Сьогодні, в день пам’яті святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської, ми публікуємо розповідь про одне з найвідоміших його дітищ — перший у світі лікарняний комплекс «Василіада». Про святого Василія Великого і його «Василіаду» розповідає митрополит Нектарій (Антонопулос), ієрарх Грецької Православної Церкви
У всьому світі працюють лікарні — великі і маленькі. Вони покликані обслуговувати хворих. Але так було не завжди! Лікарі — так, вони були, а лікарні — ні. Ані в давнину, в язичників, ані у римлян. Коли ж з’явилися лікарняні установи? Мало хто знає, що лікарні — це інновація Церкви. І можна з упевненістю сказати, що цей винахід був утіленням християнської любові до ближнього. Церква, розуміючи потреби людей і їх страждання, не могла залишатися байдужою. Любов завжди знайде спосіб послужити ближньому.
В історії християнства IV століття було поворотним. Припинилися гоніння, Церква могла зітхнути вільно. Зупинюся лише на двох великих прикладах: долях святителів Василія Великого та Іоанна Златоуста. Ці святі проводили, кажучи сучасною мовою, величезну соціальну роботу. Масштаб її вражає. І один, і другий ізсередини знали суспільні проблеми свого часу і не просто їх декларували та роздавали поради щодо їх вирішення — вони їх вирішували своїм власним жертовним служінням простій людині.
Хто ж такий Василь Великий? Із суто фізичної точки зору — слабка людина, обтяжена багатьма недугами, що стали причиною його ранньої смерті (він помер у 49 років). Але ця «слабка людина» встигла залишити після себе спадщину величезної соціальної значущості.
У середині IV століття у Кесарії вибухнув голод. Святий Василій тоді був уже священиком. Він тут же оперативно створює громадські безкоштовні їдальні та лікарні для постраждалих від недоїдання. Щоб цього домогтися, йому довелося боротися, доводити, домагатися і навіть лаятися з багатими краянами, щоб переконати їх відкрити свої запаси продовольства і поділитися з голодуючими. Саме тоді, страшної зими 367 року, отець Василь зрозумів, що потрібно створювати свою справу — установу, що буде служити стражденним. Цей сильний чоловік міг терпляче зносити свої немочі, але не міг бачити муки інших. Ставши архієпископом Кесарійським, Василь Великий продовжив розпочату справу допомоги стражденним. Але й тут — опір єретиків, недоброзичливців і заздрісників. Сам імператор був проти його ідеї. Здавалося б — глухий кут, та плюс іще свої хвороби. Але в душі у святителя палав вогонь Святого Духа. Його хотіли згасити вороги, не відаючи, однак, що дух погасити неможливо!
У 372 році нарешті був побудований знаменитий комплекс, що отримав пізніше назву «Василіада». Святитель переконав багатьох заможних людей свого краю інвестувати кошти в цю справу, переконав і бідних брати участь у втіленні його ідеї.
У центрі лікарняного комплексу стояв чудовий храм, а навколо — будівлі, пансіони-готелі, школи, будинки для сиріт, будинки для незаможних і власне лікарня. Такого ще не було ніде! Святий Василій особисто керував роботами, давав поради будівельникам і сам важко працював. Коли будівництво цього чудового місця, де головною рушійною силою була любов до людини, завершилося, Василь Великий взяв на себе керівництво одним із підрозділів лікарні.
Мало хто знає, що цей святитель мав сім дипломів про освіту, один з них — медичний. Ось він і вирішив одну зі своїх мирських професій застосувати в житті. Він вибирає найважче — відділення для прокажених. Ці нещасні люди були відкинуті усіма, їх цуралися. Вони жили в страшних муках, це була, практично, повільна смерть. Ось турботу про таких і взяв на себе Василь Великий. Він сам, уявіть собі, сам (!) цих хворих перев’язував і мив. І не тільки. Він безпосередньо спілкувався з ними, обіймав їх, в кожному бачачи образ Божий. Неймовірно! Єпископ, лікар, без маски і рукавичок, без антисептичних засобів доглядає за невиліковними інфекційними хворими, промиває їм рани.
Коли Василій Великий помер, його оплакувала вся Кесарія. Під час похорону святителя було стільки народу, що в натовпі непритомніли.
Друг Василя Великого, Григорій Богослов, після відспівування сказав про лікарню «Василіада» такі слова: «Вийдіть, брати, зі свого міста і подивіться на це нове місто, де панує благочестя, де гроші багатих громадян на прохання Василія звернені туди, де вже не будуть вкрадені ніким, і час не владний над ними. Тут на хворобу дивляться філософськи, тут нещастя перетворюється на щастя. Якщо порівняти лікарню святителя Василія Великого з багатющими містами, такими як Фіви в Беотії, Вавилон, із пірамідами Єгипту і стародавніми храмами, то побачимо, що від усієї їх колишньої величі не залишилося нічого. Та й самих людей вже немає. А у «Василіаді» ми бачимо людей, яких усі відкидали і ненавиділи за їх хворобу. І Василь Великий зумів переконати нас у тому, що, якщо ми вважаємо себе людьми, то не повинні нехтувати собі подібними, бо своєю безсердечністю і злістю ми ображаємо Самого Христа, Який є начальник усім».
Тепер кілька слів про іншого великого святого — Іоанна Златоуста. Строгий аскет, він, як пастир, виявляв зворушливу турботу про стражденних, займався вирішенням соціальних проблем своєї пастви. В Антіохії Іоанн Златоуст щодня годував більше 3000 чоловік, а будучи вже в Константинополі, роздавав харчування 7000 осіб щодня. Ці цифри вражають, якщо врахувати, в які роки ці події відбувалися. Іоанн Златоуст постійно допомагав своїй пастві — і духовно, і матеріально. Коли вечорами його очі злипалися від утоми, він підходив до ланцюгів, що були прикріплені до стіни в його покоях, і підвішував себе на них, щоб триматися на ногах і працювати. А уже вранці він знову поспішав до людей, щоб допомогти, хоча сам був людиною слабкою і хворобливою. Ось що писав його учень Феодорит, єпископ Кирський: «Він весь в трудах. Хтось просить його допомогти в одному, хтось — в іншому: в суді захисну промову сказати, голодний просить нагодувати, незаможний — одяг, скорботний — втішити, ув’язнений в темниці — знайти притулок, боржник — допомогти віддати борг, посварені просять помирити, слуга просить захистити від жорстокого господаря, сирота просить втішити, вдова просить милостиню. І так щодня! Святитель займався вирішенням численних проблем інших людей. Для хворих він був лікарем, для скорботним — утішителем. Для всіх він був усім».
Часто в наш монастир приїжджають люди і розповідають про чудесну участь святителів у їхньому житті. Багато з цих оповідань вражають до глибини душі. Відповідь на свої питання я знайшов у святого Максима Сповідника, який сказав приблизно таке: «Людина, в якій живе любов, отримує від Бога дар чудотворення».
Любов — це головна чеснота, і вона наближає Бога до нас, бо Він Сам є Любов. Любов — це не гарні слова, любов — це діла.
Дозвольте закінчити словами мого друга, який нещодавно випустив невелику, але дуже хорошу книгу. Він пише: «Якщо ти відвідуєш всі церковні служби, виснажуєш себе постами, вивчив напам’ять усю Біблію, а в житті не виконав того, про що говорив Христос: «Я був голодний, і ви нагодували мене. Я був спраглий, і ви напоїли мене. Був нагий, і ви дали мені одяг. Я не мав житла, і ви дали мені прихисток. У в’язниці був, і ви провідали мене». Якщо цього ти ніколи не робив, то ти – мідь дзвеняща. Той, хто шукає Бога в цьому світі, не знайде Його ніде, а тільки серед хворих, голодних, ув’язнених, знедолених. Якщо людина не чує крику голодного і знедоленого, вона не почує і гласу Божого. А догматичні міркування мені настільки ж цікаві, як і питання класифікації комах. Лик Христа втрачається в середовищі теоретиків духовних формул про сутності, про іпостасі. А я особисто вважаю, — продовжує мій друг, — що той, хто покірливо помив хоча б одного лежачого тяжкохворого, стоїть вище всіх титанів богослов’я разом узятих».
Я знав у житті багатьох великих людей — письменників, філософів, учених. Деякі з них були мені симпатичні, з ними було цікаво. Я можу дати їм оцінку, похвалити, коли вони цього варті. Але моральну оцінку я даю тільки тоді, коли бачу, що люди були поруч з важкохворими і допомагали їм без всякої користі, самовіддано і з любов’ю. Тільки таких людей я вважаю учнями Христа.
За матеріалами сайту «Православ’я», переклад
Повязані записи
