Наше місто настільки мультиконфесійне і мультирелігійне, що у ньому завжди відкриваємо для себе все нові спільноти і згромадження. Після відвідин комплексу отців оріоністів (вул. Лінкольна, 12); ми хотіли б детальніше розповісти вам про цю дивовижну спільноту, у якій лине любов і милосердя до тих, хто найбільше у потребі. Про історію, основні напрями згромадження, проекти у Львові говоримо із братом Йосафатом (Юрієм) Лацугою.
Хто такий святий Луїджі Оріоне?
Розпочнімо із засновника згромадження – святого Луїджі Оріоне. Він народився у 1872 році поблизу Мілану, у християнській родині. З самого дитинства відчув покликання служити Богові. Святий все втілював у життя через маму, яка для нього була чимось надзвичайним. Батько вкладав бруківку, весь час був у клопотах, тому хлопець більше часу проводив з матір’ю. Мати працювала на полі зранку і до вечора, проте діти не втрачали набожності до Богородиці і до Церкви. В одинадцять років Луїджі робить важливий крок – вступає до францисканців, проте там перебував лише рік, оскільки захворів на запалення легенів, мав високу температуру. Батьки ніби забирають його на смерть, бо тоді було складно лікувати таку хворобу, але Бог рятує його. Святий Луїджі оздоровлюється, а вже у 13 років зустрічає Дона Боско.
Він мав настільки дружні стосунки зі святим, що сьогодні ми говоримо про те, що згромадження – оріоністи і селезіяни – це ніби двоюрідні брати. У цій спільноті святий Луїджі пробув 3 роки. «Перше чудо, яке сталося за посередництвом Дона Боско, стосувалось нашого покровителя згромадження. Луїджі порізав собі вказівного пальця, а до Другого Ватиканського Собору, якщо у тебе не було пальця, ти не міг служити Літургію. Коли Дон Боско помер, а його ховали сидячи, Луїджі прибіг і доторкнувся до нього. І палець зажив. До речі, ще за життя Дон Боско зазначав: «Ти, хлопче, дуже хороший, проте я відчуваю, що тобі приготовлено більше», – зазначив брат Йосафат.
Навчаючись у семінарії, святий Луїджі розпочав роботу з молоддю, на основі досвіду Дона Боско. Проходячи повз Катедру у Тортоні, він побачив хлопчика, який плакав, бо катехитка вигнала його з класу. Тоді ж святий сказав, що сам буде для нього проводити катехизацію. З цього розпочалася робота згромадження. До основного вектору роботи з молоддю долучалися священики, семінаристи, навіть місцевий єпископ. Ставалися різні чудеса – святий відкрив чимало будинків для молоді, доми милосердя, хоча часом це було вкрай неможливо. Під час канонізації святого у 2004 році святий Папа Іван Павло ІІ зазначив, що бачачи бідність і неможливість дітей навчатися, Луїджі Оріоне відкривав професійні школи, де вони працювали із землею. Варто зазначити, що це було якраз перед Першою світовою війною, тому такі дії були вкрай важливими. Окрім роботи з молоддю, святий Луїджі почав звертати увагу на неповносправних осіб – відкривати для них спеціальні будинки, лікарні. Він часто виїжджав за кордон, відсилав своїх місіонерів-священиків до Бразилії, Аргентини, загалом до країн Латинської Америки.
У 1940 році Луїджі Оріоне помер. Але його справа не завершилась – особливо вона продовжилась у тих же малих лікарнях, зокрема для людей похилого віку.
Продовження справи святого Луїджі у Львові
Брат Йосафат розповідає свою історію покликання, водночас впроваджуючи нас у життя спільноти.
«Так сталось, що, скажу правду… не можна це таїти, впродовж всього перебування отців було багато покликань, але ніхто не залишався. На певних моментах виходили, продовжували навчання чи в єпархіальній семінарії, чи все-таки розуміли, що це є не їхнім, усвідомлювали, що, можливо, і не має покликання до монашого життя, тому краще обрати одружений стан. Зараз маємо доволі тісні зв’язки із людьми, які тут з нами були. Я завжди кажу, що той час, що вони пробули тут, має діяти для вас у майбутньому, – чи це буде подружнє, чи священиче життя. А ті засади, які ви тут отримали, це вам допоможе у майбутньому. І я один такий, скажімо, греко-католик, що склав перші монаші обіти. До монастиря я вступив у 15 років. Сам родом із Малехова. Ще навчався паралельно в школі 2 роки, закінчив навчання, а тоді поїхав до Італії вчити мову і проходити приновіціят, кандидатуру (в Італії), послушництво тощо. Повернувся до України, мав спочатку практику, потім новіціят. Бо переважно роблять навпаки: те, що ти навчився, потім даєш у практику. Я у цьому всьому вже більш-менш орієнтувався і знав, в якій галузі, як ми працюємо, і в чому наша харизма. Ось тому такий момент. І повернуся знову до Італії, зробив новіціят, склав перші монаші обіти. І приїхав сюди навчатись філософії. Зараз навчаюся із іншими братами, а нас шестеро, у Василіанському інституті філософсько-богословських наук, що у Брюховичах. Після завершення навчання маємо багато планів. Співбрати мають ще зробити новіціат, тому поїдуть до Італії або ж поїдемо відкривати ще один монаший осередок», – розповідає брат Йосафат.
Нагадаємо, що у 2001 році до Львова приїхала групка отців оріоністів з різних країн, зокрема з Польщі та Італії. Спочатку Згромадження у нашому місті оселилось на Пекарській. Братам дуже допомогли сестри-селезіанки, які виділили їм свою квартиру під монастир. Отці почали вивчати українську мову, також східний обряд, який прийняли в УГКЦ. Часто служили у Домініканському соборі. Мали різні варіанти для побудови каплиці – район Сихова, Зелена, на Топольній. За словами брата Йосафата спочатку тут, на Лінкольна, отцям не сподобалось, бо був великий смітник, відкрита Полтва, та саме так сталося, що Господь покерував заснувати свій центр у цьому місці. Через дорогу, на вулиці Селянській, придбали магазин, потім викупили перший поверх під ораторію. Робота починалася з трьох бабусь, яких брати добре пам’ятають. Варто сказати, що вулиця Лінкольна такий собі «екуменічний район» Львова, адже поруч чимало храмів – два православних, греко-католицький, римо-католицький.
У 2001 році приїхав о. Чеслав, який зараз працює в Білорусі; о. Феліче Бруно, згодом він повернувся до Італії. І був о. Еджідіо Монтанарі, який залишився у нашому місті і до сьогоднішнього дня. Отець Еджідіо, який протягом 13 років був настоятелем в Україні, як і парафії, так і монастиря, зараз є економом монастиря, цілої структури. Наразі у Львові служать о. Фабіо Чераза, отець-ігумен, теперішній настоятель, о. Морено Каттелан – вікарій монастиря і відповідальний за молодіжний центр (ораторію), о. Юрій Блажиєвський (українець з Харкова, парох) і радник при монастирі, як і інші. До речі, молодь жартома називає отця Еджідіо – отцем Дзідзьом, отця Фабіо – отець Фібіо, отця Морено – отець Мирон. А також не можемо не згадати нашого співрозмовника – брата Йосафата, монаха з першими тимчасовими обітами, помічником в ораторії, помічником у вихованні, тобто віце-форматором за монаший вишкіл співбратів, відповідальним у пошуку покликань. Брат багато подорожує, проводить зустрічі, духовні реколекції.
Вогник милосердя до відкинених
У 2009 році отці оріоністи освятили першу частину комплексу. Сам храм доволі нестандартної форми – у вигляді ковчега. Одна його частина – це ораторія, інша – каплиця (для парафії). У 2013 році освячено монастир святих апостолів Петра і Андрія, за проектом відомого швейцарського архітектора Маріо Ботти, за участі Митрополита Львівського УГКЦ Ігоря (Возьняка) та духовенства. Комплекс монастиря є поділеним – для священиків-монахів, хлопців, що випробовують покликання, мають тут спеціальні реколекції, але є частина, яка призначена для людей з особливими потребами.
«Від моменту, коли ми жили на Пекарській, ми взяли кількох неповносправних хлопців, якими ми могли опікуватись. Вони до сьогодні з нами залишились. Ми називаємо дім «Капернаум», де з нами живуть 6-7 хлопців. Хтось не має батьків, маємо одного хлопця зі сходу. Вони мають майстерню, у якій працюють з 9.00 до 15.00, також приїжджають інші друзі. Майстерня – «Сузір’я Оріоне». Хтось виробляє з бісеру, тче, малює, вишиває. Пізніше хлопці дуже тішаться, коли продають це все. Такі люди мають зрозуміти, що вони не є відкиненими від світу», – наголосив брат Йосафат.
Ми відвідали «Капернаум», де познайомились з двома Богданами, Юрієм, паном Олександром (Сашею), а ще з Едуардом. Всі вони – надзвичайно сонячні і теплі люди: наприклад Богдан малює надзвичайні полотна ногами, навіть ногами монтує відео, пан Олександр, який приїхав з Горлівки показує свої ікони; а Едуард просто усміхається, тепло обіймає кожного і розповідає про власні вироби з бісеру. Інколи у товаристві таких людей розумієш, що насправді ми, які вважаємо себе «нормальними», є менш щасливими, талановитими, інколи духовно обділеними.
У храмі отців оріоністів бачимо цікаву ікону – на ній святого Луїджі Оріоне, у якого на грудях лик Христа.
«Ця ікона є унікальною, оскільки довго думали, як зобразити святого у східному обряді. Кожен християнин носить у собі Духа Святого. Луїджі Оріоне казав, що у кожній людині, навіть найбіднішій, яка відкинена від всього світу, є своєрідним непотребом, саме у них є відблиск Ісуса Христа. Також святий Луїджі у руці має вогник, який символізує Боже Милосердя. Коли у 2004 році була канонізація святого, його назвали апостолом Милосердя», – розповідає брат Йосафат.
Про біритуалізм та екуменічні цінності отців-оріоністів
Особливість служінь отців – біритуалізм. Ми розповідали у львівській спільноті є три італійці і один українець. Всі чотири – біритуалісти, тобто є римо-католицького обряду від свого народження, проте, коли зголосилися працювати в Україні, зрозуміли, що потребуємо відкрити східну вітку. Отці отримали дозвіл від Папи, Колегії єпископів, що протягом шести років вони поновлюють документи і можуть служити в обох обрядах.
«Знаєте, тут біритуалізм треба відрізнити від екуменізму; це лише дозвіл служити в іншому обряді, який я полюбив. Справді, треба полюбити інший обряд. Це інша мова, інша традиція, інший стиль служіння. Іншою галуззю є екуменізм. Ми знаємо про події від 1054 року, коли відбувся розкол в Церкві, поділ на Православну і Католицьку Церкви, згодом з’явились Греко-Католицька і Протестантська Церкви тощо. Завжди виникають якісь непорозуміння – чи то через богослов’я, чи через визнання духовенства – хто має першенство в Церкві, і тому подібне. Тому ті суперечності і не з’ясування тривають ще до сьогоднішнього дня. І тому отці-оріонтісти також мають певний аспект у своїй діяльності екуменічний. Ми беремо участь в екуменічних молитвах, зустрічах тощо, стараємось контактувати з іншими конфесіями. Маємо певний досвід роботи з баптистами, православними, представниками інших протестантських Церков. Ми дружимо, товаришуємо, спілкуємось, це не є перетягування одного в іншу конфесію чи переливання із пустого в порожнє. Ми лише маємо мати любов одні до одних, мати Ісуса в серці. Саме на цій основі має базуватись це порозуміння між іншими. Можливо, ми не дочекаємось об’єднання всіх Церков. Це вже буде, скажімо так, на небі. Коли Ісус Христос буде один пастир, і буде одне стадо. І ми тоді зможемо бути єдиними. Але розуміємо, що Церкви є як сестри між собою. Скажемо так, що Православна і Католицька Церква, зауважив навіть Іван Павло II, є як дві легені. Дихаємо разом, бо Ісус Христос так каже, але функціонує в обох. Є певні кроки на зближення, як у Вселенській Церкві – різні зустрічі, різні розмови ведуть і підписують різні декларації, аби все-таки вийти на контакт, аби простити образи одні одним, забути всі ті анатеми, які відсилала одна Церква іншій. І це ми бачимо від зустрічі Папи Павла VI і Атенагор. І потім конкретно ми також хочемо застосувати це в життя, більш на практиці. Наведу приклад Луїджі Оріона, нашого засновника, він казав, що коли хтось постукає у наш дім, не питайтесь, якої віри ця людина, звідки вона прийшла, не дивіться, якого кольору її шкіра. Наш дім відкритий для всіх. І це ми можемо бачити навіть в ораторії. До нас приходять представники різних конфесій. Ми маємо представників протестантської Церкви, баптистів, п’ятидесятників, навіть мусульмани приходять до нас, їхній центр недалеко звідси. Наші сусіди, тому контактуємо з ними. Приходять православні. Серед моїх аніматорів також є вірні УПЦ КП, до речі, які дуже добре працюють і допомагають. Ми ніколи не зосереджуємось на конфесійних відмінностях. Це не варто. Наприклад, коли іподиякон Ігор Турик із УПЦ КП до нас приїжджає, ми дуже радіємо.
Недавно я мав зустріч з о. Еджідіо, якого сьогодні немає. Дякував мені за певні моменти, наприклад, що ми зробили, близько трьох років,я вів перемовини про нашу монашу ідентичність. Це вже і одяг, Літургії, в пошуку покликання. Я є відповідальний віце-форматор у вихованні, монашому вишколі наших кандидатів. Отець також згадав і Ігоря Турика, нашого спільного друга, який робить великий вклад для нашого діалогу, нашої присутності. І ми свідчимо живого Ісуса Христа. Дивіться, наскільки ми є різні. Але це, як пазл, але якщо ми зуміємо це скласти в одне, то вийде гарна картина. Маємо докласти багато зусиль, аби це все спільно здійснити, втілювати екуменізм, братерство, гарні відносини між усіма», – розповів брат Йосафат.
Уроки святого у роботі з молоддю
Звичайно, Луїджі Оріоне, коли почав працювати з молоддю, мав певні контакти, тому що був в отців селезіян, він бачив, як працює Дон Боско, про що ми вже говорили вище. «У нього в серці горів, пломенів вогник тої любові. Звичайно, він закликав священнослужителів не лінуватись і казав… те, що Папа Франциск зараз повторює, вийти зі захристії, бо ви там засілись, а треба йти до людей», – наголосив брат Йосафат. Зараз згромадження керується принципом плану-стратегії УГКЦ до 2020 року. «Потрібно відновляти парафії, творити якісь групи, заохочувати молодь, зацікавлювати її, наприклад, як в ораторії, знайти маленьку місцину. Де можна зустрітись із молоддю, де можна в щось побавитись, як це робив Луїджі Оріоне. Він спочатку їх збирав, трохи бавився, катехизував, щось вони там разом перекусили, і вони його почали любити. Бути батьком – це дуже важливо, для тих, хто до тебе звертається і не тільки. А вийти, піти проти напруги, проти течії… Можливо, комусь це буде доволі коштувати зробити це в себе на парафії. Він казав: «Богородице Діво, ідіть вперед», – акцентує увагу брат Йосафат і продовжив, – Зараз ми маємо великі ораторії, великі молодіжні центри, де є різні програми, гуртки, школи відкриваються всередині. І кожна людина за своїм бажанням, вмінням може відчувати, що вона є потрібна. Ми тут відкрили ораторію, починаючи із роботи з дітьми. Тепер діти виросли і ту любов, яку вони прийняли від інших аніматорів, від старших, зараз передають маленьким дітям. Тому те, що вони побачили, отримали, зараз вони нам багато допомагають на парафії. І це допомагають нам – священику, пароху, і також іншим братам і отцям, які працюють в тій галузі, особливо з молоддю. Тому це на практиці видно».
Ми повернулись від отців з величезними враженнями і запалом до праці. Потрібно нести світло до тих, які найбільше цього потребують; бути милосердними і повними любові, не зважаючи на виклики сучасного світу. Бажаємо спільноті і надалі розвивати свої проекти, а ми пообіцяли друзям з «Капернауму» повернутись!
Розмовляли Юліана Лавриш, Лідія Батіг
Світлини: брата Ігоря Турика
та з приватного архіву брата Йосафата (Юрія) Лацуги
Повязані записи
