Кожен з нас чув про театр і хоча б раз у житті побував на виставі. Зі шкільних уроків чи університетських лекцій дізнаємось про історію театру. Час від часу у ЗМІ натрапляємо навіть на театральні рецензії.
Припускаю, що дехто неодноразово чув про театральні постановки, які виконують студенти, чи, навіть, про існування студентських театрів. Але, навряд чи, широкому загалу відомо про один із них, заснований на базі Центру Студентського Капеланства. А такий існує. У Львові. Про виникнення, працю, проекти і плани унікального театру, із літньо-квітучою назвою «САД», для Духовної величі Львова розповів керівник Центру Студентського Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ отець Юрій Остап’юк.
– Отче, розкажіть будь ласка, як і ким був створений студентський театр «САД»?
– Ідея створення студентського театру «САД» у голові «крутилася» вже давно! Але коли ми знайшли режисера, запросили студентів брати в ньому участь, тоді ідея й реалізувалася. Він розпочав свою роботу з осені. Ми вже встигли поставити вистави до Андріївських вечорниць і про народження Ісуса Христа.
– Театр виник у контексті студентського капеланства. Як вдається поєднувати такі на перший погляд різні речі як Церква і театр?
– Насправді це не такі вже й різні речі як може видатись з першого погляду. На зустрічах студентів при капеланстві ми роздумуємо над різними темами ролі церкви й Бога, над важливістю моральних цінностей в повсякденному житті. В театрі ми стараємося ці цінності показувати. Тим більше, що в ньому задіяні не тільки студенти з капеланства, а й інша молодь з різних львівських університетів.
– Чому назва «САД»?
– Тут ми підійшли з різних боків. От уявіть, що ви гуляєте у гарному саду. Там є багато дерев, з яких ви можете покуштувати чудові плоди. Ви насолоджуєтесь співом птахів, дзижчанням бджіл, гарними квітами. Вам добре й приємно в саду, він дає енергію, надихає на добрі думки. Ось такі плоди і старається дарувати театр «САД».
Ми не тільки показуємо глядачу емоційне дійство, а й намагаємося їх залучити до цього, щоб вони могли відчути всю глибину і радість нашої вистави.
Також офіційна назва студентського капеланства звучить як Спільнота академічного душпастирства – абревіатура САД. Ось така у нас гра значень вийшла.
– Хто є акторами, сценаристами і режисерами театру?
– Режисером у нас є викладач Львівської політехніки Юлія Бондаренко, акторами – львівська студентська молодь. У нас задіяні студенти з Львівської політехніки, Університету імені Івана Франка, Комерційної академії, а також випускники. Загалом, об’єдналась та молодь, яка готова доносити до людей моральні цінності та відроджувати українську традицію.
– Отче, розкажіть більше про ініціативу театрального вертепу відвідати «місійні» терени УГКЦ? Як виник задум, яка «географія» ваших мандрів і, звичайно, враження?
– Ініціатива спільна, єдина. Як від нас, так і від студентів. Тут, у Галичині, традиція вертепу збережена, навіть по-новому обдумана та зіграна. Прикладом є те, що вертепи набрали різного жанру: політичного, військового тощо. А виїжджаючи за терени Західної України бачимо іншу реальність! Для когось це була міфічна історія, для когось це казка, а були особи (особливо діти), для яких відбулась перша зустріч із Христом. Тому ідея, ініціатива – голосіння про народження Христа у тих місцях, де про нього не знають і навіть не заведено говорити!!!
Загалом ми відвідали 10 міст центрально-східної України. Показали близько 20 вистав. Ми ставили вертеп і Андріївські вечорниці. Тобто показували людям українську традицію й ділилися радістю народження Христа. Нас переважно приймали греко-католицькі громади. Студенти були вражені, що там церкви можуть бути просто в хаті, або в квартирі, або у фургоні, як от в Прилуках. А коли на парафії 50 людей, то це вже багато. Ось так. Також були у школах в Дніпродзержинську, в сиротинці у Верхньодніпровську, у виправній колонії в Прилуках, у військовому госпіталі в Дніпропетровську. Загалом, ми всюди зустрічали дуже гарних людей. Всі тішились вертепу, адже на тих теренах це дуже рідкісне явище. Мені здається, що ми навіть змогли трохи стерти ту ворожу думку про відмінність Сходу і Заходу. Ми різні, треба прийняти це як факт, але всюди є добрі, щирі та духовні люди.
– Які творчі плани має театр?
– Згодом плануємо поставити виставу під час Великого посту про смерть та воскресіння Христа (сценарій доопрацьовується). Із цим дійством плануємо поїхати до нашої громади в Одесу (думаю, що й не тільки туди 🙂 ). Також, хочемо поставити виставу «Андрей», про митрополита Шептицького. Із цією виставою трішки бажаємо погастролювати Україною, розказуючи про життя та діяльність такої унікальної та великої особи, як митрополит Андрей Шептицький!
Про студентський театр «САД» розповідає також його учасниця, студентка ЛНУ ім. Івана Франка Андріяна Баран
Не можу похвалитися тим, що завжди любила театр. Моє ставлення до нього було просто байдужим. Театр собі існував окремо від мене і я окремо від театру. Іноді нас зі школи всіх гуртом вели на якусь виставу – це було все, що я знала про театр.
Звісно кожна справа, якщо дивитися «з-поза куліс», має трохи інший вигляд: незважаючи на мій скептицизм, на першому курсі навчання в університеті мене запросили зіграти одну із ролей у виставі, яку готував театр факультету. Я погодилась. Ось тут і сталось диво. 🙂
Чому мені сподобалось? Мабуть, тому? що це добра нагода поекспериментувати зі своїми емоціями і, таким чином, пізнати себе. Також театр – стимул розвиватися, випрацьовувати інтонаційну виразність і чіткість вимови, вчитися імпровізувати, коли вистава виходить за межі сценарію. 🙂
Сьогодні тішуся тим, що я є частинкою студентського театру «САД», який почав діяти при Центрі Студентського Капеланства зовсім недавно. Попри свій нетривалий час діяльності, наша театральна «сімейка» дуже дружня. Можливо, труднощі попереду, але ми вже мали нагоду випробувати плече друга у нашій першій мандрівці. З 8 до 15 січня наш театр, з дійством «Від Романа до Йордана», подорожував Україною. Раніше мені ніколи не доводилось бути ані на Чернігівщині, ані на Дніпропетровщині.
Впродовж мандрівки неодноразово доводилось переступати через свої упередження і страхи: правду кажучи, було трохи страшно іти до хлопців у виховну колонію і якось ніяково – до поранених в госпіталь. Я не знала, як із цими людьми поводитися, що говорити. Але все виявилося набагато простіше, коли ми почали просто спілкуватись. Мабуть, проблема в тому, що ми самі створюємо бар’єри між нами, які потім самі ж мусимо долати.
Запитував Володимир Мамчин
Фото: Центр Студентського Капеланства
Повязані записи
