Одного осінньо-зимового вечора, їдучи у трамваї після роботи, думала над підсумками прожитої доби: що вдалося зробити, а що – ні; які плани надалі – мрії, ідеї, почування. Хоча довге добирання додому часом виснажує, та все ж, – це хороша нагода просто побути наодинці із собою. У салоні громадського транспорту було доволі порожньо, як на такий час. Я дивилася у вікно, як короткий листопадовий день повільно згасав у шибці, вмикалися міські ліхтарі, падала темрява. І ось, відволікшись на кілька секунд від своїх роздумів, оглянула пасажирів, що на той час були поруч, – виявляється, я одна дивилась у вікно, всі інші – у власні ґаджети, перевіряючи Фейсбук, постячи чергове фото у зимовому шарфі в Інстаграмі, шукаючи новин у Твіттері чи переглядаючи онлайн-пропозиції одягу Вконтакті. Людям було зовсім байдуже, що відбувається ззовні, за шибкою, їхній світ вміщувався в екран смартфона чи айфона, залишившись між дотиків і кліків, гортання стрічки у мережах.
Справді, у багатьох із нас ранок розпочинається із соціальних мереж і кави. Ми не можемо стартувати у новій добі, якщо не переглянемо фото наших друзів, не прочитаємо їхні думки, не лайкнемо останніх новин з життя. Ми створюємо власну паралельну реальність, нову платформу для спілкування, проте водночас величезну базу самоізоляції. Вибір фолловерів, друзів – це творення комфортного штучного середовища, без права на присутність ворогів чи інакодумців (останніх ми відкладаємо у «чорні списки» чи просто – відфренджуємо).
Думаю, що якби ми пропонували у ці холодні вечори своїм приятелям сходити на глінтвейн чи латте, посидіти у кав’ярні і помилуватись снігом, який ледь торкається шибок, вони б ніколи не думали про те, яке чергове горнятко опублікувати в Інстаграмі, водночас підсвідомо волаючи: «Зверніть хтось на мене увагу! Запросіть хто-небудь мене на гаряче какао! Розділіть зі мною ранок-день-вечір!».
Ми живемо в епосі цифрового суспільства, де соціальні мережі є найкращим засобом для поширення реклами, старт-апу, селф-піару, просто можливістю «продати» свої таланти іншим. Для журналістів – це неоціненний дар: тут можна ділитися думками зі світом, просувати власні ідеї і водночас пропонувати особисту креативність потенційним меценатам чи редакторам. Ми отримали дуже багато можливостей, але водночас розширили сферу власної самотності, збільшуючи кількість ризиків для себе як особистості. По-перше, соціальні мережі є дуже тонкою межею між пошуком інформації і залежністю, по-друге, – часто я зустрічала людей, які абсолютно різними у віртуальному і реальному світі; по-третє, знову-таки є спокуса на егоїзм.
Думаючи над важливістю соціальних мереж, враз замислилась, а як би вів свої сторінки Бог у соціальних мережах? Мабуть, Він використав би соціальні мережі для нової євангелізації, поширюючи ті ж меседжі, що й до апостолів, але дещо в іншому форматі. У Фейсбуці, мабуть, Він викладав би якісь мотивуючі картинки із цитатами і веселими хештегами, бо Господь – веселий. В Інстаграмі, можливо, нам вдалося б хоча б краєчком ока побачити красу раю.
Можливо, Бог сфотографував би Себе біля якогось екзотичного куща, сорт якого ще не виростили лауреати Нобелівської премії у галузі ботаніки; або усміхаючись у безмежжі хмарин, за робочим столом у небесній канцелярії, працюючи над реалізацією наших прохань, бо Бог – великий мрійник. Проте найбільше я думала над тим, як Господь спілкувався б з людством за допомогою твіттів. Це мережа, яка має своє філософію. Сьогодні політики світового масштабу чи лідери перш за все викладають свої емоції у Твіттері, тому для багатьох журналістів провідних світових ЗМІ це нове медіа стало чи не найпершем джерелом інформації.
Твіттер з англійської «щебетати, цвірінькати», символ – синя пташка. І тут також, на мій погляд, дещо все виглядає метафорично. Синій птах – символ мрії, чогось нездійсненного, зрештою, людської душі, в якій чимало таємниць. Пам’ятаєте у Моріса Метерлінка: знайти блакитного птаха – досягнути стану абсолютного щастя і радості. Бути з Богом – це також зануритись у справжність Любові, Віри, Надії, зрештою, перебувати у не підмінній радості. Особливістю Твіттера є обмежена кількість символів – до 140 знаків. Отже, повідомлення справді виглядають «цвіріньканням», «кодуванням» якихось імпульсів, реакцій, міні-рефлексій, що ведуть до глибинного аналізу. Я думаю, що Бог щодня твіттив би до нас зі свого акаунту гаслами: «Ви – не самотні», «Будьте милосердними», «Не піддавайтесь на спокуси», «Надмірність ваших думок може вас погубити», «Усміхайтесь», «Відірвіться нарешті від сьомого айфона і погляньте на красу першого снігу за шибкою»…
Водночас ми, мабуть, можемо зворотно твіттити Богові, до того ж для цього непотрібно уявних чи нафантазованих акаунтів, можемо робити це наживо – з допомогою наших молитов. Гадаю, що якість стандартно завчені тексти, без глибинного осмислення, – «Отче наш» чи «Богородице Діво…» не вписуються у межі 140 знаків. Бог прагне «отримати» щирі твітти, з глибини нашого серця: «Дякую, Батьку, за прожитий день», «Віддаюся повністю Твоїй волі, провадь»; «Дякую за всі злети і падіння, піднесення і упадки, головне, що Ти – поруч»; «Дякую за ворогів і друзів, всіх, кого даєш мені на життєвій дорозі. Без цього різномаїття облич і характерів було б нудно жити»…
Гадаю, було б чудово мати Бога у друзях. Тоді Він міг би відписати, чи наше прохання є реалістичним; можливо, можна було б питати поради приймати ие чи інше рішення. Думаю, що Марк Цукерберг розширив можливості цієї сторінки, і Господь міг би мати більше, ніж 5000 друзів у Фейсбуці; Його Твіттер став би джерелом щоденного натхнення, зрештою, мабуть, а у світі, певно, поменшало б атеїстів і гностиків, якби вони побачили краєвиди раю чи потворність пекла в Інстаграмі…
Мої думки перервав голос водія: «Кінцева зупинка, просимо швидше виходити із салону». Ну що ж, ще один день пережито, попереду – чимало планів та ідей, думок і проектів, просто мрій. Йду твіттити Богові!
Юліана Лавриш