Дедалі більше у світі стає модною тенденція про те, аби залишатись поза Церквою, оскільки Церква – це щось несучасне, консервативне, для «бабусь пенсійного віку». У світі щораз більше пропагують концепцію секуляризму, себто ідею держави, де вона, умовно кажучи, «сам собі режисер», де соціум живе за мірками «необмеженої свободи», приймаючи рішення виключно ті, які вважатиме за потрібне. Яскравим прикладом зіткнення секулярних течій із, наприклад, радикальним ісламізмом є зразок минулорічних терактів у Франції, пов’язаних із карикатурами «Charlie Hebdo». Проте, хоча ми, українці, вважаємо себе релігійною нацією, у нашій державі, навіть у наших локальних середовищах примітне проникнення секулярних візій як популярного мейнстріму. Мені пригадується словацька короткометражка «Футболка», у якій двоє героїв сваряться через присутність вислову Фрідріха Ніцше у одного із них на футболці: «Бог помер. Ніцше». Коли конфлікт доходить до бійки і, врешті-решт, до загибелі одного із персонажів. Власник футболки повертається до глядача спиною, де зазначено: «Ніцше помер. Бог». Отож, чи «помер» у концепті секуляризму для сучасного світу Бог, поміркуємо з позиції внутрішнього, українського, і зовнішнього – глобально-суспільного, світового вимірів.
Внутрішній вимір
На мій погляд, персонажі обох історій – це лише «вершина айсберга», варто усвідомити, що знаходиться під поверхнею, що в основі. Це зовсім не залежить від людей, які озвучують ту чи іншу позицію, а від мейнстріму позицій, які дедалі більше популяризуються у суспільстві. Ці думки сконцентровані на знищення духовності і присутності Церкви у суспільстві у внутрішньому й зовнішньому вимірах. Розглянемо внутрішні ознаки. Українське релігійне середовище – дуже строкате. За останніми дослідженнями близько 4-5 років тому в Україні нараховували понад 50 різних релігійних напрямків. Думаю, що сьогодні ця цифра навіть дещо більша. В Україні почали звертатись до ідеї Помісної Церкви.
Хоча цей діалог поки що виглядає дуже далеким і недосяжним, проте у мене, затятого оптиміста, є надія, що навіть такі, на перший погляд, безрезультатні кроки потрібні, оскільки це набагато краще, ніж повна апатія. Ми розуміємо, що звести всі конфесії та релігійні організації до спільного знаменника абсолютно неможливо, проте можливо хоч якось налагодити систему порозуміння і бодай мінімального компромісу. Для мене особисто цей процес виглядає так, ніби побудова карткового будиночка з величезної кількості компонентів, коли ти докладаєш максимальні зусилля і власну второпність, як прилаштувати ті чи інші деталі, а навіть легкий вітер може знищити конструкцію. Ніхто не підозрює, що праця над пошуками діалогу в українському релігійному просторі – важка, оскільки мир і порозуміння не даються легко, це важкий заробіток! Проте події останніх двох років засвідчили, наскільки ми потребуємо цієї внутрішньої духовної єдності і формації. Для мене знаковим є вже той факт, який часто повторюю у публікаціях і дослідженнях, коли протестувальники (молодь!) перш за все шукала прихисток у Михайлівському монастирі. Загалом Михайлівський Золотоверхий собор став глибинною метафорою впродовж подій Революції Гідності, символом захисту (пам’ятаємо, як протестувальники тут знайшли не лише безпеку, але місце для нічлігу та відновлення сил, пізніше до цієї ініціативи також приєднались інші храми, не лише у столиці), підтримки (у храмах Михайлівського монастиря був також «польовий госпіталь»), тривоги і небезпеки, водночас заспокоєння (пригадуємо ніч 11 грудня 2013 року, передзвін Михайлівського; а також молитви над тілами перших загиблих, Героїв Небесної Сотні). Пізніше ми, як суспільство, вирішили, що саме духовенство буде одним із головних «спікерів» на наших щонедільних майданних вічах. Я виразно пам’ятаю біль 19-20 лютого 2014 року, коли львівські храми були переповнені, коли українці розуміли, що саме Церква є не лише формаційним, але й об’єднавчим чинником у суспільстві. Коли поруч є священик, не зважаючи на те, яку конфесію він представляє, легше пережити наступ «Беркуту» чи обстріли сепаратистів. Так само сьогодні Церква потрібна для духовного відродження у суспільстві, оскільки ми не підозрюємо, що окрім економічної й політичної кризи, ми зазнаємо психологічної кризи, не лише з позиції військових і їхніх родин, але нас самих, які постійно живуть в ізоляції страху і небезпеки впродовж останніх двох років. Тому не можемо жити за принципом «як тривога, то до Бога». Оскільки, підозрюю, у нашому суспільстві є підводні течії і рухи, які прагнуть нівелювати авторитет Церкви, знищити будь-які ефективні стосунки між нею і суспільством. А перемогти фізично – це не настільки страшно, як перемогти духовно!
Зовнішній вимір
Одного разу, під час практичного заняття, мої студенти розповіли, що переглядали фільм, де головною думкою було твердження, що через кілька століть релігія як така зникне, а людина забуде Бога. Вони спитали мої думки з приводу таких ідей. У своїх внутрішніх українських проблемах ми інколи не замислюємося про зовнішні глобальні процеси, а даремно, оскільки ми апріорі втягнені у них. Розглядаючи події останнього часу, зокрема минулорічні теракти у Франції, тривалу війну у Сирії, законодавчі процеси у США, розуміємо, наскільки важливо міркувати зараз про популяризацію секулярних думок. Секуляризм пропонує сучасній людині повну свободу, без будь-яких духовних авторитетів, його гасло – не думати про завтрашній день, жити так, як подобається, без обмежень. Звичайно, така ідея фальшивої свободи видалася сучасній людині за чисту монету. Епоха цифрових можливостей та грандіозних наукових відкриттів спонукає розглянути себе крізь призму всемогутності, моделі «світського Бога». 
Мовляв, навіщо мені Церква із «середньовічними» правилами, якимись приписами й обов’язками, якщо я людина нового часу, постмодерну, де можу особистісно керувати власним життям і розставляти пріоритети, не зважаючи на думки і позиції інших, оскільки володію свободою слова, думки, віросповідання. Секулярні рухи вдало «розставляють сільце», оскільки візія егоїзму чи навіть егоцентризму сучасної людини – дуже ефективний «гачок». Я відповіла своїм студентам, що той фільм, який вони побачили, – це одна із численних пасток секуляризму. Якщо зникне релігія у світі, зникне світ людей, принаймні такий світ, у якому ми наразі живемо. За відсутності релігії людина перетвориться на біоробота, щось подібне із творів Бредбері чи Азімова. Релігія стимулює людину до визначеності, розвитку внутрішнього стержня, розставляння акцентів і пріоритетів, а головне – до відповідальності і справжньої свободи, яка передбачає відповідальність за вчинене і сказане! Без духовного наснаження людський розум буде лише виконавцем завчених механічних команд, маріонеткою у руках інших, у більшості – нігілістом. У цьому випадку для мене важливими є слова святого Папи Івана Павла ІІ: «Віра і розум – це два крила, які піднімають людину до неба». Без синтезу цих двох компонентів ми виглядатимемо «духовними інвалідами».
Мені не хотілося б бачити навіть у своєму середовищі підводні секулярні течії чи власне проекти, які спрямовані на руйнування і міжконфесійно-міжрелігійного порозуміння, і авторитету Церкви, і, зрештою, руйнування не тільки громади, але загального миру у суспільстві; проте дедалі більше замислююсь над тим, що Україна потрапила у зону турбулентності світового секуляризму, у сферу популяризації фальшивої свободи, і якщо гіпотетично спрогнозувати наслідки, постає жахлива картина.
Юліана Лавриш
Фото: katolyckyj-visnyk.blogspot.com, top-news.am
Повязані записи
