Минулого року, під час виступу на конференції у Німеччині, коли я говорила про сучасну комунікацію між Церквою та суспільством, тамтешні студенти спитали мене: чи можлива skype-сповідь? Пам’ятаю, як зразу ж після виступу написала у себе на Фейсбук-сторінці пост про цю дилему. Я писала не з можливістю похизуватися, а з надією, що у мене у друзях є чимало представників духовенства різних конфесій, і вони мають знати, що якщо вже ставлять подібні запитання, значить у світі існує і такий виклик для Церкви.
Я зразу ж тоді відповіла, що не підтримую онлайн-сповідей, бо це нівелює саме Таїнство. Проте пізніше почала міркувати, чому виникають подібні питання? Для себе знайшла дві відповіді (не сумніваюсь, що їх є більше). По-перше, сучасна людина є поглинута світом цифрових технологій. Це має для неї як позитивне, так і негативне значення. З однієї сторони ми перебуваємо у зоні глобальної комунікації, з іншого – в ері інфотейменту (себто розваги інформацією), яка замінює собою наші людські цінності – наприклад, реальне спілкування чи листування від руки. У теорії журналістики є таке поняття, як «медіалінощі», коли медії стають «хатньою машинерією», а аудиторія – пасивним споживачем-трутнем, що цілими днями «лежить на канапі», оскільки достатньо клікнути на необхідну операцію і ось – машина виконує все замість тебе. Людина звикла до комфорту у мережі, тому їй видається, що йти реально у храм нема потреби. По-друге, якщо люди пропонують сповідатись через Skype – це означає, що для них сповідь – це не щось потаємне і сакральне, а банальна розмова двох людей. Тоді можна поставити запитання – чи потрібен у такому разі священик для сповіді? З таким успіхом можна викласти гріхи найближчим друзям або родичам, будь-кому, хто у твоєму скайп-контактнику і тому, кому ти більш-менш довіряєш. У недавньому інтерв’ю для сайту «Духовна велич Львова» о. Юзеф Авґустин пояснив, що говорити про гріхи своїм найближчим можна, проте маємо розуміти, наскільки ця ноша є важкою для їхніх сердець; наскільки рани після таких відвертих зізнань можуть дуже довго кровоточити і їхня наявність може докорінно змінити стосунки людини і її оточення. Тому справжня сповідь однозначно містить у собі більший сенс, ніж просто розмови мирянина зі священиком.
Мій особистий досвід сповіді мав також свої непередбачуваності. З дитинства я розуміла, що треба сповідатись принаймні двічі на рік – перед Великоднем і бажано перед початком навчального року, ну і у надзвичайних ситуаціях, скажімо, перед Днем народження чи перед якимись важкими моментами у житті. І ось шість років тому, коли я вперше їхала за кордон, відчула, що перед поїздкою варто посповідатись, аби легше було в дорозі. Пам’ятаю, як священик спитав мене, скільки разів у році я сповідаюсь. Відповіла, що 3-4, залежно від потреби. Тоді він спитав, як часто ходжу на Літургію? Сказала, що щонеділі. «А тепер подумайте, скільки разів ви залишались поза Господнім бенкетом, – сказав він, – бо ви приходите на цей празник як споглядач, але не учасник, не як дорогий і запрошений гість». Зразу не надавала ваги словам священика, але пізніше, після поїздки, яка докорінно змінила мій духовний вимір, зрозуміла, що сповідатись варто частіше. Спочатку це було один раз на чотири місяці, пізніше щодва місяці, а тепер – раз-два рази у місяць, залежно від духовної потреби, з можливістю причащатись кожної Літургії, у якій беру участь.
Часта сповідь відкриває перед тобою зовсім інші можливості. По-перше, ти бачиш, як лікується не тільки твоя душа, але все тіло. Таїнство ніби виробляє всередині тебе імунітет до образ і зранень; аналізуючи і працюючи над собою, ти вчишся розуміти інших, занурюватись у їхній світ, бачити, що біль є наслідком ран чи комплексів. По-друге, сповідь дозволяє бути справді постійним гостем Господнього бенкету, і це – насправді неймовірно. Євхаристія зцілює серце, наповнює його Божою присутністю, а отже відкриває горизонти твого світу; а також творить тебе християнином-багачем. По-третє, часта сповідь нівелює всі твої страхи, бо коли ти наважишся стати «нагим» перед Богом, тоді твоє життя буде справжнім, більш повним, більш радісним. Дуже часто наші внутрішні страхи породжують знову-таки комплекси, не дозволяють прийняти правильні рішення, вміло навести лад у житті. По-четверте, коли часто сповідаєшся й інколи чиниш однотипні гріхи, тоді тобі стає соромно, бачиш, що постійно йдеш колом, повторюєш одну і ту ж провину. Особливо цей сором відчутний, коли маєш постійного духівника, адже він більш-менш пам’ятає всі твої попередні сповіді. Тому підсвідомість ніби програмує тебе не наступати знову на граблі, а отже – на одну провину стає менше, бо «коли буду говорити отцю, що роблю знову те саме, значить моя обіцянка виправитись минулого разу – пустий звук». Отож для мене особисто сповідь – це реальний (не віртуальний) зв’язок з Богом, чудотворні ліки для душі.
Люблю відчуття після сповіді – ніби на крилах. Все тому, що визнання гріха, розкаяння і прощення – це надзвичайний вияв Господньої Любові; ми тоді схожі до маленьких діток, яким батьки за чемність купили несподівано великий шоколадний торт чи відерце фруктового морозива; а може омріяну іграшку. У цей момент розумієш, що Бог – люблячий Батько, саме Він підтримує і допомагає у житті; робить тебе особливим, запрошеним гостем на бенкет. Тому закликаю всіх сповідатися частіше, стримуватись від важких гріхів і мати відчуття постійної великої благодаті у серці. Розуміти, що жодні технології у світі не здатні замінити цього сакрального процесу, особистого дотику. Адже цей особливий Божий бенкет не можна організувати онлайн, його неможливо осягнути у Skype, Facebook, Twitter, Instagram чи Google-сервісах, тільки Христовою формулою «Прийдіть і подивіться…»
Вирішила також дізнатися думку інших щодо висвітлених питань і попросила наших читачок, на диво обох Ірин, які є представницями різних конфесій, поділитися своїми особистими переживаннями і рецептами доброї сповіді.
Ірина Березовська, православна (УПЦ КП)
Сповідь – найбільший вияв творчості. Не розлогі метафори, не соковиті мазки, не унікальні треки, а саме можливість побачити себе у світлі Христовому, бажання повернутись через Нього до первозданної себе… Щоб наважитись на таку творчість, достатньо одного – любові до свого Татка, бо коли Його любиш, то завжди намагаєшся утримувати себе у Його полі зору, тобто утримувати те, що називається страх Божий. Бог добрий – Він не судить, ми осуджуємо себе у світлі Його правди. Він тільки приймає. «Покайтесь, бо приблизилось Царство небесне!» Ці слова – своєрідна інструкція, як потрапити у місце призначення, карта шляху до нього, перепустка. Бо Царство Небесне для тих, хто змінив свідомість (від гр. «метанойя»), хто навчився жити по-іншому, як блудний син. Бо попри те, що живемо у часі і просторі, маємо можливість особистої зустрічі зі Спасителем, недарма сповідь – це Таїнство! Люди часто ображаються за щось, що їм сказали «не так», на їхню думку, під час сповіді. Але це минає, коли пам’ятаєш, хто стоїть за усміхненим отцем… Тоді малієш і стаєш, як макове зерня. І виростаєш лише тоді, коли відкриваєш себе всю, як переповнену торбинку вкінці дня… Ми втратили культуру покаяння… Як на мене, рецепт у всі часи один – правильна робота над помилками під керівництвом досвідченого духівника і максимальна відвертість з нашого боку. І подолання страху бути відвертим! А ще, як і у будь-якій творчості, бажання вийти за межі себе. Лише тоді нам назустріч вийде Хтось більший…
Ірина Максименко, римо-католичка
Мої 6 «не» (з досвіду сповідей – світлих і не дуже):
- Не вір власним сумнівам. «Ой, вже вп’яте те саме кажу на сповіді і нічого не змінюється… який сенс?» Божа педагогіка повторює уроки, поки ми їх насправді не засвоїмо, і так буде відбуватися не один раз у житті.
- Не бійся священика! Він – також людина, яка сповідається. І рідко чомусь дивується 🙂
- Не проси у самого себе «відтермінувати» розкаяння, якщо вже готовий до сповіді. Це розбещує.
- Не впадай у відчай, якщо священик тебе не зрозумів (накричав, звинуватив у чомусь неіснуючому, наговорив непотрібних речей). І у отців буває поганий настрій. Помолися за духовного отця і залиши все Богу – Він точно все зрозумів, прийняв, пробачив.
- Не вважай Творця за горе-бюрократа. Коли з якоїсь причини не можеш приступити до сповіді (принаймні так тобі говорить совість і реальні обставини життя), просто молися, дякую, перепрошуй, проси. Багато, щиро і відверто. Той, Хто тебе створив, точно дасть раду, що з цим всім робити далі.
- Не забувай повну назву процесу: Таїнство покаяння і примирення. Сповідь і перелік гріхів – лише частина, до того ж не найголовніша 🙂
Підготувала Юліана Лавриш
Повязані записи
