналістським фахом. Їх ми теж запрошуємо. Безперечно, що цей редакційний колектив не є сталим. Наші студенти дозрівають і переходять від молодших курсів до старших, і ми розуміємо, що на старшому курсі поєднувати в собі різного роду бажання є складно. Людина готується до написання дипломної роботи чи інших більш відповідальних обов’язків, тому плинність кадрів є постійною. Та дякувати Богу, ми маємо чудових, талановитих і здібних студентів у новій і новій генерації, тому в нас, напевно, ніколи не бракує фахового редакційного колективу.
- Як саме ви зазвичай підбираєте тематику номера?
З одного боку, не хочеться повторень, такої тавтології, яка, напевно, в сьогоденні не дуже й цікава. Хоча інколи певні номери мають схожість. З іншого боку, для нас оця стіна зі всіма обкладинками є своєрідною стіною пам’яті і пригадування, про що ми вже писали, що ми вже висвітлювали або як давно ми це робили. Проте тематика також дуже часто крокує з нами в сьогоденні, оскільки ті чи інші суспільні процеси, виклики й досягнення зазвичай є цікаві молодій людині, адже наші студенти – молоді люди, які цікавляться релігійними, суспільними та іншими аспектами. Мабуть, саме так і зароджується ідея, що саме на цю тематику ми готові працювати та присвятити їй наступний номер.
- Чи поширюєте ви часопис за межі семінарії?
Наше видання є унікальним своєю природою, бо, хоч і зовні має всі ознаки професійності, але готується, видається і розповсюджується руками семінаристів. Оскільки ми не маємо універсального ідентифікаційного номера ISBN, то є залежними від поширення доброю волею наших студентів, які роблять це через мережу наших парафій. Мова йде не тільки про Галичину, але й географію всієї України, бо ми радо готові поділитися своїм виданням. Також і за кордоном наше видання є впізнаваним.
- Які маєте плани для розвитку часопису на майбутнє?
Найбільшими планами в питанні виклику для нас були попередні роки, а саме час пандемії, адже ми були свідомі певних обмежень. Це був період спокою, я б навіть сказав не розвитку, а протидії розвитку. Коли суспільство відчуло себе обмеженим у тих чи інших рамках карантину, для нас це також був виклик. Ми не знали, як маємо діяти, чи поставити часопис на паузу… Також цей рік війни став роком виклику, де за одним столом ми неодноразово питали себе та інших людей, чи нам виходити з цим друкованим словом від семінарії до загалу читачів. Напевно, для нас це було запитанням бути чи не бути. Ми вирішили, що все-таки попри карантин і попри військове лихоліття ми повинні бути в медійному просторі і малими кроками йти далі. Ми з оптимізмом дивимося в наше майбутнє. Сьогодні центральним наративом нашого суспільства є те, що ми йдемо в прогресії, йдемо до перемоги. Лихі часи вже позаду нас. Ми свідомі того, що будемо розвиватися. Ми завжди ставимо собі планку двічі на рік виходити з виданням, оскільки ми не є комерційне видання і не залежимо від продажів, але для нас цікаво принаймні раз на семестр показати у виданні. За 2022 рік ми обмежили свій ресурс і зробили одне видання, але вірю і сподіваюся, що цього року ми вийдемо на планову дійсність.
- Чим для вас є часопис?
Насамперед це дуже серйозна мотивація для саморозвитку і самовдосконалення. Я, напевно, тут найстарший, тому часом чуюся таким батьком у прямому і переносному сенсах цього слова. Я не вірю і не уявляю собі священника, який би не був фахівцем слова, адже душпастир – це той, хто є людиною слова. І не тільки в риторичному значенні. Душпастир – це той, хто читає слово, проголошує, проповідує його і, зрештою, продукує слово. Це унікальна можливість саме тут у семінарії вправлятися в тому, що ти будеш продовжувати робити далі на своїй парафії серед того вірного люду Божого.
Богдан, головний редактор видання, додає: «Випуск часопису – це завжди виклик. Якщо десять-двадцять років тому технології ще не були такими розвинутими, то зараз є величезне різноманіття інформаційних джерел, які доступні як офлайн, так і онлайн. Тому, щоб люди хотіли читати цей часопис, його слід належно оформити, а для цього зараз потрібно докласти величезних зусиль. Наше видання є справді професійним. Окрім редакційної колегії семінаристів, у нас є також літературний редактор, пані Наталя Багнюк, яка допомагає нам з вичиткою статтей, щоб іще краще вдосконалювати текст. Окрім випуску часопису у нас є інтернет-сторінки, які ми також розвиваємо і через які також стараємося доносити Слово Боже. Якщо часопис може виходити 2 рази на рік, то в соцмережах публікацію можна зробити миттєво, але це також вимагає чималих зусиль. Цей часопис, дописи, фотографування є нагодою для семінаристів розвинути себе і реалізувати свої можливості, зокрема академічні. Одна справа – це лише черпати знання, а зовсім інша – могти їх систематизувати і, розуміючи виклики сьогодення і запити суспільства, продукувати те, що потрібне нам, християнам, для зростання у вірі і святості».
- Чи думали ви над тим, щоб створити електронну версію часопису?
У нас був творчий початок цього. Раніше у нас навіть був сайт часопису, однак дублювати одне й те саме – це виснажлива і клопітка справа. Оскільки першим завданням семінариста є навчання і виконання усіх приписів розпорядку дня, то це вже надмірна ніша, яка потребує більше праці. Саме тому ми відмовилися від цього, а всю свою увагу зосереджуємо на друкованому виданні.
Про свою діяльність у часописі «Пізнай правду» Богдан розповідає таке:
«Я є головним редактором лише рік, і перша його половина припала на війну. На початку ми роз’їхалися по домівках, а пізніше, коли повернулися, нам потрібно було наздоганяти навчання, тож ми трохи були змушені призупинити свою діяльність тут. Натомість цього семестру, не зважаючи на вимкнення світла та психологічний стрес, ми відновили діяльність часопису, і це таки коштувало зусиль. Це складно, але з Божою ласкою нам вдається відповідати на актуальні питання, зокрема пов’язані з війною, та розвивати цей часопис. Слово Боже є завжди живе і діяльне. Воно записане один раз у Святому Письмі, але щоразу по-особливому може промовити до людини, якщо вона готова його слухати. У 2014 році, коли почалася війна, яка мала менші масштаби, тоді теж порушувались питання, пов’язані з нею, і, мабуть, меседж був той самий, але спосіб його творення та донесення ми зараз, у 2023 році, ми не можемо просто дублювати. Коли це пише автор, який зараз є тут, проживає ці події і так само переосмислює їх разом з іншими, тоді розуміємо, що це саме те, чого зараз потребують люди».
- Чи є натхнення творити в часописі ще і ще?
Натхнення є чимале, адже в наших семінаристів є надзвичайно великий потенціал у поширенні Божого Слова через реалізацію класних ідей та медіапроєктів. Особливість в тому, що головний редактор часопису – це переважно студент 3-5 курсу, який перебирає координацію діяльності команди редакції. Тож насправді це небагато часу, щоб вникнути в усі процеси, згуртувати команду, яка теж є досить динамічною і стрімко розвивається, і знайти у ній своє місце. Але спільна діяльність, обмін думками та ідеями, вдалі проєкти додають запалу і мотивації. Також я розумію, що рано чи пізно закінчу семінарію, і свої обовʼязки потрібно буде комусь передати. Тож краще це зробити раніше, щоб могти ще бути поруч і в разі потреби допомагати.
Розмовляла Юлія Бойчук
Фото Дем’яна Мигалика
Повязані записи
