На долю людства припало багато випробувань. Не варто думати, що наше покоління є унікальним. Водночас, що дійсно робить нас людьми розумними і підтверджує таланти – це здатність до виваженої і логічної дії, без паніки. Труднощі простіше долати із гідністю, а при цьому – зберігати обличчя та спокій. Прикладів подібного безліч. Особливо їх багато, якщо говорити про тих, чий професіоналізм і в наші дні є визначальним – лікарів. Про навики та жертовність одного з них, Мар’яна Панчишина (1882 – 1943), скажемо більше. Його називали “народним лікарем” і “дитиною Львова”, він лікував митрополита Андрея і зустрічався зі Сталіним. Головне ж, що усе життя, насичене різними викликами, він не переставав рятувати людей.
“Дитина міста”
Ситуація з фінансами у родині не дозволяла Мар’яну Панчишину отримати гідну освіту. Відтак він навчався за кошти інших. У ХІХ столітті для Львова була характерною система, коли талановиті діти, батьки яких не мали ресурсів для оплати навчання своїх чад, могли скористатися відповідними ґрантами. Останні надавалися за рахунок пожертв заможних жителів міста. Безумовно, що робили це не просто так і не для всіх. Удостоєна цієї послуги молодь мала бути гідною хоча б наступних означень: “Звільняється від оплати до тих пір, доки буде навчатись на “відмінно”. Це була інвестиція у кадри. Мислення правильне і стратегічне – яке було тоді й чого так бракує сьогодні.
Сумнівів у стипендії для нашого героя не виникало. Він щорічно її підтверджував. Відтак своїм шансом скористався сповна і вступив на медичний факультет Львівського університету. При цьому, усе життя не забував за що його називали “дитиною міста”, що Львів “зробив” його. Перші успіхи переросли у наступні. Юнак став доктором медицини. Далі працював на кафедрі анатомії та керував рентгенологічним відділенням. Був активним у науковому середовищі, став секретарем Львівського лікарського товариства. Панчишина дуже цінував професор Генрик Кадий, засновник Львівської анатомічної школи. Його шанував та підтримував і митрополит Андрей.
Час обирати
Як і для багатьох інших львів’ян, ідилія тиші та спокою, характерна для періоду австрійського панування, перервалась для Мар’яна Панчишина подіями Першої світової війни. Його мобілізували на фронт, де він став керівником протиепідемічних шпиталів. Робота не проста, яка кожного дня потребувала значних зусиль і психологічної стійкості.
Ще більшу жертовність, уже досвічений лікар, проявив пізніше. У листопаді 1918 року Панчишин зробив однозначний вибір на користь української ідентичності, відмовився присягати польському уряду. Відтак втратив посаду доцента в університеті. Що більше, коли йому запропонували роботу та покровительство в Варшаві, відмовився. Він став незамінним “офіцером” для українського руху. У часі вуличних боїв за Львів, Панчишин очолював групу медичної опіки і організував мережу перев’язочних пунктів, де надавали допомогу солдатам. Тоді йому довелося вже вдруге дивитися у очі смерті.
Блага дія за будь-яких обставин
Коли стихли звуки від пострілів і бомби перестали розриватися, Мар’ян Панчишин повернувся до більш звичного круговороту життя. У воєнні роки він знайшов свою любов – Ольга Кривокульська була санітаркою в УГА. Згодом вони стануть батьками двох синів. Відтак Панчишину довелося відкрити свій медичний кабінет і в такий спосіб заробляти на життя. Серед його пацієнтів багато знаних і шанованих діячів, навіть митрополит Андрей. Отож, справи йшли добре, клієнтів не бракувало. При цьому, людей до Мар’яна Івановича притягував як професіоналізм фахівця, так і його доброта – тим, хто не мав змоги оплатити послуги, лікар допомагав на благочинних засадах, а подекуди навіть сам забезпечував їхні дрібні фінансові потреби.
Окрім лікарської практики, займався і іншими напрямками роботи. Зокрема, вступив до Українського лікарського товариства і Наукового товариства імені Шевченка. Пізніше він став ректором Таємного університету. Заснував і підтримував стипендії, на яких студенти могли навчатися за кордоном, таємно проводив заняття у власному будинку. Останнє, хоч і було ризиком, не видавалося аж настільки неможливим, адже студенти, за потреби, могли стати “пацієнтами”. Так він долучився до підготовки нових професійних кадрів.
Продовжувати розпочате
Як показують події останніх днів, навіть у сучасній Україні існують серйозні проблеми з дотриманням елементарних організаційних та гігієнічних норм. Водночас, що ми бачимо з історії, навіть найпростіші гігієнічні практики здатні убезпечити від хворіб та епідемій. Здоров’я ж, досить часто, починається з обізнаності та розуміння як діяти. Мар’ян Панчишин усвідомлював сказане і саме тому, ще наприкінці 20-х років ХХ століття, заснував Українське гігієнічне товариство. Він їздив по містах і селах, проводив просвітницькі та профілактичні розмови. Навчав як робити профілактику туберкульозу, як правильно доглядати за немовлятами тощо. На той час він вже був головою лікарської комісії НТШ і добився видання ряду корисних збірників (“Лікарський вісник”, “Народне здоров’я”, “Здоров’я”).
Наприкінці 30-х років ХХ століття розпочалась нова сторінка в біографії видатного лікаря. Він приєднався до ініціативи Євгена Озаркевича та митрополита Андрея щодо “Народної лічниці”. Працював у відділі внутрішніх хвороб цієї установи, який обладнав і утримував власним коштом. На той час мав дуже великий досвід у медичній справі. Крім усього згаданого, за власний рахунок купив апарат фірми “Сіменс” для виявлення туберкульозу й означення більш точних діагнозів. Пристрій був у будинку лікаря, а сам Панчишин пізніше очолив перший у Львові протитуберкульозний диспансер.
До кінця з фахом
Мар’ян Панчишин був у лікарському халаті упродовж всього життя. За радянської влади він очолював відділ охорони здоровя Львівської області, за німців керував клінікою медінституту. На той час під його опікою було 1200 хворих. Він, чи не єдиний, міг пересуватися по місту вдень і вночі. Це попри комендантську годину. Іван Німчук, один із редакторів “Діла”, зараховував Панчишина до трійки найвизначніших діячів Галичини першої половини ХХ століття. Двоє інших – це Митрополит Андрей та Кость Левицький.
Невластивий для свого життя відпочинок Мар’ян Панчишин знайшов на Личаківському цвинтарі.
У будинку, що на вулиці Кармелюка, 3, де він мешкав останні роки життя, сьогодні діє Музей галицької медицини імені Мар’яна Панчишина.
У Львові є вулиця, названа на честь видатного лікаря, а також пам’ятник, присвячений цьому діячеві. Задля вшанування його пам’яті організовують конференції. Хочеться сподіватися, що львів’яни також не забуватимуть про свого видатного земляка – уся діяльність якого була насичена жертовністю та самовіддачею. Ще за життя його називали “народним лікарем” і вважали ледь не чудотворцем. Ми можемо назвати його лікарем від Бога і цих означень Мар’ян Панчишин, безумовно, гідний.
Євген Гулюк
Більше інформації можна дізнатися з наступих джерел:
- Ганіткевич Я. Професори-лікарі Львівського медичного факультету університету / медичного інституту – місцеві українці // Наукове товариство ім. Шевченка. Онлайн журнал товариства, 2014 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ntsh.org/content/profesori-likari-lvivskogo-medichnogo-fakultetu-universitetumedichnogo-institutu-miscevi
- Купчик Л. Мар’ян Панчишин – народний лікар // День, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/maryan-panchyshyn-narodnyy-likar
- Осипчук Н. Забуте ім’я: історія народного лікаря Мар’яна Панчишина // Україна молода, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3377/196/127589/
Панчишин Мар’ян. Народний лікар // Край. Краєзнавчо-туристичний портал, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.kray.org.ua/5072/postati/panchishin-mar-yan-narodniy-likar/
Фото з
Повязані записи
