Отець Василь Король – невтомний сповідник і добрий духовний порадник, який своїм словом, усмішкою, простотою, жартом зачіпає серце кожного, хто знайомий із Салезіянським Згромадженням у Львові.
Тож, щиросердечно вітаємо отця Василя Короля із цим чудовим днем ! Дякуємо Богові за дар його життя, за приклад жертовного служіння, глибокої віри, лагідності і простоти. Бажаємо о. Василеві здоров’я, сили та натхнення у його душпастирській праці в Божому винограднику! Нехай Господь скріплює та провадить його у цьому відданому служінні в дусі святого Івана Боско, а Пресвята Богородиця огортає своїм материнським покровом, опікою та любов’ю!
- отче Василю розкажіть трохи про себе:
Я народився в Аргентині в провінції Місіонес (авт. – територіальна одиниця, як у нас область). В першу хвилю еміграції з України в Аргентину поїхав мій дідусь і бабуся з трьома доньками і сином – моїм батьком. Він був зовсім маленьким, тому майже нічого не пам’ятав про Україну. Мама також була українського походження. Більшість емігрантів скеровували в Місіонес. Українські емігранти намагалися оселитися поряд із краянами. Ми виховувалися як українці. Ходили в українську церкву, вивчали українські традиції та мову, святкували релігійні свята. Знаєте. Я не мав права вдома сказати слова іспанською мовою. Ми розмовляли тільки українською, хоча контактів із Україною в батьків не було. Листи йшли по кілька місяців, та й адреси забулися…От такий я виріс українець у Аргентині…І саме такого помічника потребував владика Андрій Сапеляк. Він дізнався про мене заочно. Але мав гарну інтуїцію. І вона його не підвела.
- Як сталося, що Ви – аргентинець – приїхали жити і працювати в Україну?
Владика Андрій Сапеляк мене питав, чи я хотів би поїхати в Україну. І я дуже втішився цій перспективі. Я дуже цього хотів. Коли служив першу свою Службу Божу, то, казали, що Бог дасть, що попросиш. Я тоді просив відправити Службу Божу в Україні. Чекати на здійснення бажання довелося протягом десятиліть. Але воно збулося. Так є. Коли щось просиш, хоче, щоб так було моментально. А Бог знає, коли тобі це дати, коли прийде час. І він прийшов на початку 90-их. Якби мені Бог це дав раніше, де б я був? На Сибіру. Бо церква була заборонена. А після проголошення незалежності України крига скресла.
На прохання владики Андрія керівництво Салезіянського об’єднання погодилося відпустити з Аргентини двох салезіян – о. Василя Сапеляка і мене, щоб розпочати справу св. Івана Боско в Україні. Ми зорганізували парафію, почали працювати з молоддю, люди дізналися, хто такі салезіяни, бо на початках думали, що це якась секта. Побачивши, як салезіяни працюють із молоддю, дізнавшись, що це УГКЦ, почали довіряти. Хоча з подивом сприймали те, що діти співають і танцюють на подвір’ї церкви. А владика повернувся в Україну через чотири роки після нас – доживши до пенсійного віку (75 років). І зробив надзвичайно багато для виховання дітей і молоді України. У 2014 році переїжджає в ораторію у м. Винники, де прожив до останніх днів, не перестаючи працювати і писати. Я часто з ним спілкувався, підтримували один одного…
За матеріалами http://plus.lviv.ua/ та http://sdbua.net/
Повязані записи
