«…життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. Вибирай життя…»
(Повторення Закону 30:19)
Сьогоднішнє секулярне суспільство має унікальну властивість: аби реалізувати бажання вибілити в очах оточуючих певні свої дії, вчинки, спосіб життя і т.п. воно придумує всім цим процесам красиві дефініції. Тобто фактично загортає щось погане у гарну обгортку і представляє, як «цукерочку». Так збочення гомосексуалізму і транссексуалізму називають «правом на любов» і правом бути «таким, яким ти є», заборону ці збочення критикувати – толерантністю, педофілію – «ніжністю між поколіннями», вбивство невинної людської істоти – «абортом», втручання у плани Творця посередництвом штучного запліднення – лікуванням безпліддя, викидання християнських символів із усіх сфер життя – політкоректністю, холоднокровне вбивство невиліковно хворої людини – евтаназією. Пропонуємо читачеві зосередитися над останнім пунктом – «евтаназія»…
Отож «евтаназія»… Ця благозвучна назва є чи не найбільшим досягненням у сфері підміни понять. Адже хто б міг подумати, що під терміном «добра смерть» (з гр. εύ-добре, θάνατος-смерть) насправді криється вбивство (!!!) хворої людини, нехай навіть із її волі. У Енцикліці «EvangeliumVitae» блаженний Папа Іван Павло II дає таке визначення цього явища: «Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання». У цьому визначенні бачимо, що головна мета «доброї смерті» – позбавити страждань. Позбавлення страждань – для секулярного суспільства, позбавленого християнських ідеалів, – рафінована філантропія… Для християнина – намагання зійти з призначеного Господом життєвого шляху. Зрештою, ніхто не відміняв співстраждання зі Спасителем. Але залишмо на деякий час докази неприпустимості евтаназії, які лунають від християнського світу і спробуємо поговорити із сучасним світом, котрий, як пам’ятаємо, любить використовувати підміну понять і називати чорне білим, його мовою. Для цього звернімося до історії.
Вперше термін «евтаназія» зустрічаємо у Френсіса Бекона, котрий під цією дефініцією розуміє, передовсім пом’якшення болів невиліковно хворих. Значно далі у справі «доброї смерті» пішла нацистська Німеччина. У вересні 1939 року було прийнято безпрецедентний в історії людства закон про евтаназію психічнохворих. В рамках цієї акції було знищено 250 тисяч ментально нездорових осіб. Власне у цьому випадку сталося те, про що завжди говорить і від чого застерігає Церква у випадках, коли намагаються узаконити якийсь злочин чи збочення – відкрилася «скринька Пандори», тобто розпочався процес із незворотними наслідками. Наступним кроком Райху стало законодавче узаконення вбивств «неповноцінних»: інвалідів, старих, психічнохворих, дітей з вадами розвитку… Кажуть, що хижак, який спробував смак крові вже ніколи не зможе зупинитися і продовжуватиме вбивати. Подібне бачимо і тут. Впевнившись у тому, що експеримент із масового знищення «життєво неповноцінних» був вдалим влада Райху вирішила взятися за «расово неповноцінних». Гадаю, не варто багато говорити з цього приводу. Назви: Дахау, Освєнцім (Аушвіц), Бжезінка (Біркенау), Майданек, Бухенвальд говорять за себе самі. Всіх творців «таборів смерті» засудили, як кривавих злочинців, котрі чинили «злочини проти людства».
Минав час, люди оговтувалися після жахіть війни… Розвивалися країни, творилися демократії. Ніхто вже ніколи не подумає використовувати зброю масового знищення, або жахливі газові камери концтаборів для ліквідації тих, хто заважає… Навіщо? Можна ж робити все те саме, але «вдягнувши» ці злочини у красиву термінологію і прищепивши до них благородну мету. «Демократія», «права людини». Так в 1977 році у штаті Каліфорнія (США) було прийнято закон про «Право людини на смерть». Причому прийнятий із абсолютно благородних намірів: допомогти хворій людині позбутися страждань. Панове, це Вам нічого не нагадує? Не напрошується паралель із Німеччиною 1939-го? Та й хто зрештою буде тим «мірилом справедливості», що визначатиме кому варто жити, а кому вже досить? Адже відкривається широченне поле для спекуляцій і зведення порахунків. Хіба не можлива ситуація у якій спадкоємець мільярдних статків вирішить, що його хворий і безмовний родич вже досить пожив і саме час на «солодку смерть»..? Хто може ґарантувати, що наші з Вами рідні не потраплять у руки «чорних трансплантологів», котрі розсудять, що ця лежача людина абсолютно не потрібна в цьому світі, але от її органи були б дуже навіть не зайвими для інших пацієнтів… Невже члени суспільства готові освятити своєю згодою рішення на вбивство собі подібних, а може й себе..? Знову ж напрошується паралель: а чим же ми тоді відрізнятимемося від кривавих тиранів, котрих так любимо засуджувати, якщо погодимося на евтаназію..? Хіба лиш тим, що смерті, котрі стануться з нашої волі будуть не від удушення газом в камері Освєнцима, а в чистій лікарняній палаті від уколу шприца. Але хіба ж перестане від цього вбивство бути вбивством?
Інша сторона цього питання – християнська оцінка евтаназії. Церква це явище категорично засуджує. Саме тому, що вбивство у будь-якому разі є гріхом, а навмисне вбивство – гріхом, що кличе про помсту до неба. І не суттєво, себе ми вбиваємо чи когось іншого.
На завершення хотів би навести приклад одного професора, котрий займається «штучним заплідненням». Коли його намагаються критикувати, він завжди каже: «Що злого я роблю? Я роблю лише те саме, що й Бог…». Я от подумав, що, мабуть, люди котрі «придумали» і активно практикують евтаназію думають скоріш за все так само. Адже вони «просто» допомагають піти з життя без страждань. Мабуть таку ж думку мали і серійні маніяки, котрі різали і стрілили десятки людей, вважаючи себе при цьому «володарями життя». Але в тому й біда мислення таких осіб, що вони не розуміють, що лише Бог є тим, Хто дає життя і тим, Хто його забирає, а все інше – від лукавого.
Володимир Мамчин
Католицький часопис “Пізнай правду”
Використані джерела:
1. EV, 65
2. о. Ігор Бойко. Біоетика. Скрипти для студентів. Львів, 2008. с. 141
3. Там само с. 142
Повязані записи
