Морозяний передріздвяний вечір. Сяйво найяскравішої зорі розсипалося блискітками по сріблистому снігу, ніжна поверхня якого, ще не помережана необережними слідами колядників, нагадує чисте полотно… Чисте, як сумління, як полум’я свічки, як скатертина, як краплина сльози на щоці маленького полазника, який загубився серед заметених хурделицею стежин, що ведуть до осель, і нагадують плетиво ліній долі на долоні. Одна – лінія чи стежина Серця, інша – Розуму, а ще одна… а хіба це, зрештою, важливо, якими дорогами іти до мрії і скільки на це офірувати хвилин? День… місяць… рік… життя. Аби лишень не манівцями, приспаної і знечуленої до рідного душі, загубленої у густих хащах самодостатності, де ой як важко віднайти бодай куточок для пісні, для колядки, для інших. А визирнеш у вікно – і яскравий блиск снігового покриву наповнить твоє єство неповторною, справжньою радістю. І мимоволі стаєш маленьким колядничком, і біжиш спрагло знову до правічного різдвяно-новорічного джерела, наповненого духом батьківського і материного тепла, ароматом солом’яного дідуха, ялинки, куті, інших смаколиків на святвечірньому столі. Біжиш день, тиждень, місяць, рік, а то й ціле життя по снігових заметах уяви, буденності з колядкою на вустах. І не змовкає ця колядка, така вона довга і мелодійна, а ще – чиста і прозора, як сльоза радості на щоці колядника:
“Дитя народилось у яслах на сіні, Цар правди на землю зійшов із небес.
Спасати народи, з гріхів визволяти, на волю пускати люд праведний весь”.
З року в рік увесь християнський світ по-особливому відзначає день приходу на світ Сина Божого. Різдво Богочоловіка, Дитяти від Духа Святого і Марії Діви ознаменувало початок нового відліку людської історії, нового розуміння сенсу буття, усвідомлення можливості наблизитись до Небесного Царства, райські врата якого для людства своєю кровною самопожертвою відчинив Новий Адам – Ісус Христос. Спасіння душі людської полягає у повторенні того, що свого часу зруйнував первородний гріх – у відродженні душі у Христі, в Новому Адамі. Про час Народження Ісуса Христа згадує євангелист Лука (Лк. 2, 1-7) – саме тоді відбувся перепис населення, ініційований римським імператором Августом. Тому й приїхала Марія і Йосиф з Назарету до Вифлеєму. За свідченнями євангелиста Матфея (Мф. 2, 1), сталося це в час правління іудейського царя Ірода, який, за даними історика Йосифа Флавія, царював з 714 до 750 року від заснування Риму. Вивчення цих фактів дає змогу історикам обґрунтувати ймовірну дату народження Ісуса Христа – сталося це взимку 749-750 року від заснування Риму. Про реальність описаних у Євангелії подій свідчать і твори давніх істориків – Світонія (70-121 р. н. е.), Тацита (нар. 54 р. н. е.), Йосифа Флавія (нар. 37 р. н. е.).
До різдвяно-новорічних свят в Україні готувалися заздалегідь, а витоки народних святкувань Різдва сягають корінням ще дохристиянських часів. Три празники, оспівані в щедрівці, що навідуються до господаря, були бажаними і довгоочікуваними гостями в оселях українців, особливо – “той перший празник – Рождество Христове”. Символічним початком усіх приготувань вважали день вшанування св. Варвари (4 грудня). Відомий український фольклорист М. Максимович згадував звичай пасічників з Півдня України варити цього дня кутю та узвар, як на Святвечір. Залишки цих страв обов’язково зберігали для бджіл, аби добре роїлися.
Різдву, за церковною традицією, передував чотиритижневий піст. У цей час виконували всі хатні роботи: білили світлицю, вивішували найкращі рушники. Вранці дня Святого вечора, Багатого вечора або Багатої куті, господиня добувала для всієї родини “нового святого вогню” – чинно, без поспіху, тричі перехрестившись, обличям до сходу сонця. Цим вогнем вона розпалювала в печі 12, а за деякими звичаями 7 полін, які готувала впродовж останніх 12 днів або, відповідно, 7 тижнів. Потім берегиня домашнього вогнища починала готувати 12 пісних святвечірніх страв: узвар, рибу, горох, квасолю, капусту, вареники, гриби, гречаники, голубці, коржі з маком, кутю з товченої пшениці, борщ з вушками тощо. У цій багатій, але пісній вечері господиня намагалася використати основні плоди поля, городу. Незважаючи на регіональні особливості народної кухні, обов’язковими стравами на святковому столі були кутя та узвар.
Кутя – найважливіша страва, названа у народі Божою. З’явилася вона у народних звичаях ще у дохристиянські часи як поминальна страва. Головними компонентами її була пшениця – символ достатку, добробуту, та мед – солодкий нектар і живих, і померлих. Горнець з кутею господиня ставила на покутті біля дідуха – була це символічна пожертва Богові, і говорила – “йде кутя до покуття, а твар пішла на базар”. Коли варили кутю, не можна було її перемішувати, бо вважалося, що “пшениця на полі виляже”. Господар перед вечерею ложкою куті закликав мороз до хати – “Морозе, морозе, просим на вечерю. Як не прийдеш тепер, то не приходь ніколи”. А потім кидав кутею до стелі. Скільки приліпилося зерен – такий буде і врожай, або стільки ж буде і бджіл у вулику.
У цей день аж до вечора намагалися не вживати їжі, підготовлялись духовно і тілесно до зустрічі з Новонародженим Спасителем. Перед початком Святої вечері господар вносив до хати сніп жита, пшениці, зібраних наприкінці жнив, зі словами – “Святий вечір! Здоровлю вас з Колядою! (тобто з Різдвом Святим – І. К). Несу злато, щоб увесь рік жили багато. Чи бачите мене? – промовляв господар до дітей, заховавшись за густо сплетені колоски, а потім додавав – Дай Боже, щоб і другого року так не бачили!”. Ще в дохристиянські часи дідух був уособленням доброго божества – опікуна людської спільноти, прадіда, самого Творця. Такі уявлення збереглися у багатьох народів світу. Зерно з дідуха зберігали до весни, додаючи його до посівного – робилося це для майбутнього багатого врожаю. З давніх-давен спостерігали: у який день тижня приходить Різдво. Бо саме цього дня, вірили, слід починати збір врожаю.
А ось традиція прикрашати ялинку з’явилася в Україні лише у ХХ ст. Традиційно атрибутами українських свят були дідух, сіно, “павуки” – виплетені конструкції з соломинок різної довжини. Такі прикраси підвішували до сволока, а нагадували вони про чудо, яке трапилося під час втечі Святої родини до Єгипту. Густою павутиною заснував павук вхід до печери, в якій перебувала з Дитям Божа Мати. Чимало колядкових сюжетів розповідають нам про цей період у житті Богородиці:
По всьому світу сталася новина:
Пречиста Діва породила сина.
Як породила, в пелени повила,
Зеленим сінцем Йому притрусила.
Як ся жидове я в тім довідали,
По всьому світу за Христом питали.
Як ся Матінка я в тім довідала,
Аж до Єгипту з Христом утікала.
Ой ішла, ішла через чисте поле,
А там господар на пшеницю оре.
Помагай, Боже, пшеницю сіяти,
Ниська ї сієш, завтра будеш жати.
Як ся жидове я в тім довідали,
за Матков Божов я в погоні гнали.
Ой, гнали, гнали, аж травицю рвали,
А там женчики пшениченьку жали.
Помагай, Боже, пшениченьку жати,
Чи не йшла туда Пречистая Мати?
Ой, ішла, ішла, буйний вітер віяв,
Коли я тую пшениченьку сіяв.
Стали жидове думоньку думати:
Вна вже далеко, вже ї не догнати.
Стали жидове, як в полі билина,
Ой чуд єм ся став від Божого Сина.
Христос ся рождає!
Славіте Його!
(с. Тисовиця Старосамбірського району Львівської області)
Словом “коляда” називали не тільки Різдво; різдвяну пісню чи винагороду у торбі міхоноші за гарні віншування, а й дідуха, внесення якого до хати означало початок Святої вечері. А ще називали колядою (корочуном, крачуном) різдвяний хліб – колач, плетинку або струцлю, який зберігали упродовж усіх трьох днів свят, а могли спожити під час Святої вечері.
Зі смерканням господиня застеляла святковий стіл. Сяйво вечірньої зорі віщувало для всієї родини прихід Різдва. Господар уважно дивився на небо. Зоряність “на багату кутю” означала добрий урожай.
Усі члени родини старалися бути в цю ніч вдома. “Боже сохрани, – казали люди, – десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі”. “Боронь, Боже, і сваритися в цей день!”. Навпаки, слід помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. А щоб оминути лихослів’я в Новому році, старалися залатати усі дірки на лавах – “щоб роти позатикало ворогам”. Долівку під святковим столом вкривали сіном і соломою, адже й Христос народився на сіні. Коли господар розстеляв сіно, міг “бекати”, “мукати”, “іржати”, щоб велася худоба. Діти торкалися босими ніжками леміша від плуга, гистика без держака або сокири, які клав батько під стіл, “щоб ноги були тверді, як залізо”. Добробут віщував звичай “квокати” під столом. Діти сідали на солому і промовляли: “кво, кво, десять квочок на гніздо”. За це ласуни отримували від дорослих горішки, солодощі. Аби добре неслася курка, квокала і господиня, коли варила кутю.
Зубці часнику під скатертиною на столі відганяли нечисту силу, бо ж і Вечеря – Свята, Чиста, наповнена любов’ю і правдивою радістю передчуття появи на світ Спасителя. Такі ж переживання і чекання близької зустрічі з Христом переповнюють християнина і в четвер перед Великоднем, також названим у народі Чистим. Чистим, як помисли у ці зимові чи весняні дні, як скатертина на святвечірньому столі.
Розпочинали Святу вечерю з молитви. Господар ділив освячену просфору між усіма членами родини. Обов’язком кожного члена сім’ї було спробувати всіх страв, яких на столі було зазвичай 12, а деінде – 7, 9, a то й 17. Під час самої Вечері не можна було пити води, розмовляти або вставати, аби під час жнив не хотілося пити. Чхання під час Вечері віщувало щастя.
Свята вечеря – вечеря всього роду, а навіть померлих, які, за віруваннями, обов’язково у цей час навідуються до своїх рідних. Адже Народження Ісуса Христа – це можливість визволитися грішним душам, ввійти, як співається в колядці, до відчинених Райських Врат. Про мертвих пам’ятали – саме для них залишали кутю та узвар на столі або на вікні. Існував звичай після Вечері всі ложки з рештками їжі класти біля тарілок, аби померлі вночі могли спожити страви.
Поки господиня поралася на кухні, голова родини обходив господарство – частував кожну худобину святковою стравою, тричі благословляв її хлібом на добрий приплід. Господиня годувала кутею дрібну птицю (курей, качок, гусей). Вірили, що в різдвяну ніч навіть звірі розмовляють з Богом.
Після Святвечора про Народження Спасителя розповідали усім колядники – “полазники”. На Покутті починали колядувати ще напередодні Різдва, на Лівобережжі – першого дня свят, а на Поділлі ходили з колядою лише на другий день. Готувалися до цього звичаю заздалегідь – виготовляли зірку, костюми для вертепних героїв. Колядували, зазвичай, лише хлопці. За давнім віруваннями, на великі свята першими мають з’являтися в домі саме представники чоловічої статі – тоді й щаститиме аж до наступних свят. Ділилися колядники на великі та невеликі групи, з-поміж себе обирали звіздаря, міхоношу, а також свого провідника – “березу” або “отамана” – хлопця, якого в селі всі поважали, котрий вирізнявся дотепністю, спритністю, співучістю. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, аби інші легко могли її підхопити. Такі колядницькі гурти від Різдва аж до Йорданських свят бажали господарям всього, чого лиш можна було собі наміряти для щасливого життя. За це були щедро обдаровані всілякими ласощами – горішками, яблуками, пампушками, млинцями, цукерками, молоді хлопці – посмішками незаміжніх красунь. Просити гроші вважалося негарним вчинком, адже колядування – безкорисливе бажання поділитися з іншими радістю довгоочікуваного свята, новиною про прихід на світ Спасителя світу. Вже згодом фольклорну скарбницю поповнили жартівливі віншування: “Або дай ковбасу, або хату рознесу!”, “На полиці кораблі, дайте, дядьку, три рублі”, “Ми прийшли колядувати – мусите вина нам дати”.
“Різдво у слові та мелодії” – саме так можна назвати обрядові пісні, у яких прославлялося Народження Божого Сина. З дохристиянських часів примандрували до нас колядкові сюжети про “снування” світу, про світове дерево – правічний символ світобудови, про птахів на ньому, трьох бажаних гостей в домі господаря – сонце, місяць та дощ. По-особливому передають містерію Різдва Божого Сина апокрифічні сюжети. Однією з центральних постатей в них є Богородиця – Матір Новонародженого Спасителя світу. У поетичне полотно народних християнізованих колядок легко вплелися усі барви життя Матері, її переживання від моменту усвідомлення своєї участі в цій величній події (бо ж є колядкові сюжети з мотивом Благовіщення), аж до оплакування долі свого Сина, розіп’ятого на хресті. Сюжет колядок часто снується довкола вчинків, переживань Матері. Вона дарує світові нове життя; годує, колише, сповиває, присипляє свого Сина, обирає Йому ім’я, піклується про його майбутнє. Часто давні язичницькі образи в християнізованих колядках набувають іншого значення. Дерево світобудови знаходить продовження у хресному дереві, на якому був розіп’ятий Христос; птахи-деміурги стають ангелами.
Перший день Різдва намагалися зазвичай проводити в сім’ї, в гості не ходили. А от у наступні дні старалися відвідати з кутею або хлібом своїх далеких і близьких родичів, хресних батьків, священика. “Ходити на родини до Богородиці” – такий звичай другого дня різдвяних свят описав П. Чубинський. Жінки на честь Матері, що народила Христа, приносили до храму хліб.
…Різдвяні свята в Україні тривають від 2 – до 4 днів. Потім цей перший найповажаніший празник поступається своїм місцем в душах та оселях українців іншим не менш очікуваним гостям – святу св. Василія (відзначення приходу Нового року) та Хрещенню Ісуса Христа (Йорданським святам). Об’єднує щедрівкові “три празники” не лише зимова січнева пора, радість їх очікування, а й приготування Святої вечері з усіма традиційними стравами на чолі з Кутею.
Вивчити присутність Різдва Божого Сина в українській культурі, з’ясувати значення усіх обрядодій в контексті інших зимових свят й усього річного циклу дають змогу фольклорно-етнографічні джерела, спогади тих, хто протоптав до Різдва власну стежку. А з таких народних пацьорків, знайдених під час “польових” або ж “читацьких” пошуків, можемо усвідомлено низати власні яскраві разки уже сучасних різдвяно-новорічних українських свят.
Зоря Різдва народженої днини розквітла стиха в святвечірній час.
Вістить колядка про прихід Дитини, свічею пам’ять зігріває нас.
Колосся долі дідухом яріє, тепло сердець віншівками дзвенить,
І на добро січневим снігом сіє, кутевим святом вже земля зорить.
Хай розуміння щастя зігріває, і хай легким до нього буде шлях!
Якщо Зоря Різдва в долонях сяє, то й коляда квітує на вустах!!!
Ірина Кметь, філолог
Повязані записи
