Сестра-студитка Софія (Кіт) прийшла у монастир у двадцять два. Хоча, як зізнається, до 20-ти років до храму не ходила. Що надихнуло молоду дівчину покинути свою компанію друзів-митців, університет і звичне життя та відчинити браму монастиря? Про це та більше спілкуємося ексклюзивно.
-Сестро, розкажіть, як опинилися у монастирі.
-Чесно кажучи, у мене ніколи не було такого, щоб я мріяла про монастир, чи збиралася до нього. Багато сестер кажуть, що мали цей поклик у підлітковому віці, чи раніше. І жили в очікуванні монастиря. Натомість, я до 20 років до церкви не ходила. У мене було досить приємне оточення. Серед моїх друзів було багато митців, інтелектуалів. Я отримувала задоволення від життя. Хоча насправді, життя у світі не може людину заповнити цілком, завжди залишається якась порожнеча. А чого саме не вистачало – у мене не було розуміння. Десь у 19 років у моєму житті стався певний “перелом”, Я досить сильно захворіла і моя подруга, яка ходила час від часу до церкви, почала мене туди якось “витягувати”. Тобто щось у житті почало змінюватися. Я зрозуміла, що є якесь інакше життя, і радість у храмі трохи відрізняється від тої, що є у світі. У серці є таке місце, куди потрібно впустити Бога, а не заповнювати мішурою світу. Своє навернення я пережила у православній спільноті (хоча належу до греко-католицької Церкви). Для мене перший досвід духовності був у православній Церкві. Якби я була православною, то пішла б у православний монастир.
-Сестро, Ви прийшли у церковну спільноту, але чому не стали просто парафіянкою, а все ж, обрали саме монастирський спосіб життя?
-Для мене християнство – це взагалі радикальний шлях. Коли ти обираєш іти за Христом, то не можеш жити у своє задоволення. Повинне бути певне зречення себе, а у мене це пішло у крайній бік. Я хотіла всього по-максимуму. У мене був дуже покаяльний настрій, переосмислювала своє життя.Одного разу, я просто сиділа у церкві і до мене прийшла думка, що буду у монастирі, і я її прийняла цілковито. У мене не було жодних заперечень, що може бути інакше. Спершу мене підтримала подруга, бо всі мої рідні та знайомі були проти. Моя мама є воцерковленою людиною, мій спосіб життя до монастиря вона не сприймала. Моя духовна переміна їй була ближчою, втім вона, напевно, не думала, що все закінчиться монастирем. Мамі здавалося, що я поживу там кілька днів і повернуся назад, що не зможу відмовитися від усього. Думаю, що у душі вона досі переживає. Водночас, я побачила, що ті уявлення про монастир, які є до вступу у нього з часом розвіюються. Адже тут реальне життя, не таке як у книжках. Бог себе відкриває дуже глибоко, коли ти Йому довіряєш, коли ти ідеш за Ним, а не будуєш своє життя на якихось уявленнях, чи бажаннях.
-Можна почути часто про те, що студитський монастир дуже строгий, потрібно прокидатися ні світ, ні зоря. Як це було у Вас, як адаптовувалися?
-Для мене власне прокидання вранці – це було найгірше. Бо я звикла поспати мало не до 10 години, а тут ми прокидаємося о 5-тій. Пригадую,одного разу, коли я була послушницею, то проспала. І у храмі вже тривала Літургія, було читання “Апостола”. Мені було так соромно, що я навіть не заходила, стояла у притворі. Але Бог завжди дає сили. Втім я би не сказала, що ми, студитки, дуже строгі. Наприклад, я би, напевно, не змогла у Згромадженні, бо не настільки комунікабельна. Служу людям більше своєю поставою, а не розмовою. У монастирі ти вникаєш у цей ритм і живеш досить комфортно у цьому стані. Якщо це твоє.
– Монастирська спільнота – це закрите товариство, можна сказати. Як це, бути у жіночому колективі кожен день?
-Напевно, що всі коли приходять у монастир, то мають таке уявлення про сестер, як про ангелів, сповнених доброти. Але насправді потім розумієш, що це звичайні люди. Ніхто не прийшов сюди вже святим. Можливо, стає ним у процесі. Ми вчимося жити разом. Це спільна дорога. Не можна уникнути конфліктів, це як сім’я. Але вчимося.
-Сестро, а чи бувають у Вас сумніви? Сучасна людина, немов, завжди охоплена сумнівами. Як даєте раду з цим?
-У мене зараз період перед Вічними обітами, закінчуються мої останні тимчасові обіти. І я перебуваю у випробуванні покликання. Тому, аналізую, що є справжнім у моєму покликанні, чи є у ньому якісь фальшиві речі. А можливо, я прийшла не заради Бога, а, наприклад, втекла від світу, бо переживала якісь свої кризи. Думаю, що кожен має сумніви. Немає такого, що ти прийшов і перебуваєш у однаково стабільному стані. Бувають тяжкі періоди. Іноді можна почути від сестер, що хотілося б, наприклад, мати дитину, продовження себе. Але з іншого боку, коли ставиш все на терези, то бачиш, що Бог може дати набагато більше, ніж світ. І також переосмислюєш свої мотиви з якими ти прийшла у монастир. Мої попередні застанови “не працюють”. Втім, коли ти переживаєш усі труднощі і все одно обираєш бути з Богом, то це тоді тримає і формує. Також приклад людей, які тут живуть. Особливо приклад тих старших сестер, які майже ціле життя живуть у монастирі. Коли вони діляться через що пройшли і витримали – це теж дуже будує і підтримує на дусі.
– А чи знаєте Ви, наприклад, сестер, які були у підпіділлі? Адже серед студиток було чимало легендарних постатей, наприклад, ігуменя Йосифа Вітер, напевно і сьогодні є деякі сестри, які пам’ятають її.
-У нас ще є кілька сестер, які пам’ятають першу ігуменю. Сестри розповідають, що підпілля було дуже радісним часом, бо Бог був відчутно близько, Він підтримував і вони це справді бачили, були дуже явні речі. Коли вони, наприклад, чудесним чином уникали переслідування. Сестри кажуть, що зараз життя набагато складніше, аніж у підпіллі. Хоч вони мали і гоніння і намагалися якось приховувати, що є монахинями, але зараз, коли світ відкритий, немає радості до кінця від того життя, яким живемо.
-Сестро, розкажіть теж, будь ласка, про харизму Сестер Студиток, чим вони відрізняються?
-Монастир Сестер Студиток не був створений Митрополитом Андреєм Шептицьким з нуля, на абсолютно новій основі. Це було відновлення того чернецтва, яке постало з розвитком християнства в Україні. Наприклад, багато православних монастирів мають теж приблизно такий устав, як і у нас. Однак нас вирізняє те, що ми належні до Римського Престолу. У нас більше орієнтир на східну духовність. Це монастир у традиційному сенсі. Тобто першочерговими завданнями монахів є молитва і праця. Наші сестри розвивають ремесла, відповідно до свого таланту. Також сестри катехизують, працюють у майстернях. Ми покликані жити працею своїх рук і перебувати у молитві. Звісно, на першому місці, завжди має бути молитва.
-Які, наприклад, ремесла розвиваються?
-Маємо швейну майстерню. Наші сестри вишивають священичі ризи, обруси до церкви. Також маємо пасіку. Є сестри, які катехизують, хоч їх і небагато. Частина сестер займається перекладацькою діяльністю, викладає, працюють у соціальній сфері, працюють із дітьми із неблагополучних сімей. Хоча, найбільше сестри залучені до праці у монастирі всередині.
-Зараз все більшу популярність здобуває постать і повчання старця Єфрема Аризонського, який був учнем Йосифа Ісихаста. Старець Єфрем заснував православні монастирі по всій Америці і туди все більше приходить мирян, люди оселяються неподалік від монастиря цілими сім’ями, щоб черпати зі скарбниці православної духовності. Як Ви вважаєте, чому саме такий строгий стиль життя приваблює людину ХХІ століття, яка живе у споживацькому світі у якому, немов, усе є?
-Колись мені один монах казав, що такий спосіб християнства – це коли ми, немов, “тягнемо” Бога до себе і кажемо: “Боже, дай нам благодать”. Показуємо Йому, що ми дуже багато трудимось, молимось, робимо багато поклонів і чекаємо, що за це щось отримуємо. Я не є прихильником такої точки зору. Мені здається, що варто бути вірним Богу і тривати у смиренні і Він дає нам свою благодать даром. Не тому, що ми її стяжаємо власною силою. Але я розумію, що миряни шукають у монастирі. До нас також вони приходять і просять пожити, тиждень побути у такому зосередженні, тиші. У світі, напевно, того не вистачає. Бо світ занадто наповнений інформацією, люди не можуть просто зупинитися і побути із собою. Потрібно звільнитися від того всього, що назбирав за життя і закликати туди Бога, щоб бути у мирі. Звісно, і особисто мені іноді хочеться пожити у скиті. Але потім розумієш, що поки ще із сестрами не навчилася бути, а тут вже хочеш жити наодинці. Втім сестри мріють про те, щоб мати невеличкий скит, щоб поїхати туди хоча б на місяць. Бо ми, немов, закриті, але світ, все одно, нас дотикає. Дуже важко у центрі Львова втекти від нього.
-Сестро, що б Ви могли порадити молодим особам, щоб вони все ж наважилися спробувати стати на монастирський шлях?
-Я б найперше радила не боятися. Просто прийти і подивитися. Також задуматися про те, чому я йду, що мною керує. Бо буває так, що людина приходить і розуміє, що помилково розпізнала покликання, а вона покликана до подружжя. Але, все ж, не треба мати страху. Бог дає свою любов, дозволяє її відчути. Для мене найважливіше було, що спільнота мене прийняла. Завжди монастирська спільнота готова прийняти і дати особі час, щоб вона утвердилася у своєму виборі.
Розмовляла: Оксана Бабенко
Фото авторки та надані співрозмовницею
Повязані записи
