Тема страждань завжди є дуже актуальною. Часом кажуть, що ми страждаємо від вчинених колись гріхів. Інші «списують» на всі попередні покоління. Страждаю за всіх, тільки не за себе. Винні всі, тільки не я. У Церкві важливо не те, що ти робиш, а як ти робиш. Пропоную повернутися у часи Ісуса Христа, коли людей розпинали одним із найжорстокіших способів – на хресті. Про важкість цієї кари доведено і з психологічної, і з богословської точки зору. Подивімося на тих, які на хрестах поруч зі Спасителем. Вони проклинають тих, які їх розіп’яли. Тому нерідко таким людям відрізали язика, бо прокльони були надто сильними. І разом з тим ми бачимо Христа. Він добровільно йде на муки, більше того – цілує хрест, і навіть вже розіп’ятий молиться за нас. Чи готові ми вчинити так само?
Чимало людей базують своє життя на Таїнстві Хрещення, мовляв, оскільки я вже хрещений, то є християнином. До речі, ми з самого дитинства стикаємося із поняттями смерті і воскресіння, оскільки священик каже у Таїнстві Хрещення, що треба стати причасником смерті Христа, а потім воскресіння. Але самого лише Таїнства у нашому житті недостатньо, це лише двері, через які нас запрошує Господь. Подивімося знову-таки на Голгофу. Праворуч і ліворуч від Христа розіп’яті розбійники. І що каже Господь одному із розбійників, якого ніхто не хрестив, не помазував: «Сьогодні зі Мною будеш у раю!» Господь представляє нам всю суть Таїнства, бо ми самі маємо довести свою християнськість і довершити Таїнство. Отже, у нашому житті ми отримуємо щось найцінніше, але з кожною хвилиною це тратимо. У наших очах страх, ми боїмося смерті, боїмося зустрічі з Богом.
Тому варто задуматись у цих днях Великого посту про вічне життя, про Дар на небі. Чимало з нас є інертними християнами – на великі свята ми відвідуємо Богослужіння, святимо воду, паски, більш-менш не грішимо. Проте суть християнства – це наслідувати все, що сказав Христос своїм життям. Одним із найбільших гріхів є наша гордість, ми кажемо, що всі так роблять, то чому ми не здатні. І це затягує нас у прірву. Тому багато людей є «духовними младенцями». Хоча ми є дорослі і поважні особи, проте духовний світ ще на рівні розвитку дитини. Часто можна почути: « А чого йти до храму, адже я знову почую той же уривок зі Святого Письма, те ж апостольське читання, яке вже стільки чув? Переживу Літургію банально». Проте кожен день не є подібним на інший, життя ставить нас перед викликами і рішеннями. Так само кожна зустріч з Богом є неповторною і особливою!
Поміркуймо ще над тим, про що я казав спочатку. Чи є відповідальність за родовий гріх? Так, ми несемо відповідальність за минуле, оскільки майбутнє залежить від цього. Кожен із нас вражений «бацилою» первородного гріха, але вона не починає діяти доти, поки ми не грішимо. Тому Святі Отці кажуть, що маємо постійно боротися і відкидати від себе гріх. І це наша особиста відповідальність! Страждання має бути з любов’ю. Таким чином ти не принесеш скорботи іншій людині. У стражданні потрібне порозуміння – у Церкві, сім’ї, родині. Достатньо сказати іншому, що у нього все буде добре! Саме тому у храмі ми черпаємо силу і щоразу піднімаємось з упадків.
Поміркуймо також над зрадою Юди. Сьогодні ми, сучасні люди, запитуємо: «Невже вороги Ісуса не знали, де Він? Невже їм потрібен був Юда для того, щоб дізнаватись інформацію, тим паче Христос ніколи ні від кого не ховався?» Господь представляє нам велич безпечності і любові. Він не тікає, Він знає, що буде наперед. Проте диявол представляє найважчу зраду – з поцілунком і з вигуком: «Учителю!». А скільки нас так зраджували? Отож, у стражданні маємо дві сторони: коли ми зранюємось самі; коли через мене зранюються інші. Навіть у Сповіді, через яку ми наче отримуємо полегшення від внутрішніх страждань, ми не до кінця є правдивими. Мені пригадується притча про кровоточиву жінку. Так часто і ми, подібно до неї, хочемо торкнутися одежі Христа і зразу ж втекти. Прийняти Причастя – і цього достатньо! Ми не замислюємось над тим, щоб повністю очиститись від «наростів». Ми часто кажемо, що у храмі нам мають щось дати; ми прийшли, а отже очистились і стали святими. Ні, шлях до спасіння – тернистий і послідовний.
Інша частина страждань – прохання про нагороду. Ми читаємо у Святому Письмі, як учні просили Спасителя бути з Ним, сісти праворуч і ліворуч. Однак Він відповідав: «Не знаєте, чого просите». Ми маємо багато бажань, часто молимось у «Отче наш»: «Нехай буде воля Твоя». Проте рідко приймаємо Божу волю. Через терпіння Господь змінює наше серце, переживши певну ситуацію, ми стаємо ближчими до Бога, проходимо очищення. Маємо запам’ятати, що творити добро, бути з Христом і страждати – це закономірно. Не потребуємо нагороди тут і тепер. Треба вчитися страждати з Христом – з безмежної любові до себе та Бога.
Важливо також поміркувати над питанням смерті. Я бачив чимало людей, які були мертвими внутрішньо, були «побіленими гробами». Тому маємо активніше комунікувати з Церквою, розуміти глибше свій внутрішній стан. Тільки розуміючи ці речі, можна досягнути спасіння. Факт смерті – наслідок нашого способу життя. Згадаймо слова Каяфи: «Чи не легше вбити одну людину, щоб потім врятувався весь народ?» Смерть – наслідок гріха. Проте після неї приходить воскресіння. У кожного із нас буде Велика П’ятниця і світле Воскресіння. У кожного із нас буде свій час на Голгофі, коли даватимемо звіт за наше життя. Але Воскресіння – знак любові, повернення до свого Отця.
о. Андрій Сокальчук
Повязані записи
