У складні для держави часи, під час військових конфліктів мобілізовують усі сили, які можуть стати на захист цілісності, незалежності та миру в країні. Уже багато місяців до лав українських військових вступають чоловіки та жінки, які своєю професією чи місцем праці не пов’язані з армією. Але, маючи в душі гаряче серце, любов до України, свого народу, вони наважуються на це заради кращого мирного життя на рідній землі для себе та своїх нащадків. Одним із таких людей є Тарас Лильо, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Він розповідає про себе як людину невійськову, але свідомість, патріотизм, честь не дозволили йому ухилитися від призову. Про те, як віра в Бога, в правду допомагає нашим хлопцям на Сході, про особистий духовний досвід та про те, як повинні працювати журналісти у військових умовах, наша розмова сьогодні.
– Розкажіть нашим читачам, коли саме ви перебували на сході України, в зоні АТО, та що входило у ваші обов’язки там?
– Отримав повістку під час першої хвилі мобілізації. 24 березня 2014 року розпочалася моя служба у складі 7-го полку армійської авіації. А на Схід потрапив 2 жовтня того ж року й перебував у Луганській області до середини грудня. Оскільки служив в авіаційній частині, не був на самій лінії зіткнення. Це був час, коли авіація не брала участі у бойових діях, бо ворог уже був оснащений протиповітряною зброєю, спроможною збивати наші гвинтокрили. Моя посада мала таку назву: заступник командира роти з виховної роботи, в обов’язки якого входило підтримувати моральний дух особового складу, займатися просвітницькою роботою. Я потрапив в зовсім інше від університетського середовище. Але з іншого боку, частина тих функцій, які я виконував у вищій школі, була затребувана і в збройних силах.
Загалом належу до невійськових людей, в армії не служив, під час навчання в університеті відвідував військовий інститут, після закінчення якого отримав спеціальність за напрямком «соціально-психологічна служба» та офіцерське звання. Коли розпочалася війна й поспіхом створювалася реальна армія, був великий попит на цю спеціальність, бо передбачена посада є у кожній роті, у кожному батальйоні. Тому у військкоматі сказали, що вибору немає, треба йти. Пішов не з відваги, а з бажання уникнути сорому. Також після повернення хотів мати право дивитися студентам у вічі, особливо тоді, коли говоримо про патріотизм, війну… У нас дуже багато фейсбучних патріотів, які у віртуальному житті рвуть на собі вишивані сорочки, а в реальному – сказати нічого…
На Сході мої завдання дещо змінилися. Я був командиром взводу зведеної роти охорони. Мав у своєму підпорядкуванні близько 15 солдатів. Ми охороняли гвинтокрили і, у разі потреби, мали вогнем прикривати їх від ворога. Гвинтокрили прилітали до нас на Луганщину забирати поранених, яких підвозили автомобілями з-під Щастя та Станиці Луганської.
– Розкажіть більше про виховну роботу, яку ви проводили з солдатами…
– Я відчув потребу цієї виховної роботи, коли ми були ще на Львівщині, коли всі в батальйоні переживали складний період очікування та невизначеності. Також ми переглядали новини і бачили, як бойовики захоплюють місто за містом, просуваючись углиб території України, що також доводило до розчарування, аж до тихого відчаю. За таких обставин настає маленький момент істини… коли треба щось казати. Я не міг заспокоїти себе та солдатів аргументом на зразок «у нас сильна армія, достатньо озброєння». Це було би лукавством. Після перегляду чергових новин з мене вирвалася така думка: «У них нічого не вийде, бо з неправдою йдуть». Тоді мені здалося, що це банальні слова, але реакція була неочікуваною, звичайні хлопці підняли голови, просвітліли… Тобто попит на надію був дуже великий. Тоді я зрозумів, що армія потребує не лише сучасного озброєння, а й віри в те, що правда перемагає. Радянський Союз колись мав наймогутнішу армію, танки, авіацію… Але брехня нагромадилася до критичного рівня, і в якийсь момент усе посипалося… Також я відчув потребу солдатів у просвітницькій роботі. Скажімо, в річницю Злуки я прочитав лекцію про українські етнічні землі, показав їх на карті. Це викликало велику зацікавленість..
– Знаю, що Ви також відвідували храми з солдатами. Поділіться спогадами про це.
– Екстремальні умови, тим паче пов’язані з війною, загострюють потреби, які ми часто не відчуваємо в стані спокою, цивільному, буденному житті. І в моєму батальйоні було кілька солдатів, які виявили дуже велику релігійність і потребу відвідувати служби, сповідатися, особливо, під час Великого Посту. На Луганщині така можливість була. Якщо солдат виявляв бажання піти до церкви, він мав таку можливість.
– Без сумніву, ці солдати мають щиру та непохитну віру в справедливість та милосердя Боже. А що є вірою для вас? Віра в Бога, перемогу чи краще майбутнє? Чи важливо її мати, особливо в критичних для життя обставинах?
– Звичайно, більшість людей має велику потребу вірити у вищі сили. Ми інколи потрапляємо у фізично дуже важкі умови і нам здається, що ми втрачаємо все. Тоді з’являється потреба вивільнитися у простір метафізичний. У національній ідеї багатьох народів є чітко зазначені теоцентричні акценти. Іноді народи чи окремі групи людей можуть бути поневолені, жити в умовах рабства. Але віра, що Бог завжди з нами, що він справедливий, допомагає долати біль, приниження. Людина вірить, що Він не може покинути нас напризволяще. Часто віра допомагає людині зачепитися за життя, за справжню систему цінностей і не здаватися.
– Можливо, в цьому і є різниця між віруючими та невіруючими солдатами, у їхньому сприйнятті навколишнього світу загалом і подій на війні також?
– Думаю, що багато солдатів були віруючими, але не виявляли це з різних причин. Здогадуюся, що не один із них під покривалом складав руки та молився. Зараз уже нема потреби щось приховувати, хоча належу до тих людей, які не люблять молитися ритуально, на показ. Це щось дуже внутрішнє. В молитві не мало би бути місця для фальші… Фальші важко уникнути, але треба намагатися це робити.
– Чи мали такий приклад для спостереження, коли солдати ставали віруючими на фронті, у зв’язку з критичними умовами для їх життя, а приїжджаючи в тил, поринали в будні і знову не визнавали Бога у своєму житті?
– На жаль, мені такі випадки не відомі. Бо найкраще я знав солдатів своєї роти, всі вони були віруючими християнами. Тому казати, що армія для них стала поворотним моментом у переході від атеїзму до віри, не можу. Хоча, кожна людина, не залежно, в яких умовах вона зростає, інколи потребує маленького чи великого потрясіння для свого духовного розвитку. Знаємо, що великі люди, знані на весь світ, скажімо, Блез Паскаль, після такого потрясіння ставали віруючими людьми чи зміцнювали паростки своєї віри.
– Працюючи в релігійній сфері, знаю, що капелани помічають зміну в ставленні військовослужбовців до Бога там, у зоні військових конфліктів.
– Погоджуюся. В армії зневір’я мало інше походження. Якось у нашу частину привезли понад сто мобілізованих хлопців з Вінницької області. Вони виявляли дуже високий патріотизм, рвалися у бій, але коли їх посадили на несправну техніку і відправили під Ілловайськ, багато з них зневірилися, вернулися похнюплені…
– Як же можна морально допомогти військовим, які пережили ось таке розчарування, спантеличення, зневіру?
– Людина має здатність часто сумніватися, але підстав розчаровуватися остаточно немає. Попри війну, втрати, зраду ми мусимо вірити в те, що світ, у якому живемо, має добру заданість. Бог не створив світ, де є тільки зло. Можливості пізнати добро значно доступніші, і дистанція значно коротша до нього, ніж ми іноді собі уявляємо.
– А яким був для вас найбільший емоційний, духовний досвід від перебування на Сході?
– Найбільші позитивні емоцій пов’язані з цивільними людьми, яких зустрічав на Луганщині. Одного разу близько десяти солдатів попросилися помитися у невеличкий готель. Прибиральниця, сорокап’ятирічна жінка, яка назвала себе Наташею, відчинила нам всі порожні номери. Я сказав, що достатньо й одного, бо їй потім багато прибирати, і запитав: «Чому ви так чините?». На що вона з подивом відповіла: «Та оце ж бо ми усі українці». Вважаю, що на таких людях тримається український світ.
– Часто такі риси як людяність, терпимість, підтримка іноді відкриваються в критичних ситуаціях, навіть у тих людей, які у мирний час дотримували протилежної позиції…
– Якось після проживання у наметах ми перебралися в закинуте автотранспортне підприємство. Його власник ще кілька років тому підтримував Януковича. Тепер усе зрозумів, казав, що йому пізно боятися… Він допомагає українській армії, розуміючи, що у випадку незначного переміщення лінії фронту на захід, буде змушений залишити дім, бізнес… Звичайно, прозріння людей зі Сходу України триває. Але ми не можемо робити ставку тільки на самодостатність цього процесу, сподіваючись, що люди, які не підтримували там Україну, самі по собі почнуть це робити. Ми тут, на заході нашої держави чи у Києві, повинні працювати, надавати їм альтернативну інформацію. Наприклад, не всюди на лінії зіткнення, не кажу вже про окуповані території, люди в змозі дивитися українське телебачення. Це байдужість, яка має бути покарана. Попит на українське там є і його достатньо, щоб прозріння, про яке я кажу, розширило свої межі. Річ в тому, що десятиліттями, навіть століттями цим людям нав’язували зовсім інші орієнтири, творили міфологеми, які ми зараз мусимо розвінчувати. Але люди зі Сходу починають розуміти, що можуть втратити, і домівку, яка для українців має архетипне значення, і, що найголовніше – життя, життя рідних, своє… Війна загострила інстинкт самозбереження і потребу знайти відповідь про сенс смерті, особливо масової.
– Саме доречно буде нагадати таку вашу думку: «У ситуаціях, в яких йдеться про життя і смерть, особливо масову, люди ставитимуть запитання не тільки що?, де?, коли?, а й чому? Тут потрібні експерти від справ духовних, і часто трапляється так, що саме журналісти мають дати відповідь першими…»
– Так, журналісти часто є очевидцями подій на передовій. І тут йдеться не лише про війну, а й про екологічні лиха, інші катаклізми. Трагедії в нашому світі мають інтегральний вимір, стосуються всіх тією чи іншою мірою. Коли гине багато людей, людина неминуче ставить запитання: «Чому?». Трапляється так, що першими цю відповідь мають дати журналісти, задовго до того, як слово візьмуть експерти. Тому вони мають бути належним чином підготовлені, щоб дати якісну, компетентну відповідь людям. Яким чином підготовлені? Насамперед, журналіст повинен мати глибокі знання, широкий погляд на світ. Ці знання мусять бути всебічними, бо жодна спеціалізація не допоможе адекватно описати тероризм, війну. Тут потрібно знати й історію, психологію, політологію… Наприклад, ми часто зводимо причини російсько-української війни до Путіна. Але ж Путін – це те, що на поверхні. Реально ж причина глибша: Росія суєтно претендує на нашу історичну спадщину, у неї немає власного середньовіччя і це відчуття неприсутності сильно дошкуляє. Звідси і потреба жити чужою історією, вести масштабну загарбницьку політику. Усе це потрібно брати до уваги, аби не спрощувати складні явища, бачити за фактом певну тенденцію. Звісно, крім знань журналістові потрібні ще навики та мораль. Без третього компоненту перші два часто стають шкідливими і навіть небезпечними.
– Якими християнськими цінностями, на Вашу думку, повинен керуватися журналіст при висвітленні подій, особливо на війні?
– Зараз часто кажуть, що не можна використовувати мови ненависті, дотримуватися нейтральності, аргументаційного релятивізму, тобто погляду, згідно з яким все відносне і, можливо, бойовики теж мають якусь «свою правду». Це голоси засліплених людей або проплачених ґрантами журналістів, які на догоду моді йдуть на компроміс з правдою, власною совістю. В журналістиці дуже важливо називати речі своїми іменами. Тобто не творити те, що називають пилатством у журналістиці чи руковмиванням. Пилат – це той, хто займає таку собі нейтральну позицію, він питає в дуже демократичний спосіб: «Що ж робити?» ……і чує відповідь: «Розіп’яти».
– Повертаючись до ваших слів про експертів від справ духовних. Хто ще може разом із журналістами допомогти людям знайти відповіді на питання у скрутні часи?
– За моїми спостереженнями, часто такими людьми є священнослужителі. За час мого перебування у батальйоні приходили до нас капелани, спілкувалися із солдатами, сповідали, причащали.
– Які спільні риси та обов’язки можете виділити між священиками та журналістами?
– Журналіст повинен інформувати, але не тільки. Він має бути готовим вказувати справжні цінності. А справжнім є те, що природне. Природа створена Богом і що не природне, що веде до виродження – несправжнє і неправдиве. Дехто зараз спекулює цим питанням і може сказати: «От ти, звичайна людина, що ти можеш знати про правду». Звичайно, ми можемо помилятися, але, якщо ми відверті самі з собою, ми знайдемо цю вузьку, але праведну дорогу. В професії, як і в житті загалом важливий напрям, напрям руху, думки… І священики, і журналісти повинні уникати розсіювання зерен безнадії. Перші не мають права перетворювати проповідь у церкві на сварку з парафіянами. Люди не приходять до церкви, щоб священик роз’ятрював їхні рани тотальним осудом, а шукають соломинку, яка може врятувати їх. Якщо ж вони чують лише осуд, то дуже часто розвертаються і йдуть з церкви ні з чим. Так само і в журналістиці ми маємо сьогодні дуже песимістичну новинарну картину. Близько 80% інформації − це негатив. Але подивімося на світ: тут не тільки чорні смуги. Зупиняючись тільки на злі, лише, як казав Тарас Шевченко, «на чорних сторінках», ми спотворюємо світ, людину, її призначення. Ми завжди можемо знайти безліч негативних фактів і подати тільки їх. Так, це об’єктивно, але чи справедливо? Відповідь напрошується сама – ні. Тому ми мусимо робити те, що є справедливим, а це слово однокореневе з правдою.
– Оперування такою справедливістю в журналістиці даватиме надію як суспільству, так і окремій людині…
– Звичайно, мені дуже імпонує позиція іспанського мислителя Гонсалеза де Кардедала, який у своєму листі до приятеля-журналіста сказав, що одне з призначень журналіста − переконати людину в тому, що кожне існування має сенс, що життя, хоч і зранене, посічене кулями, теж має сенс.
Ми маємо дуже гарні факти, як люди починають нове життя після важких поранень. Іноді таким людям на допомогу приходять великі душі, які жертвують своїм часом, щоб допомогти, це стає їхнім призначенням. Маю на увазі самовідданих волонтерів та жінок, які одружуються з воїнами, що зазнали важких поранень. Відчуття, що ти комусь потрібен, важить найбільше.
Ірина Скоробогата
Повязані записи
