Нещодавно у Львові відбулась ІІ Міжнародна конференція «Соціальна відповідальність бізнесу». Захід проведено з ініціативи Львівської торгово-промислової палати, за підтримки Німецько-українського партнерського проекту у сфері бізнесу та Центру міжконфесійного й міжрелігійного діалогу «Лібертас». Проблему соціальної відповідальності учасники конференції розглянули у різних аспектах: економічному, суспільному, соціальному, та все ж чимало уваги було зосереджено на духовному підґрунті бізнесу. Про милосердя і філантропію, любов та повагу багатих і бідних говоримо із одним з учасників конференції, монахом чину Святого Василія Великого, доктором богословських наук, професором Духовної семінарії отців василіан у Брюховичах отцем Прокопієм Лотоцьким.
– Отче, коли ми говоримо про поняття «філантропії», наскільки вона можлива у секуляризованому світі? У світі, де людина дедалі більше відмовляється від духовних базисів?
– Людина, властиво, у всі часи шукала і шукає духовні цінності, проблема лише та, що не завжди вона ті ж духовні цінності ставила перед собою на перше місце або їх не розуміла, чи таки не усвідомлювала, що їй насамперід потрібно. Підмінювати вартості – це завжди було негативним моральним явищем, притаманним людині, у будь-які часи. Якщо так, то чи дійсно всі вирішення людських проблем здійсняться через філантропію у чисто людському плані, без християнських мотивацій? Ми часто на перших шпальтах газет і медіаресурсів спостерігаємо, як при стихійних лихах, злиднях, голоді, пандеміях та серйозних загрозах з’являються люди на багату щедрість, які жертвують сотні мільйонів або навіть мільярди доларів на конкретні гуманітарні цілі. Серед них можемо побачити і знаменитостей, які використовують свою популярність для підкреслення якоїсь серйозної проблеми. Навіть є багато звичайних простих людей, що вносять свій внесок в різні благодійні проекти. Але наскільки і в якій мірі благодійність може мати свій позитивний ефект, особливо, коли ми хочемо планувати наше життя на подальшу перспективу, не говорячи вже про таку духовну реальність, як вічність? Тому Папа Рацінґер неодноразово підкреслював, що «практична діяльність є недостатньою, якщо в ній не відчутна любов до людини, – любов, яка живиться зустріччю з Христом. Особиста внутрішня участь у потребі та стражданні іншої людини стає таким чином даруванням самого себе: щоб дар не принижував її, треба пожертвувати не тільки щось від себе, а самого себе, зробити відчутною свою присутність у цьому дарі. У справедливому служінні благодійник стає покірним. Він не вивищується над іншими, хоч би в якому скрутному становищі той був. Христос посів останнє місце у світі – хрест – і з тою радикальною покорою спас нас і завжди нам допомагає. Той, хто допомагає, пізнає, що саме в такий спосіб і він отримує допомогу та що його здатність допомагати не є власною заслугою чи ознакою його величі. Це завдання – благодать» (див. Енцикліка Любов у Правді, нн. 34-35). Отож, можу з вірою і переконанням сказати, що «християнська філантропія» у своїй милосердній діяльності – можлива і потрібна, адже вона теж постійно шукає відповіді на питання про сенс людського життя, страждання, чи навіть сенс присутності зла у світі, щоб його применшити. Тому доля сучасного українського європейського суспільства дуже багато залежатиме від того, наскільки плекатимемо християнські духовні традиційні цінності і їх розвиватимемо у практичній філантропії, яка спирається на Христову віру та Євангельське вчення. Саме такі духовні основи гарантуватимуть нам, як дочасну стабільність суспільного розвитку, так і щасливу майбутність у Вічності, яку нам споконвіків приготував і до якої кличе Господь.
– У своїй доповіді під час конференції ви згадали думку Папи Павла VI: «Слабкий економічний розвиток є наслідком браку людяності». Чи можна цю тезу вважати прикладною до української ситуації?
– Брак навіть «елементарної людяності» абсолютно негативно може вплинути не лише на економічний розвиток, але й на всебічний добробут цілого нашого українського суспільства. Можемо дійсно сьогодні зауважити і досвідчити те, що наш український соціум на кожному рівні життя по-особливому переживає якісь болісні моменти власного становлення та розвитку. Однак, вважаю, що буде доцільним не настільки песимістично діагностувати суспільні кризи народу, як подати позитивні конструктивні рішення виходу з будь-яких кризових ситуацій та їх подолання. Тому думаю, що християнська філантропія має у цьому плані чітке завдання допомогти практично переосмислити світогляд нашого суспільства у самому собі. Саме тому Папа Павло VI старався розширити межі концепції соціального милосердя до рівня «цивілізації любові», очевидно, виходячи з його християнського бачення. Папа бачив, як різко економічний розвиток загострив розмежування між багатими і бідними верствами населення в кожній країні (у нашому українському випадку між кланом олігархів та простим людом), а це в свою чергу, глобально перекинулося на відносини між багатими і бідними країнами. Папа по-пророчому дивився на ці величезні проблеми нашого часу і наших реалій і для цього запропонував будувати будь-які суспільні відносини у середині країни та між країнами на принципах любові. У зв’язку із цим, як вже було попередньо мною згадано у самій конференції, Папа Павло VI, не вагаючись, запропонував насамперед віру, як дар Божий, прийнятий людиною добровільно, a з нею і єдність у Христовій любові. Саме звідси народжується щирий зміст не лише «абсолютного гуманізму», але й тієї ж щирої філантропії, яка не бачитиме упереджено в ближньому власне обмеження, але ціль своєї діяльності.
– Впродовж останніх двох років маємо нагоду спостерігати за розвитком спонтанного волонтерства в Україні. Чи можна це явище назвати виміром стратегічної філантропії, про яку ми говорили також протягом конференції?
– Нещодавно англійський журнал «The Economist» писав, що ми живемо у «золотій добі філантропії». Дійсно, сьогодні спостерігається поява багатьох світових благодійних організацій, корпорацій та рухів, які стараються вести провідну впливову роль серед політичних сил та у сфері самоорганізації соціального благоустрою. Натомість, в українських реаліях, особливо в умовах діючої війни з російським агресором, поява благочинного волонтерства, мені так здається, вказує не на природне суспільне явище допомогти людям, а радше, на «вакуум політичного керівництва», яке само безпорадне вирішити важливі суспільно-політичні та економічні проблеми. Українське волонтерство має свій величезний позитив – це своєрідний антидот до нашого соціального паралічу, який намагається зупинити людину у її особистому й суспільному розвитку. Його стратегічна діяльність досить в активному розвитку. Проте, щоб відбувся справжній ефективний людський, духовний, культурний, політичний й економічний розвиток, як про це наголошує Папа Венедикт XVI у своїй Енцикліці Любов у правді, «потрібні християни із руками, зведеними до Бога у молитві, християни, що (постійно) керуються усвідомленням того, що любов у правді, caritas in veritate, з якої походить справжній розвиток, не є нашим витвором, а є нашим даром. Тому у важкі та складні моменти, окрім усвідомленої дії, ми повинні перш за все звернутися до Його (Божої) любові» (н. 79). І сьогодні, якраз волонтаріат і його різноманітна стратегічна діяльність може насправді подати нам усім свідчення школи життя, яка привчає суспільство до солідарності й готовності давати в різних обставинах не тільки щось, а й самих себе. У такий спосіб ми можемо усі бути залученими у стратегічну розбудову культури цивілізованого життя з почуттям великодушності та великої чутливості до іншої людини.
– Власне, перебуваємо в особливому часі, де важливими складовими є три ознаки: молитва, піст і милостиня. Поговорімо про цю третю складову. Як давати цю милостиню, щоб вона все ж була правильно використана?
– “Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя” (Мт 5,7). Ці слова промовив Христос під час нагірної проповіді. Вони звучать неначе порада для тих, хто прагне милосердя і одночасно вказівка для тих, хто хоче щедро практикувати милостиню. Основними елементами милостині є потреба ближнього, співчуття до нього, ефективна йому допомога. На початку Великого Посту Папа Франциск наголосив, що милостиня долає відчуженість щодо ближніх. «Справжня любов, – стверджує Святійший Отець, – у дійсності, не є зовнішнім актом, не є патерналістською подачкою для заспокоєння сумління, але полягає у тому, щоб прийняти того, хто потребує нашого часу, дружби, допомоги. Це означає жити служінням, перемагаючи спокусу самозадоволення». В цьому сенсі сама милостиня, керуючись некористолюбною любов’ю, повинна не лише допомогти потребуючому, але і дати йому всі можливі середники та навчити його самого виходити з конкретної біди, тим самим, даючи можливість ближньому відчути власну гідність. За словами Папи Венедикта XVI: «Милостиня не є звичайним виявом філантропії; вона не повинна ставати способом прихованого шукання власних інтересів і схвалення від інших, чи засобом, щоб себе проявити. Нехай щире рішення допомагати ближньому виявляється в «таємний спосіб», наслідуючи Ісуса Христа, Який, вмираючи на хресті, віддав Себе самого для нас. Милостиня, наближаючи нас до інших, наближає нас до Бога і може стати засобом справжнього навернення і примирення з Господом і з ближніми. Вона перевищує «матеріальний» вимір і виражає правду про нашу істоту: ми всі були створенні не для себе, але для Бога і для ближніх (пор. 2 Кор 5,15). Милостиня спричиняється до того, що можемо відчути – повнота життя походить від любові і веде до примирення з Богом, тому, що «любов численні гріхи покриває» (1 Пт 4,8). Великопісна практика милостині є, отже, засобом поглиблення нашого християнського покликання. Любов надихає різні форми дарування, згідно з можливостями та умовами кожного, вчиняючи з нашого життя повний дар» (див. Послання Папи Венедикта XVI на Великий Піст 2008 року).
– Отче, ви дуже слушно говорили, що найкращим прикладом філантропії є жертва Ісуса Христа на хресті. Як все ж навчитися бути безкорисним у своєму служінні?
– Господь наш Ісус Христос залишив нам Свою філантропію, чудовий приклад своєї любові до людини. Любов – це природна здатність віддаватись всім тим, ким ми є. Це також і здатність приймати іншого в його протилежності, таким, який він є з цілковитою відповідальністю, делікатно, шанобливо, свобідно, радісно. Це здатність віддавати життя за друзів, жити жертвенно. Так живе той, хто прокинувся зі сну байдужості до реальності, хто знаходиться перед особою Бога і людини, хто знаходиться перед самим собою і своїм покликанням – ставати ЛЮДИНОЮ, готовий до конкретної дії, спонуканої любов’ю і бачить все це як основу, в якій є Боголюдська любов нашого Спасителя, Котрий є повнотою християнського, духовного життя та суспільного співжиття. Одним словом, самовідречення та самовіддання Богові і людині, між іншим, цю термінологію не особливо любить секуляризоване суспільство, ось це приносить нам правдиву радість, щастя, оскільки сам Троїчний Бог у нас діє: Бог Отець милостиво нам віддається через Сина, а Дух Святий у нас молиться і передає наші чисті, вільні для Господа, душі, як прославу єдиному в Тройці Богові, якому слава і честь навіки.
– Наостанок просила б запропонувати 5 порад для того, аби філантропічне служіння було корисним.
– 1.) Найперше, працювати над всестороннім вихованням людини, як духовної і культурної особи, яка створена на Божий образ і Божу подобу. Лише на цій біблійній підставі особовості можна охопити і душею, і розумом її суспільну й надприродну сутність, її ціль та призначення у житті.
2.) На різних рівнях людської діяльності постійно апелювати до моральної сумлінності людини. Адже у совісті кожна людина має свій апріорний закон, чи задану їй норму, щоб діяти відповідно до того, що можна, що не можна, або що є корисним і добрим, тощо.
3.) Засновувати професійні освітні школи та систематично проводити навчальні практичні семінари у ділянці благодійницької праці. Лише за умови освітнього впливу буде можливо здійснити соціальний і економічний розвиток та успіх «філантропічної допомоги для самодопомоги».
4.) Співпрацювати з місцевими Церквами. Це дає усім стимул, незалежно від конфесійної приналежності, солідарно із взаємопошаною прикластися до розбудови спільного блага, як і теж активно у спільній відповідальності заанґажовуватися в соціально-політичній та економічній діяльності.
5.) Мотивувати людей різного рівня суспільної відповідальності до «взаємодовіри». Святий Папа Іван Павло ІІ, незважаючи на присутність негативного досвіду зла в людині, постійно заохочував не опускати рук. Папа у своїй праці Sollicitudo reisocialis (Турбота про соціальні справи) показав глибоке довірливе відчуття Христової Церкви до людини. Вселенський Архієрей писав, що у людини є «досить чеснот і енергії (…), оскільки людина створена на образ Творця і перебуває під впливом спасенних діянь Ісуса, близького кожній людині; бо величні діяння Святого Духа наповнюють землю (Мудр 1, 7). Тому не можна виправдовувати ні розпач, ні песимізм, чи пасивність».
Заохочую усіх людей доброї волі бути правдивими християнськими філантропами, цього всім щиро бажаю і дякую за чудову розмову.
Юліана Лавриш
Повязані записи
