Лікарня – особливий вимір. Сюди не надто прагнеш приходити, особливо у неділю. Проте, як то кажуть, – нема на то ради. Графік 32-річного судинного хірурга Тараса Кіхтяка – дуже щільний. Тому єдина можливість короткої розмови – під час недільного чергування у відділенні судинної хірургії Львівської обласної клінічної лікарні, коли відносно тихо. Тарас Кіхтяк, окрім того, що працює тут, є головним лікарем приватної хірургічної клініки «Корона» та віце-президентом медичного кластеру у Львові. З паном Тарасом говоримо про громадську та лікарську позицію, духовний світогляд лікаря та пошуки Бога.
- Пане Тарасе, ви дотичні до медичного кластера у Львові, а саме є його віце-президентом. Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу.
- Ця ініціатива розвивається на рівні Міської ради Львова. У Міській раді працює депутат Андрій Рікота, який водночас є власником стоматологічної клініки. Власне, пан Андрій започаткував цю ініціативу, яка покликана об’єднати міську владу і приватну медицину Львова для досягнення благої мети. Відтепер гості нашого міста матимуть змогу отримати кваліфіковану медичну допомогу через централізований ресурс, всі учасники якого спеціально до цього готуватимуться. Не секрет, що українські лікарі – висококваліфіковані спеціалісти, хоча вартість їхніх послуг виразно уступає середньоєвропейським. Крім того, добре відомо, що страхова медицина західних країнах не покриває, наприклад, широкий перелік дерматологічних проблем, які там розцінюються косметичними. У ту ж групу, так би мовити “не покриття страховкою”, потрапляються і такі поширені захворювання як варикозне розширення вен нижніх кінцівок та багато інших. Саме тому з’явилось таке явище, як медичний туризм. Отож слід навести лад у цій царині. До слова, не слід думати, що послуги медичного кластеру будуть доступні лише туристам-іноземцям. Все навпаки. Ми насамперед бажаємо стати гідним прикладом для інших міст України, надаючи різного роду допомогу нашим співвітчизникам, що завітали до нас у гості. Сьогодні вже знаємо, що львівські лікарі приватних клінік здатні забезпечити широке коло медичних послуг, від консультативної допомоги, інструментальних досліджень аж до хірургічного лікування. Що вже казати за стоматологію, яка встигла завоювати визнання гостей нашого міста! Клініка «Корона», де маю честь працювати головним лікарем, є однією із 10 приватних клінік, що долучились до ініціативи медичного кластера. Посада віце-президента цього медичного кластера накладає на мене багато нових обов’язків. Намагатимусь зробити все від мене залежне, аби злагоджено, вчасно й ефективно допомагати гостям нашого міста.
- Почавши із вашої активної позиції мешканця міста, перейдемо до безпосередньо вашої професії – судинного хірурга. Знаю, що ваші батьки – також лікарі. Батько – судинний хірург, мама-ендокринолог. З чого почалося Ваше покликання?Це батьки надихнули?
- Так, батьки. Мій дідусь, до речі, також був лікарем, Павло Григорович Скочій, академік, професор, працював завідувачем кафедри неврології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Якщо чесно, то ніколи в житті не вагався ким бути. Мене з дитинства оточували розмови про ліки, хвороби, операції. Я, так би мовити, з молоком матері отримав чіткий дороговказ. Отож, завжди знав, що стану лікарем. У цьому, мабуть, і полягає Божий промисел – до якої родини помістити ту чи іншу душу. Вдячний Богові за такий вибір для мене. Щасливий, що можу допомагати людям.
- Ми вже говорили, що ваш батько – судинний хірург, а мама – ендокринолог. Чому ви все ж продовжили шлях батька, а не матері?
- Хірургія для мене ближча, бо є чоловічою за своєю суттю. Хірургічний фах не лише складний з точки зору психоемоційних викликів, але й просто фізично тяжкий. Адже доводиться оперувати по 5-8 годин, стоячи, прийнявши заздалегідь незручне зігнуте положення. Часто після операції не чуєш рук, втомлюються очі. Та незважаючи на це, люблю свою роботу. Особливо, коли все вдається, коли досягаєш успіху. Коли пацієнт, що мало не втратив руку чи ногу йде з лікарні без милиць, видужує. Коли повертаєш до життя чийогось сина, батька чи чоловіка. Радіє серце.
- У Львівській обласній клінічній лікарні ви починали від інтерна, а тепер є кваліфікованим судинним хірургом у. Які були виклики на кожному із етапів?
- На початках найбільшим викликом було не розчарувати батька, хоча й тепер завжди про це думаю. У подальшому й до сьогодні виклики незмінні – працювати, вчитись, працювати і знову вчитись. Брати більше чергувань по лікарні, асистувати, оперувати. Удосконалюватись, ставати кращим, перевершувати себе минулого.
- Хірургія – це, без сумніву, простір великих духовних викликів, адже часто операційна – це місце боротьби життя і смерті. Чи траплялися у вас випадки, де ви були видимо присутні при цій боротьбі?
- Скажу вам чесно, для мене операційна подібна до храму, де хірург, схилившись над хворим, безнастанно веде розмову з Богом. І це абсолютно свідомий процес. Процес, в якому лікар завжди намагається допомогти, віддалити смерть. Однак буває, що хворі та їх родичі мислять інакше. Часом, пацієнти на схилі літ кажуть, що втомилися від життя і не мають бажання лікуватись. Не рідко близькі не мають сил доглядати за важкохворим і чекають на смерть родича, як на полегшення для себе. Інколи доводиться боротися за життя в операційній до останньої хвилини, але на марно. Буває по-різному. Тому в хірургії ми бачимо всі ці людські проблеми наскрізь, так би мовити, оголеними, неприхованими. Особливо коли наші бажання не співпадають з планами Бога.
- Часто кажуть, що хірурги – це холоднокровні люди. Але, зважаючи на всі ці виклики, мабуть, вони також переживають всередині чимало емоцій?
- Не можу погодитися зі словом “холоднокровні”. Скоріш виважені, стримані, не надто емоційні. Особливо цей стан чітко прослідковується в онкологів, що постійно працюють з важкохворими чи невиліковно хворими. Окрім того, лікарська стриманість обумовлена насамперед зосередженістю на проблемі хворого. Від лікаря, і особливо від хірурга, чекають дієвої допомоги, а не лементування. Тому з роками лікарі стають все більш і більш серйозніші, може навіть закритіші, задумливіші. Скажу більше – хірурги повинні мати вправні руки і холодну голову.
- Лікарі-хірурги – це люди віри чи, навпаки, зважаючи на такі ситуації, розум переважає над вірою?
- На мій погляд, ці речі не пов’язані між собою. У нас у відділенні є дуже побожні люди, атеїсти поодинокі. Мої спостереження свідчать, що атеїстично налаштованими були лікарі старшого покоління, які виховувались у Радянському Союзі. Коли я ще тільки починав працювати, то в ординаторській часто говорив з ними на ці теми. Але сьогодні лікарі мислять по-іншому. Все частіше і частіше вживається слово “карма”. Зі свого досвіду можу сказати, що лікарська практика дозволила мені глибше зануритись у релігійний вимір, шукати свої стосунки з Богом. Думаю, що саме лікар через свою професію може швидше стати віруючим, ніж будь-хто інший. Бо лікар має змогу спостерігати за життєвими шляхами людей, їхнім моральним вибором, духовними пошуками. А це спонукає тебе самого замислитись.
- Знаю, що у медичній практиці буває таке, що лікар дивиться на діагноз пацієнта і розуміє, що час життя дуже короткий. Як сказати людині, що її час виміряний? Чи стикалися з таким у своїй практиці?
- В судинній хірургії прогнозувати час настання смерті вкрай важко та й чи потрібно. З такого роду приреченістю все ж частіше стикаються онкологи, коли відносно здоровій на вигляд людині маєш сказати, що їй залишилось півроку. У нашій практиці важкі пацієнти знаходяться в стані затьмареної свідомості, а тому про перспективи життя і здоров’я говоримо з близькими та рідними. Але, якщо б довелось спілкуватися з хворим безпосередньо і я б знав, що так, є чіткий запит про істинний стан речей, звичайно, розповів би правду. Порадив би вирішити мирські справи й звернутись до Бога. Уявляю це так: зупинка поїзда неминуча, вихід на перон не скасувати. Отже слід підготуватися заздалегідь. Це дуже сумно, але мусиш. Як правило, рідні є найкращими порадниками в цих випадках. Тому завжди прислухаюсь до їхньої думки: чи пацієнт дійсно хоче знати правду чи для нього було б легше залишитись у невіданні. Коли попереджаю пацієнтів про можливі небажані наслідки після операції також буває нелегко. Хоча, як відомо, під час такого інформування цитуються лише відсотки і цифри.
- Медицина – точна наука із своїми прийомами, алгоритмами і теоріями. Та все ж людський організм – це дивовижа, він може видавати неочікувані сюрпризи. У лікарській практиці варто покладатися на точність чи все ж допускати можливість чуда?
- Дуже цікаве запитання. Справді, медицина за своєю суттю є точною наукою, але людське тіло – не таке. Лікар ніколи не може бути стовідсотково впевненим у наслідках своїх дій, адже алгоритми не завжди спрацьовують. Тому лікарська справа – це завжди мистецтво, а мистецтво без чуда, без інтуїції, як також і досвіду не можливе. Візьмімо за приклад однояйцевих близнюків. Вони начебто цілком однакові, але вподобання, характери і захворювання різні. Ось вам наочний приклад – як все не просто з людським організмом.
- Отже, медицина доводить духовний постулат, що кожен створений на образ і подобу Божу, кожен – різний…
- Так, ви знаєте, колись цікавився аюрведою, медичним розділом ведичних знань. У нас, на Заході, вона вважається нетрадиційною, але в Індії, скажімо, цілком добре до неї ставляться. Навіть намагаються поєднати з досягненнями сучасної медицини. Такий підхід відповідає світоглядній концепції холізму, що отримала свій новий розвиток з початку минулого століття. Моя перша наукова робота в університеті стосувалася саме цього питання – “Холістичний підхід у медицині”. До речі холістичний підхід присутній і в сучасних алгоритмах лікування. Наприклад можемо прочитати таке: “Необхідно розглянути можливість індивідуального підходу.” Але якщо порівнювати, то аюрведа більшою мірою налаштована на характерні особливості організму людини, її неподібність до інших.
- Я знаю, що колись ви більше для себе вивчали індуїзм. Чим ця релігія була для вас цікавою, незважаючи на професійні потреби?
- Релігійне світовідчуття у мене закладене, мабуть, з дитинства. Я виховувався в греко-католицькій родині. Мене хрестив відомий отець Вороновський, що раніше давав шлюб моїм батькам. З бабусею, дідусем і батьками щонеділі ходили до церкви. Пам’ятаю своє Перше Святе Причастя, біблійні розповіді, що їх любила оповідати мама. На початку 90-х відбувся розпад Совєтської російської імперії, з’явилась можливість читати давні сакральні тексти в перекладі англійською мовою. Винирнули з невідомості такі слова як “веди”, “карма”, “Крішна”, “реінкарнація”, “мантра” і осіли у вигляді книжок на поличках домашньої бібліотеки. Мама знаходила найцікавіші видання і жадібно їх скуповувала. У нас з’явилась дитяча Біблія, Біблійні оповіді для дітей, Біблія в перекладі І.Огієнка, Бгаґавад-Ґіта і Коран. Після закінчення університету я почав задумуватися про життя, про Бога і про смерть. На той момент, лише якась одна віра не могла задовольнити моїх пошуків істини. Мені потрібен був синкретизм, поєднання суперечливих і неоднорідних постулатів. Багато чого з того, що шукав, я знайшов у ведичних писаннях.
- То ви повернулися в християнство з індуїзму. Чи синтезуєте?
- Швидше за все синтезую. Мені не подобається, коли люди чіпляють «ярлики»: це християнин, а це – буддист. Ярлики викликають ворожість, вказують на протиріччя. Але ж саме релігія – від «legare» («зв’язувати») і «re» («ще») означає возз’єднання. Тому, якщо на основі релігійних переконань люди роз’єднуються, значить жодна зі сторін не виконує основної місії в релігії.
- Знову-таки, повертаючись до вашої лікарської практики, що є в основі комунікації з пацієнтом? Бо якраз ставлення лікаря до пацієнта також віддзеркалює духовний вимір професії.
- По-перше, до всіх пацієнтів стараюся ставитись так, як до рідних. Якщо приходить літня жінка, то я ставлюсь до неї як до своєї бабусі, якщо трохи молодша – як до матері, ще молодша – як до сестри. Така градація дозволяє перейти у внутрішній стан, щоб максимально допомогти людині. І пацієнт відчуває таке тепле і щире ставлення. Безумовно, не завжди можна вийти на цей стан ефективної комунікації, адже часто людина вже приходить закритою, із сталим стереотипом щодо лікарів. Тоді розумієш, що лікувати тіло у цьому випадку недостатньо, потрібно знайти ключ до психології, вказавши, що ти насправді помічник для пацієнта, а не ворог. До речі, в Україні, на відміну від західної системи охорони здоров’я, лікар веде пацієнта від прийому аж до виписки. За кордоном кожен з цих етапів за окремим медиком. Тому операційна скидається на конвеєр для однієї операційної бригади.
- Ми з вами так чи інакше зачепили тему паліативної опіки. За кордоном, наприклад, хоспісна система функціонує кілька десятків років. У нас в Україні це ще нове явище. Як ви ставитесь до концепції паліативної опіки та перспектив розвитку у нашій державі?
- Хоча це не зовсім дотичне до моєї спеціалізації, та все ж маю кілька думок стосовно цього. Паліативне лікування – це опіка для невиліковно хворих, яким залишилось жити доволі мало. Якщо ми маємо у фокусі уваги людський організм лише як набір органів, а не цілісне світосприйняття людини – з її емоціями, почуттями, то це не зовсім правильно. Тому паліативна медицина не є ключовою, основою є психологічна допомога людині. Бо тіло можна підтримати, щоб воно не померло, але важливо надати пацієнту психологічний супровід. Це першочергове завдання. У нас в Україні часто у медицині лише думають про тіло, натомість ніхто не думає про душу, духовний світ пацієнта.
- Розмовляючи про паліативну опіку, не можемо не звернутися до теми евтаназії. Ваше ставлення до цього явища як лікаря і віруючої людини.
- Евтаназія – це вибір самої людини. Якщо розглядати так, з такої точки зору, то евтаназія – це самогубство, яке пацієнт просить виконати лікарів. Гадаю, що з точки зору морально-духовного – це, звичайно, злочин. Якщо Бог дає тобі ці страждання, маєш пройти до кінця, зробивши висновки над своїм життям. Безумовно, як лікар я не можу бути проти чи за, оскільки – це вибір окремої людини, її життя. Бог дає людині прийняття вільного рішення і свободу, але кожен повинен роздумати над власним вибором. Якщо б у мене у практиці була така ситуація, я би спробував людину переконати не здійснювати евтаназію. Я є батьком двох доньок. Якщо моїм маленьким донечкам щось буде треба, але це буде шкідливим для них, тоді я як батько обмежу їхніх хибний вибір. Але розумієте – це ж діти. Якщо ж доросла людина робить такий вибір, це її абсолютне право.
- У медицині часом бувають дилеми, адже ви як лікар можете спостерігати за тим, що пацієнт не завжди робить добрий вибір. Ви переконуєте пацієнта чи дотримуєтесь концепції свободи прийняття рішення?
- У моїй спеціальності зазвичай я не можу впливати на рішення, адже рівень стану здоров’я залежить від вибору пацієнта. Коли я розглядаю, які чинники згубно впливають на пацієнта і кажу йому про це, але він не може відмовитись, бо йому чи їй солодко від цього, тоді нічого не можу зробити. На захворювання судин негативно впливає куріння. Якщо пацієнт не має сили волі кинути палити, нічим не зможу допомогти. Мій обов’язок повідомити пацієнту, що його звички призводять до страждань. З мого досвіду, якщо поставити на терези загрози майбутнього і шкідливу звичку, то страх перед гіршим перемагає і це спрацьовує на позитив.
- У журналістиці часто запитують: для вас журналістика – це професія чи покликання? Те саме хотіла б спитати і вас.
- Однозначно, покликання. Як розрізнити професію від покликання? Треба подумати, чи ти займався б цим безкоштовно. Звичайно, у наш час важко думати про щось безкоштовне. Але якби я знав, що всі мої базові потреби забезпечені чи вирішені (маю на увазі дві нижні категорії по Маслоу) тоді, незалежно, чи я прооперую сотню пацієнтів, чи кілька, я б точно робив це безкоштовно. Безкоштовно лікував би людей до кінця життя. Якщо ти йдеш на роботу тільки заради грошей, то це не покликання. Хтось сказав: “Якщо не хочеш працювати все своє життя, тоді роби улюблену роботу”. Моя робота поглинає весь мій тиждень. Практично, я не маю вихідних, оскільки у робочі дні працюю в клініці, а в суботу та неділю – на чергуванні у відділенні судинної хірургії Львівської обласної клінічної лікарні. Навіть, коли беру коротку відпустку, то все ж не відмежовуюсь від дзвінків пацієнтів. Працюю так вже понад 10 років. На початках, звичайно, було важко. На завершення скажу, що для мене лікарська робота – багатогранна, цікава, неординарна. Я завжди в русі, в пошуку, в навчанні. Судинна хірургія – це моє професійне життя і ритм. А сім’я, кохана дружина і дітки – джерело наснаги, прихисток для душі, віра в добре майбутнє.
Розмовляла Юліана Лавриш
Світлини надані Тарасом Кіхтяком
Повязані записи
