Я сподіваюся, що до початку Нового року, ми будемо мати книгу свідчень про старця Олександра. Хотів би поділитися своїми свідченнями про моє особисте спілкування зі старцем. Я би хотів назвати це свідчення “Людина невидимих подвигів”. Бо багато речей, чи миряни, які спілкувалися зі старцем, чи навіть ми-монахи, не зауважували про нього. Бо він їх дуже приховував. Він все робив, щоби не похвалитися своїм подвигом. Але деякі речі я зміг відчитати і хотів би про них розповісти.
Зі старцем Олександром під одним дахом монастиря я проживав з 2009 до 2020 рік. Пригадую день, як отець Йона, теперішній наш ігумен, перевіз отця із монастиря із Свято-Троїйцького монастиря Жукова до Унівської Лаври на постійне проживання. Декілька монахів зустріли його на першому поверсі монастиря. Старець постійно лагідно посміхався. Поселили ми його до першої келії під хрестом.Одного разу, брат Пімен сказав, що ігумен Унівської Лаври, Венедикт, за 11 років зробив багато добра для обителі, та найбільшим ділом його ігуменства було те, що він подарував старця Олександра для Унівських братів. Ігумен Венедикт узгодив із братом Олександром умови його проживання в Унівській Лаврі. Цілий тиждень брат Олександр мав бути на повному затворі, а у суботу приймати на розмови бажаючих братів, а по неділях мирян, які записуватимуться до нього на зустріч. Час від часу, по суботах, отець Олександр давав монастирській братії духовні конференції після обіду та до обіду. То у ці суботи він нікого не приймав, хіба хто мав дуже велику потребу поспілкуватися. Доглядати за старцем Олександром призначили ієромонаха Макарія, тобто мене. Я мав подбати про його харчування та щоденний побут. Зізнаюся, що отець був невибагливим, ніколи не акцентував на собі. За всі роки нічого мене не попросив. Він був скромним. Але Господь сам подбав про свого безкорисливого слугу. Часом коли я заходив до його келії та бачив, що там немає якоїсь речі, необхідної у побуті, то сам її клав.Я направду відчував, що є Божими руками для старця Олександра. Господь дбав про нього до найменших, до найдрібніших речей. Його невибагливість для мене свідчила про його гідність та людську простоту. Невибагливість на прикладі нашого брата – це коли розум та душа настільки помірні, що досягають згоди, отримуючи найменше. При цьому, невибагливість не виключала прагнення до великого. У ньому можна було прослідкувати такий настрій душі і розуму, мало залежний від зовнішніх обставин. Він умів пристосуватися до найбільш несприятливих умов. Старець, як правило, був задоволений своїм життя. Задовольняючись малим, він,тим не менш, вмів прагнути до більшого. Я часто забував йому подати цукру, або виделку, чи ложку, невчасно приносив йому чистий рушник. Більше того, міг забути дати йому їсти: один день чи два. Я переконаний, що він не отруював себе думками: “який я нещасний і обділений”. Отець завжди залишався вірним собі. Часом я собі про нього думав, що його хоч у палаці посели, дай йому певну розкіш, він, все одно, залишиться простим і невибагливим у своїх бажанннях .Ця людина була просякнута простотою, людяністю, милосердям, а, зрештою, його єство світлося Святим Духом, Якого він щоденно стяжав на себе, щоби іншим його передавати. І ми роками користали з його присутності у нашій обителі. Він ділився, роздавав себе всім, хто цього потребував. Він неординарна людина, непересічна, я відчуваю, що він прийшов у цей світ з якоюсь місією, яку ми з роками ще будемо відкривати.
Про асектизм старця.
Аскетизм старця був захований від пересічного ока людей, навіть монахів, які з ним проживали. Аскетичні практики отця були у всьому, хоч ззовні він споміж усіх нас нічим не вирізнявся. Брат Олександр відмовлявся від життєвих благ і насолод для самовдосконалення і досягнення певних духовних цілей. Ми облаштували його келію таким чином, щоб він міг провадити затворницький стиль життя. Однак тільки з часом я зрозумів, що він не використовує ліжко, щоби спати, як ми це звикло робимо. Він використовував м’яке крісло, щоб відпочити, а ліжко його було заповнене книжками. Про це можуть свідчити брати, які приходили до нього на розмову. У нього була ванна, але він її не вживав, а протирав своє тіло вологим рушником. Однак ніхто з нас ніколи не зауважив, що отець неохайний. На свої 80 років тримав себе у надзвичайному порядку і чистоті. Ще, пригадую, що старець благав мене не відсилати його до лікарів. У нього не було зубів на старості. І я думав покликати до келії стоматолога, який би зробив порядок з його зубами. Він складав руки, як для молитви, переді мною. Дякував як міг і чемно відмовлявся. Після його смерті, племінниця з Америки, Людмила, розповідала, що не раз пропонувала йому послуги стоматології, бо вона стоматолог. А він завжди відповідав, що полагодить ці справи з Богом. Коли отець переставився, у січні 2020 року, то відразу після похорону ми впорядковували його речі. І я подумав, що ми тепер можемо довідатися чи він вживав якісь ліки. Раптом у шухляді я знайшов коробку від ліків, там де зображено серце і судити. Я собі подумав, що старець, напевно, мав проблеми із серцем. Як причину смерті, лікарі вказали серцеву недостатність. Я взяв коробку до рук, думаючи про себе, що першим у монастирі довідаюся про хворобу старця Олександра і бачу, що там у коробці Богородична вервичка, замість медичних таблеток. Починаю читати, що на коробці написано: “”Милосердинка”, 59 зерняток для серця. Склад: 100% вервиця, призначення: від духовної літеплості, допомагає у крокуванні до святості, поборює спокуси, зцілює від докорів сумління, визволяє душі з Чистилища. Ось саме так, дорогі, отець ставився до своїх хворіб. Аскетичне життя нашого подвижника, виявлялося у особливий спосіб у споживанні їжі. Напевно, до кінця ніхто не знає як довго отець міг стримуватися цілковито від їжі. Часом їжа, яку ми приносили йому, залишалася непорушною день – два. Він завжди хотів бути солідарним з Унівською братією, щодо посту, тому завжди строго дотримувався правил, щодо посту, встановлених у Лаврі. Завжди мене запитував: Отче, а як завтра у цей піст брати будуть харчуватися”, Не хотів, щоб йому приносили якусь кращу калорійніщу їжу. Як пізніше довідався з часом, що старець ніколи не вживав вина. Для старця прикладом був Іван Хреститель, який теж мав своїм обітом не торкатися пянких напоїв. Одного разу, старець сказав, що Іван постійно зростав у святості. Щоб відбувся зріст, постійно повинна бути зміна. “Я змінююся, – казав отець,міняю нижчу висоту на вищу. Духовно це так: я міняю нижчий стан любові і переходжу до вищого розуміння любові. Тоді у мені є стан благодаті Святого Духа”. Щоб перейти з першого до другого, мусить статися зміна в мені. Щоб була зміна у мені, я повинен наповинитися Святим Духом, обожествитися. Щоб обожествитися, треба робити певні речі, що приводять мене до тої божественності: молитва, старатися бути чесним, робити духовні вправи, каятися, сповідатися. Це мене приводить до вищого стану. Так що, покаяння і все решта щодня приводить мене до глибшого духовного життя. Ми падаємо, каємося, встаємо ідемо до Бога, знову падаємо, каємося, обтріпуємося, молимося, дивимося назад і кажемо “Боже дай мені сили”. Назад дивимося, щоби навчитися з того упадку. А не дивимося назад з тої мізерної, совісно-хворобливої причини, коли кажемо: “Боже, для чого я впав”, Це походить не від Бога, а від нашої гордості, від нашого суперего”.
Молитва старця Олександра
Дуже часто в неділі після сніданку, я приносив отцеві каву до кімнати, де він вже приймав людей. Перепрошував співрозмовника, звертався до брата:: “ Ви ще сьогодні не їли і не пили, то попрошу попити трішки кави”. Завше він випивав каву. Але десь за 3 роки до його переставлення, він приходить до мене і каже: “Це так мило, що ви мені приносите каву, але я вже хочу від неї відмовитися, бо прагну стати на інший степень молитви. Хочу, щоб моя молитва була чистішою, бо кава трохи підносить, збуджує людину”. Я не міг вийти з дива з такої серйозності у відношенні до молитви і духовного життя. Він все своє життя прагнув найщиріших стосунків з Богом. Отець розповідав, що від молодості захоплювася контемплятивними монастирями, які ізольовані від світу та живуть чистою споглядальною молитвою. Коли він стояв у церкві на молитві, то здавалося, що тільки фізично він був з братами, а душа його витає на висотах у солодкій розмові з Богом. Я зауважував, що часто отець тримає у руках різні чотки та вервиці. Пізніше, довідався, що люди просили отця намолювати у своїх руках їхні чотки та вервиці. Брат Олександр був жертовний щодо братії монастиря та людей, рідко відмовляв у проханнях різного роду. Мав нагоду почути декілька раз про його голосну молитву у келії. Він молився “Отче наш”. І було таке враження, що він не просто цитує слова молитви, це була жива розмова з Богом, якесь довірливе спілкування. Не раз, коли на нього споглядав у храмі, мені думалося, що брат не молиться, а він сам “став молитвою”. І тоді, переконувався, у правдивості святотцівської фрази: “молися і тоді ніколи не согрішиш”. Отець казав, що коли людина дивиться на гріх, то молитвою, чистотою серця не дозволяє, щоби пристрасті прийшли до серця, і це ум і серце наповнює молитвою. Тоді не має доступу гріх. Бо закон є такий, що ум може думати тільки про одну річ, не може думати про дві речі у тому самому часі. Часом нам може здаватися, що ми думаємо про різні речі одночасно, але це тільки здається. Отже, коли ми заповнюємо ум молитвою і не дозволяємо, щоб приходили спокуси, значить, думання, які не є побожні що не є у Святому Дусі, далі не підуть, бо ми у молитві перебуваємо. Однак коли людина починає піддаватися тим спокусам, які приходять до неї, то починає думати і діяти вже не у Дусі Святому, по-людськи, під впливом голосів тіла, енергій та своїх похотей. “Гріх – це віддаль від Святого Духа”, – казав старець Олександр. Гріх – це є думки, слова чи дії, котрі не є у лінії Святого Духа. Як відхиляємося трішки, то це вже називаємо недосконалістю, маленькими гріхами. Якщо щось більше, то називаємо це повсякденними гріхами, а як ще більше, дуже серйозно віддаляємося від Бога, називаємо це смертельними гріхами, бо вони приносять смерть для нашої душі. Преподобний Антоній Єгипетський підтримував постійну молитву до тої міри, щоб найбільше віддалити від себе гріх. Багато-хто з нас у монастирі бачили, що ночами у келії старця Олександра світилося світло. Ніч – це був час його молитви до Бога. Він цінував нічну молитву і не раз можна було почути на конференціях як він возвеличував нічні чування. Я б сказав, що у своєму житті, коли отець перебував у затворі, він поміняв день на ніч. Одного разу, монах Ієронім розповідав, що коли вони жили із старцем Олександром у одній келії у Зимній Воді, він зауважив, що ночами отець молиться, щоби ніхто не бачив. Він вичікував часу, коли монах Ієронім засинав і тоді тихенько вставав з ліжка і починав свої нічні молитви. За 11 років, що я проживав в Уневі під одним монастирським дахом з отцем, я не раз переконався як наш подвижник, старець Олександр приховував свої подвиги по-єванегельськи: “А ти коли молишся, зайди у кімнату, зачинити за собою двері і молися Отцеві Твоєму, що перебуває у тайні. А отець Твій, що бачить таємне, воздасть тобі”.
У цьому свідченні я просто хотів передати те, що я побачив через особу отця Олександра.
Записано з відео іємр. Макарія (Дутки), опублікованого його фб-сторінці
Повязані записи
