Відомий англійський поет епохи Романтизму Персі Бісі Шеллі колись сказав: “Найважливіше завдання людини – це навчити своє серце самопізнанню через дар співчуття; і чим глибше це самопізнання, тим людина мудріша, справедливіша, щиріша, терпиміша і добріша”.
Увесь світ вразила трагедія, яка сталась у суботу, 31 жовтня, а саме – російський цивільний літак зазнав аварії в центральній частині Синайського півострова Єгипту. Україна не стала винятком. Попри війну, пропаганду та інші брудні політичні інтриги, мене надзвичайно вразило та розчулило, що наші люди принесли безліч квітів до посольства Російської Федерації у Києві. Саме в такі життєві моменти, ти розумієш, наскільки пишаєшся своєю країною та своїми співвітчизниками.
У сучасному світі ми дуже часто говоримо про цінності, про Любов та милосердя як у Церкві, так і вдома, а також у наших навчальних закладах. Ці поняття завжди були якимись абстрактними, далекими, просто красивими словами. Ними люблять оперувати публіцисти у своїх творчих матеріалах, їх використовують проповідники, щоб розтопити ті соціальні брили льоду, які перетворюють нас на бездушних машин, роботів усесильної комп’ютеризованої ери.
Але раптом, ти бачиш, як речі, які ще донедавна вважав пустою демагогією, стають реальністю. Ти бачиш свій народ… Він як Господня овечка, яка заблукала на широкому пасовищі життя. От наближаються бурі й хуртовини, вітер зриває листя з дерев… А ця знедолена овечка не може знайти дороги додому. І тобі здається, що добрий Пастир не хоче її шукати, що Вона не дуже й потрібна Йому… що у розкішному Царстві Небесному для неї немає місця… Але ти помиляєшся…
Скривджений і занедбаний безжальним часом, жорстокими Голодоморами, кривавими війнами, століттями принижень і сліз – твій народ залишається нездоланним.
Наша сила – це не міць моторошних бундючних імперій, не сила зброї і руйнації, не сила залякування і криків. Наша сила – в людяності. Ми не втратили її, коли нас розпинали чужі та свої тирани; коли нас лякали смертю і забуттям; навіть тоді, коли фальшиві пророки свідчили, що завтра для нас ніколи не настане.
Хіба вас не вражає, частиною якої великої нації ми є. Це не просто пусті, красиві та поетичні рядки… Нас дійсно ніхто і ніколи не зможе знищити, допоки ми будемо такими, якими ми є зараз. Розтерзані війною, сповнені болем і навіть гнівом, омиті своєю ж кров’ю, ми не втратили здатності щиро співчувати іншим, навіть народу, який або до кінця не розуміє нашого прагнення свободи, або відверто вважає нас гіршими, не визнаючи нашої ідентичності.
Чомусь ти починаєш більше любити й розуміти свою країну, коли заходишся під чужим небом. Мабуть, пізнаючи інші культури та вивчаючи інші традиції, розумієш також, як ти любиш свою країну, як ти гордишся своїми людьми, особливо нашою молоддю.
Ми готові співчувати Росії, ми не вважаємо її своїм ворогом. Ми готові щоденно помирати за цінності, за правду, за світле майбутнє для наших дітей. Соромно визнати, але раніше я думала, що моя країна вже нічого не зможе, вже нічого не варта. Я завжди хотіла жити в якійсь іншій, кращій державі, де панують європейські цінності. І тільки зараз ставлю перед собою запитання: де я бачила державу, де люди готові пожертвувати всіма матеріальними благами й комфортом, аби щоденно помирати за свободу і щоденно воскресати для боротьби? Покажіть мені державу, де вміють співчувати ворогу… де квіти сильніші за кулі… Звісно, я не кажу, що ми найкращі, є багато інших, гарніших духом та навіть добріших націй за нас.
Але ми особливі в очах Бога. Нехай ми та маленька овечка, яка намокла під грозою, змарніла від голоду, до кінця не впевнена, куди вона прямує. Проте, я переконалась, що в цієї овечки серце лева.
Пам’ятаєте, Василь Стус у своїх безсмертних рядках написав:
“Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест….
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя”…
Так і ми – жертва наших героїв повернула нас до життя, подарувала надію, очистила наше серце від гніву та злості. І, попри все, ми залишаємось не просто добрими людьми, ми залишаємось дітьми Божими. Я завжди хотіла сказати цю фразу так, аби вона не звучала пафосно, але, повірте, кажу від щирого серця, сповненого гордістю, кажу так, що хочеться плакати від щастя: “Дякую Тобі, Господи, що я – українка”.
Лідія Батіг
Повязані записи
