Ціна протистояння Заходу та Сходу в Україні: таємниці загибелі Йосафата Кунцевича

02

12 листопада 1623 р. події у м. Вітебську сколихнули церковний та мирський світ нечуваною досі в Речі Посполитій подією — миряни жорстоко, з елементами садизму, убили архиєпископа Полоцького Йосафата Кунцевича та осквернили його тіло.

 

Передісторія

Початки цієї трагедії сягають періоду релігійного протистояння на українських землях в XVI ст. Розділення території колишньої Київської Русі між Річчю Посполитою (конгломератом королівства Польського та Великого князівства Литовського з одним правителем – елекційним королем для обох держав) та Московською державою спричинили й поділ Київської митрополії. Під час утворення Речі Посполитої за положеннями Люблінської унії 1569 р. ті українські землі, що належали Литві, перейшли до Польщі. Це дозволило польській шляхті та духовенству посилити тиск на православних українців, примушуючи їх переходити до католицької церкви шляхом перехрещення, що порушувало один із головних канонів Церкви. Поодинокі факти подібного тиску мали місце в XV ст., проте Папа Римський своєю буллою заборонив подібні заходи. До цього додався ще політичний „прихований” тиск, коли православній українській шляхті заборонялося посідати високі положення в державі, не перейшовши до католицтва (Городельська унія, 1413 р.).

Таке протистояння занепокоїло Ватикан та спонукало його шукати порозуміння із Московським царством — найбільшою православною державою в Східній Європі. У 1581 р. папський легат Антоніо Посевіно відвідує у Москві царя Івана ІV із пропозицією про церковну унію. Проте переговори успіху не мали, оскільки цар використовував церкву лише у політичних цілях (доктрина „Третього Риму”), бажаючи встановити владу на колишніх землях Київської Русі. Очевидно, папський легат побачив у Московії наслідки „оприччини” — терору царської влади проти підданих та церкви (в 1569 р. за наказом Івана ІV було убито митрополита московського Філіпа (Федір Количев), друга отроцтва царя). Тому прибувши до Риму, легат радив здійснити заходи для об’єднання православної церкви на українських землях з Католицькою церквою. У той же час кілька українських єпископів (Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Леонтій Пелчинський, Діонісій Збируйський) звернулися із пропозицією церковної унії, відмовляючись підпорядковуватися Константинополю через його тиск та зловживання (після падіння Константинополя 1453 р. процедура обрання патріарха опинилася у руках султана та пронизалася корупційними схемами в політичних інтересах турків). Окрім того, 1589 р. константинопольський патріарх визнав незалежність московського патріархату. Таким чином ці події прискорили процес підготовки церковної унії, що тривав впродовж 1591-1594 рр.

Його наслідком стали два варіанти умов об’єднання: один, складений зазначеними єпископами польських та північно-литовських земель на чолі з Іпатієм (Адамом) Потієм; та другий – складений під керівництвом князя Костянтина Острозького.
Перший документ, т.зв. „Торчинські артикули”, пропонував „регіональну унію”, тобто об’єднання Київської митрополії з Католицькою церквою без інших східних патріархатів, внаслідок цього українська церква приймала догмати Католицької церкви (за аналогією до Ферраро-Флорентійської унії), церковних ієрархів-владик призначав би Папа з-поміж українських достойників, українське духовенство урівнювалося у правах з польським та литовським, Київська митрополія зберігала автономне управління, незалежність від світської влади та одержувала право створювати і утримувати заклади освіти; зберігався „грецький” обряд віросповідання, а миряни ставали католиками без принизливого переохрещення, також дозволялися міжконфесійні шлюби без переохрещення (на практиці цей задум не був реалізований); юрисдикція константинопольського патріархату на українських землях припиняється. Це був позитивний крок для української церкви, оскільки унія захищала її від зазіхань польської світської та духовної влади, давала можливість самобутнього розвитку та обміну позитивним досвідом із католиками. Цей проект був підтриманий королем Речі Посполитої Сиґізмундом ІІІ Вазою, оскільки мав і політичні наслідки: припинення міжконфесійної ворожнечі в державі та усунення загрози громадянської війни.

Умови „універсальної унії” Костянтина Острозького були спрямовані на повне відновлення умов Ферраро-Флорентійського собору, тобто об’єднатися повинні були всі патріархи. Проте через ворожу позицію Москви цей проект був приречений на поразку ще у зародку. Отже, бачимо, що відмінності проектів унії стосувалися лише географії християнського світу, проте саме вони викликали гостру полеміку із звинуваченнями у зраді національних інтересів.

23 грудня 1595 р. Іпатій Потій представив проект регіональної унії Папі Римському Клименту VIIІ, який його схвалив. Проте через загострення конфлікту відбувся розкол. І таким чином у Бересті відбулося фактично два Собори — греко-католицький (уніатський) та православний.

Обидва собори оголосили юридичну силу своїм проектам унії та засудили положення одне одного. Таким чином, замість об’єднання відбувся розкол: православні миряни опинилися без єпископів, а уніатські владики — без пастви. Після оголошення Унії загальнообов’язковою королівським універсалом від 15 грудня 1596 р. обидві сторони запалилися рішучим протистоянням, що супроводжувалося ворожнечею та насильством.

Така ворожнеча пояснюється особливостями середньовічної ментальності: апріорі вороже сприйняття будь-чого нового як інструменту знищення усталених та справедливих норм, для православних – місцевий правитель князь Острозький був більшим авторитетом ніж далекий та недосяжний король, тому на заклик князя „захищати” Христову віру піднімалися безліч неосвічених та темних фанатиків.

Така ситуація тривала роками і стала слабкою ланкою Речі Посполитої, на яку, намагалися тиснути її противники. Конфлікт посилився під час польсько-турецької війни 1620 р., коли турки інспірували висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Феофаном 16 жовтня 1620 р. Це було здійснено, оминаючи усталену процедуру (згідно з положеннями Берестейського собору 1596 р.) висвячення ієрархів Папою Римським, та без відома київського митрополита (Йосиф Вельямин Рутський). До того ж цей факт був втручанням у справи Речі Посполитої підконтрольного Османській імперії патріарха з метою провокування у державі громадянської війни на ґрунті міжконфесійного протистояння. Фактично в Україні утворилося дві митрополії — католицька і православна, — і це ще більше загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архиєпископа полоцького Йосафата Кунцевича (1580-1623).

Життя і діяльність Йосафата Кунцевича

01Йосафат (у мирі Іван) Кунцевич походив з української сім’ї з Володимира-Волинського. У 1604 р. вступив до василіанського монастиря св. Трійці (за іншими данини, св. Софії) у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Від 1607 р. Кунцевич разом з греко-католицьким київським митрополитом Й. Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. Ці реформи стосувалися Чину Святого Василія Великого і спрямовані були на зміцнення його становища на українських землях. Й. Кунцевич був високоосвіченою людиною з теології та непересічним оратором, який умів своїми логічними доведеннями переконувати у дискусіях. Його називали «душехватом» за глибокий зміст його промов та проповідей. Згідно з сучасними дослідженнями Й. Кунцевич був глибоко духовною особою, котра базувала свої переконання на вченні отців Церкви Іоанна Златоуста, Василія Великого, Єфрема Сиріна, Григорія Нісського, Іоанна Дамаскина, Кирила Александрійського, на творах Симеона Нового Богослова та Ніла Сорського, Феодосія Печерського, житіях мучеників та святих, творах київських митрополитів Ілларіона та Григорія Цимблака. Вивчаючи ці твори Йосафат збагнув, що ідея єдності з Римом не нововведення, а споконвічна справа. В особистому житті Й. Кунцевич був аскетичним та поєднував у собі східну побожність і відмову від насильства.

В 1609 р. він став священиком, 1613 р. — архимандритом василіанського монастиря св. Трійці, з 1618 р. — греко-католицьким архиєпископом Полоцьким, Вітебським та Мстиславським. Був автором ряду полемічних творів: „О фальшованю писем словенских”, „О старшинстві св. Петра”, „О крещенії Владимира”, „Катехизис” та ін.

Полоцька єпархія була специфічним регіоном — тут проживали представники різних конфесій: католики, православні та протестанти. Це були прикордонні території з Московською державою, вплив якої тут відчувався. Також головні міста мали маґдебурзьке право, що створювало умови для розширення економічного потенціалу. Усі ці моменти Кунцевич розумів і намагався гасити конфлікт та розбудовувати Церкву. З його ініціативи було впроваджено ряд інновацій: обов’язковими стали щоденні літургії в містах та парафіяльні візитації — виїзди архиєпископа у села для провадження богослужінь. Введено щорічні синоди в Полоцьку, Вітебську та Мстиславі. Відбувалося й очищення самого клиру – боротьба з священиками-двоєженцями, яких позбавляли сану та залишали із сім’ями. Розбудовано монастирі: станом на 1618 р. у Полоцькій єпархії було чотири монастирі, а в 1623 — вісім. Двері церков були відкритими для православних та уніатів.

04
Лев Сапєга, гетьман Великого князівства Литовського

У 1618 р. у Могильові був випадок, коли місцева влада не впустили до міста Й. Кунцевича з почтом. Інформація про інцидент дійшла до вух короля, котрий через Лева Сапєґу (канцлер Великого князівства Литовського) наступного року призначив смертний вирок його ініціаторам за «образу короля, зневагу законного єпископа та спонукання до бунту». Вирок не було виконано через прохання самого архиєпископа про помилування. А зробив він це, коли переконався у причинах ворожості населення Могильова до його особи. У місті ширилися чутки та листівки про те, що новий архиєпископ начебто є «латинником» і змінить в усіх церквах обряд на католицький та почне утиски проти православних.

Кунцевич став на боротьбу і проти свавілля світської влади щодо церковної. Йому вдалося через суд повернути землі відібрані шляхтою в Полоцьку, Могильові, Мстиславі та Вітебську, при чому він самотужки відшуковував в архівах відповідні документи для суду. Також вступив у конфронтацію із вільними містами, вдаривши у найболючіше місце — гаманець. У вільних містах до Кунцевича було усталеним правило зберігати товари торгівців не на складах, а в церквах. Вважали, що їх будуть менше грабувати, щоб не накликати гніву Господнього, а також тому, що це було дешевше. Архиєпископ категорично заборонив таку практику, за аналогією з біблійним сюжетом про вигнання Спасителем торгівців з храму. Деяких патриціїв міст, котрі були торгівцями, це налаштувало проти нового архиєпископа.

Звичайно, це не означає, що архиєпископ став ворогом для всіх. Він мав добру вдачу й хист примирювати людей та знаходити з ними спільну мову, був відважною та цілеспрямованою людиною, чим викликав повагу до себе. Навіть його вороги не мали приводу звинуватити його у корупції, адже, до слова, у ремонт полоцької катедри він вкладав власні кошти. Серед представників шляхти, з якими Кунцевич перебував у дружніх стосунках були князь Друцький-Любецький (воєвода полоцький, кальвініст), Ієронім Ходкевич (каштелян у Вільно, католик), Іван Мелешко (смоленський каштелян, православний) і сам канцлер Л. Сапєґа (католик).

03
Проповідь Йосафата Кунцевича в Білорусі. Малюнок Іллі Рєпіна, 1893 р., написаний згідно з офіційною російської пропагандою, де архиєпископ зображений як вчитель єзуїтської колегії, а не церковний ієрарх східного обряду

У 1621 р. загострився конфлікт навколо унійної церкви. Польські католицькі єпископи подали на розгляд Папі Римському документ, у якому запропонували скасувати Берестейську унію, оскільки її положення підривають внутрішню цілісність країни. Глава Католицької церкви відхилив цю пропозицію, проте чутки про ймовірні закриття церков та переслідування православних поширювалися з неймовірною швидкістю. І навіть коли було оприлюднено офіційне рішення Папи, конфлікт не вичерпався. Цим скористався Мелетій Смотрицький, висвячений патріархом Феофаном на полоцького архиєпископа, та розпочав інформаційну кампанію проти Й. Кунцевича, безпідставно звинувачуючи його у зраді православної церкви, її звичаїв та обрядів. Чутки розповзлися тереном і в устах натовпу перетворилися на гірші звинувачення, що, мовляв, архиєпископ полоцький бажає перетворити православні церкви на католицькі, змінити обряд літургії та узаконити примусове переохрещення православних. Навіть його прізвисько «душехват» стали спекулятивно асоціювати із схожим «душегуб». Коли у Вітебську відбувався ремонт собору і робітники розібрали та винесли іконостас, щоб не пошкодити його, серед частини православного населення міста почалося заворушення, мовляв, Кунцевич собор переробляє на костел і викинув іконостас. І навіть після завершення ремонту та повернення іконостасу недовіра частини населення не зникла.

Час від часу відбувалися невеликі заворушення, під час яких місцеві зірвиголови могли побити та пограбувати, а часом і вбити священика, звинуваченого у стосунках з єзуїтами, чи як таємного агента католицької церкви. У таких випадках архиєпископ вимагав чіткого дотримання закону, та натовп сприймав звичайних злочинців як героїв — борців за православ’я. Було зафіксовано два випадки замаху на життя Кунцевича під час його чергової парафіяльної візитації у провінцію: одного разу у нього стріляли у Вітебську на переправі через Двіну, другого — під Оршею.

У 1623 р. на сеймі у Варшаві архиєпископа Кунцевича неправдиво звинуватили у закритті церков протягом 5 років, вигнанні з сіл священиків, примусових роботах в неділю та навіть у плюндруванні християнських могил. Звісно, що ніхто в це не повірив. Проте у Вітебську найбільш активні противники особи Кунцевича відмовилися відвідувати церкви. Натомість побудували два невеликі сараї (тогочасною мовою — «шопи», «курені»), де відбували богослужіння. Владика закликав людей до відвідин церков та заборонив відвідувати ці заклади. Проте невелика група фанатиків опиралися волі церковної влади…

Зброя і жорстокість у вирішенні церковних конфліктів

У радянські часи на ратуші у Вітебську висіла пам’ятна таблиця про антифеодальне повстання міщан проти Папи Римського, уніатської та католицької церков, що відбулося 12 листопада 1623 р. За свідченнями судових матеріалів це не відповідає дійсності.

У цей день слуги архиєпископа затримали та ув’язнили … священика Іллю, котрий пішов відправляти богослужіння до однієї з шоп, всупереч забороні Й. Кунцевича. Ця незначна подія розбурхала ціле повстання у місті Вітебську. Розлючений натовп зібрався між палацом архиєпископа та собором, в якому Кунцевич готувався до ранкового богослужіння, із закликами убити владику. Архидиякона Доротея із слугами, котрі намагалися вгамувати натовп, жорстоко побили. Тоді до них вийшов Кунцевич, як і зазвичай зберігаючи спокій, та погодився вислухати керівників бунту. Натовп стих, адже лідера серед нього не виявилося. До архиєпископа підійшли двоє, один вдарив його палицею по голові, другий — розкроїв голову сокирою. Коли пролилася кров, натовп оскаженів та кинувся до тіла. У мертве тіло почали стріляти з самопалів, бити ногами, потім поволокли на цвинтар, дорогою передумали та й потягли до палацу, на подвір’ї якого з убитого здерли одяг, прив’язали каміння до ніг і потягли до ріки (палац був розташований на Пречистинському пагорбі на березі Двіни), де поклали на човен та втопили за межами міста. Палац архиєпископа розграбували та запалили, а потім влаштували пиятику з пограбованого льоху…
За легендою, Двіна наступного дня замерзла.

Чому ніхто не захистив архиєпископа? Де були представники влади міста і чому вони нічого не зробили? Адже згідно з маґдебурзьким статутом це були головні обов’язки влади. Відповіді на ці питання дало слідство, що відбувалося від 15 січня до 22 лютого 1624 р. й увійшло в історію як «чорні дні Вітебська».
На той час це була нечувана подія з часів загибелі Томаса Беккета в ХІІ ст. Вона потрясла державу і світ. Вперше на цих землях насильницькою смертю загинула особа високого священичого рангу. Отже, це не оминуло й короля Сиґізмунда ІІІ, котрий 9 грудня призначив спеціальну комісію для ведення слідства, водночас вона була й обвинувачем. До її складу увійшли: канцлер Л. Сапєґа — голова, вітебський воєвода Самійло Сангушко, нотаріус Великого князівства Литовського Олександр Госєвський, мстиславський каштелян Кшиштоф Соколинський, Олександр Сапєґа з Орші та полоцький воєвода Микола Завіша.

05
Мелетій Смотрицький

Слідство встановило, що у вбивстві Кунцевича, окрім «народу», винні й представники влади. Оскільки вони, всупереч забороні короля контактувати із Мелетієм Смотрицьким та приймати його в місті, одержали від його посередника, ченця Сильвестра (це майбутній єпископ Могильова Сильвестр Косів) наклепницький лист та публічно його зачитали (бурґомістр Наум Вовк) для населення міста. Таким чином вони організували та брали участь у змові проти законної церковної влади та підбурювали населення до бунту. Суд у Вітебську 12 листопада сприйняв відсутність більшості представників влади не як виправдання, а навпаки, потрактував це як не лише нехтування обов’язку попередження бунту, а також усвідомлене знання про його невідворотність, а отже й співучасть у ньому. Суд відбувався згідно з маґдебурзьким правом, а не королівським, а відповідно до першого, за вбивство архиєпископа вироком була страта.

Отже суд виніс вирок і представникам влади міста, і його мешканцям. Було засуджено до страти 92-ох представників влади (лише 5-ох суд визнав невинними та відпустив): з них 21-му присутньому на суді відрубали голови, а 71-го засудили заочно, оскільки вони заздалегідь утекли з міста. Заочний присуд наділяв будь-кого правом убити засудженого, тим самим здійснивши правосуддя. Майно засуджених було конфісковано на користь королівської скарбниці.

Мешканців міста було покарано в інший спосіб. Місто було позбавлено маґдебурзького права, а, отже, воно втрачало самоуправу та переходило під юрисдикцію вітебського воєводи, що означало інакший економічний та правовий статус. Міську ратушу наказано зруйнувати на очах у мешканців. Оскільки до бунту закликав дзвін ратуші та кількох церков, у місті конфіскували усі дзвони та заборонили відливати нові. Натомість для кафедрального собору спеціально виготовили один дзвін із ганебним написом про здійснений злочин. За свідченням митрополита Йосифа Рутського, населення міста більше шкодувало за зруйнованою ратушею та ліквідованими привілеями, аніж за страченими співгромадянами.

Ймовірно, що заколотники й не планували убивати Й. Кунцевича, лише хотіли його усунути, однак після збурення почали діяти закони колективного несвідомого, що й зробило натовп некерованим.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Саркофаг Йосафата Кунцевича у Соборі св. Петра (Рим)

Згодом останки Й. Кунцевича було віднайдено та поховано у Римі у Соборі Святого Петра. У 1643 р. Папа Урбан VIII беатифікував його, а Пій IX в 1867 р. — канонізував. Папа Римський Іван Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання».

А Мелетій Смотрицький, вражений смертю архиєпископа Полоцького та шукаючи душевного спокою, виїхав до Києва, потім — до Константинополя, згодом побував на Святій Землі. І лише 1627 р. повернувся до Києва, де молив про прощення в митрополита Й. Рутського та визнав його верховенство.

 

Ігор Дерев’яний, старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

 

Українська Греко-Католицька Церква відзначає пам’ять священномученика Йосафата Кунцевича 25 листопада. У Львові є 2 храми, які в цей День святкують престольний празник:

-Храм Святого Священномученика Йосафата, (спільнота Мілес Єзу) на вул. Довбуша, 24

– Храм Святого Великомученика Йосафата, (оо. ЧНІ) на вул. Замарстинівській, 134.