Не потрібно думати, що гріхи це деякі окремі вчинки. Уже первородний гріх мав катастрофічні наслідки для всього світу. Найперше він вніс потьмарення в людську природу. Людина повинна була рости у вірі й любові до Бога, але стала на невірний і заборонений Богом шлях до знання. Пізнання відділилося від віри й стало, дійсно, пізнанням зла, небуття. Людина зрадила Божественній любові, відійшла від Бога і занурилася в світ. У гріхопадінні перших людей знаходиться джерело всієї трагічної історії людства, джерело безблагодатної науки і цивілізації, джерело атеїзму.
Гріхопадіння прародичів показало результат в ту ж мить. У Адама і Єви насправді відкрилися очі, як обіцяв спокусник, – вони отримали пізнання. Але, що вони пізнали? Перш за все, вони пізнали те, що вони нагі, – бо пізнали сором. Вони пізнали, що в їхній людській природі появилася якась недосконалість. А через це їм стало страшно показатися Богові і вони заховалися – тепер вони пізнали страх, якого раніше не відчували й не знали. Коротко охарактеризувати це можна так, що людина після гріхопадіння перейшла в протиприродній стан. Тепер вона лише називається людиною, але в неї майже на сто відсотків скалічена людська природа.
Святитель Григорій Богослов сказав наступне: «І оскільки ми не подумали дотримати заповіді, то були віддані самозакону омани. І оскільки заблукали, то збезчестили себе тим самим, чому віддавали шану. Бо не тільки те жахливе, що створене на діла благі, щоб славити і хвалити Того, Хто створив, і наскільки можливо наслідувати Бога, стали вмістилищем всякого роду пристрастей, на шкоду тим, що живляться і з’їдають внутрішню людину, але й те, що богів зробили покровителями пристрастей, щоб гріх не тільки не визнавався предметом відповідальності, але навіть божественним, маючи для себе притулком сильний захист – самі предмети поклоніння». Цими словами він показує, що через гріхопадіння людина почала дивитися на світ не реальними очима, бо бачить вона не те, що є насправді, а світ ілюзії. Вона створює собі богів, і найганебнішим стає те, що цими богами для неї стають її ж пристрасті.
Переступ праотців Божої заповіді ще не являвся остаточним розривом із Богом. Падіння, ще не є відпадіння: людина могла покаятися і цим повернути собі колишню гідність. Бог «виходить» на пошук людини, яка впала у гріх. Він ходить між деревами раю і мовби шукає її, питаючи «де ти?» (Бут. 3: 9). Адам замість того, щоб із воланням страху кинутися до свого Творця, свого люблячого Батька, звинувачує жінку «Яку, – підкреслює він, – Ти мені дав». Так, людина відмовляється від своєї відповідальності, перекладає її на жінку і зрештою звинувачує Самого Бога. Адам являється тут першим детерміністом (відбувається розділення в людській природі (жінка стає злом, і зрештою, Сам Бог – винний у гріху) – свящ. А. Б.). Людина не вільна, говорить він; саме створення, а як наслідок, Бог, привело його до зла.
Згідно з людською логікою, яка миттєво спотворилася через «пізнання зла» виходить, що в усьому винен не хто інший, як Сам Господь Бог. Чоловік не винен – це Бог винен, що дав йому таку жінку. Але й жінка не винна – це знову ж таки, винен Бог, Який допустив до неї змія, що спокусив її. А де ж тоді розум, воля, почуття, якими Господь наділив людину? Вони є, але вже у спотвореному вигляді. Як бачимо, розум людина вже використовує не для пізнання Бога, а для того, щоб заховатися від Бога та доказово виправдати себе. Свою вільну волю людина вже використовує не для того, щоб її поєднувати з Божественною волею, а всупереч їй – на задоволення особистих потреб. Чисті, щирі почуття любові до Бога, до свого Творця вже повністю спотворенні через сам дотик до зла, а також через спотвореність розуму, – вже немає чистої любові до Бога, а є тваринний страх перед Тим, Хто може покарати.
У ходінні Бога по раю вбачаємо смирення, з яким Бог виходить шукати вівцю, що заблукала, тобто смирення Христа, яке відкривається нам у Новому Завіті. Йому нема потреби ходити, шукати й питати «де ти?», бо Він може обізватися з неба громовим голосом, або потрясти основи землі, але Він все ще, не хоче бути Суддею Адама, Він все ще хоче бути з ним на рівних і сподівається на його покаяння. В питанні Бога міститься заклик на покаяння, на що вказував Оріген: «Бог говорив Адамові «де ти?» не тому, що хотів довідатися про нього, а тому, що хотів нагадати йому. Адже тому, хто спочатку ходив у блаженстві, але незабаром порушив заповідь і став нагим, він нагадує (про це), кажучи: «Де ти?» Подивися в якому стані ти був і де ти (тепер), коли відмовився від насолоди раю». Якби Адам сказав «я згрішив», він поза сумнівом, був би пробачений, стверджує преподобний Симеон Новий Богослов. Але замість покаяння Адам виявляє самовиправдання, звинувачуючи в усьому дружину: «…Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3: 12). Ти дав жінку, Ти й винний… а жінка в усьому звинувачує змія.
«Адаме, де ти?» – в цьому запитанні дійсно відображується любов Бога до людей і, як тлумачить це місце святий Амвросій Медіоланський, Бог запитує Адама не стільки про те, в якому він місці, стільки про те, в якому стані він знаходиться.
Всяка дія веде за собою певні наслідки. Наслідки гріхопадіння були страшними. Змій проклятий перед усім живим, для нього відведена доля повзати. Жінка засуджена на повне підкорення чоловікові, а також на важкі страждання й муки під час продовження роду людського. Звернувшись до Адама, Господь сказав: «За те, що ти послухав голос жінки твоєї і їв від дерева, про яке я заповідав тобі, сказавши: не їж від нього, проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3: 17 – 19).
В першу чергу хочеться звернути увагу на останні слова. Бог говорить людині правду, повертає її до реальності: «Ти порох, і до пороху повернешся», на відмінну від диявола, який перед цим говорив облесливі слова: «Станете ви немов боги».
Ряд Божественних наказів завершується виповненням тієї погрози, яка була сказана на випадок порушення заповіді, тобто смерті. Цей закон розділення і смерті, як видно із даного тексту, а також із цілого ряду біблійних паралельних місць: [«Якби він звернув серце Своє до Себе і взяв до Себе дух її і подих її, – миттєво загинула б усяка плоть, і людина повернулася б у порох» (Іов. 34: 14 – 15); «І повернувся порох у землю, чим він і був, а дух повернувся до Бога, Який дав його» (Екл. 12: 7)] – відноситься тільки до фізичної сторони природи людини, яка має своє велике джерело в Господі: «І повернувся порох у землю, чим він і був, а дух повернувся до Бога, Який дав його» (Екл. 12: 7); «За зло своє нечестивий буде відкинутий, а праведний і при смерті своїй має надію» (Притч. 14: 32). І також щодо фізичної природи людська смерть, якщо можна її рахувати покаранням за гріхопадіння, то не стільки в позитивному, скільки в негативному значенні слова, тобто не як введення чогось нового й неприйнятого природі людини, але як залишення, відібрання того, що складало дар надприродної благодаті Божої, поводирем і символом чого слугувало дерево життя, яке знищувало дію фізичного розділення в людському організмі. В такому ж значенні потрібно розуміти й біблійські вирази, що «Бог смерті не створив» (Прем. 1: 13), що «Він створив (точніше – призначив) людину для нетління» (Прем. 2: 13) і що смерть принесена в світ гріхом людини «Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом – смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили» (Рим. 5: 12).
Далі, хотілося б показати, що наслідком гріха і стало «прокляття землі». Тобто із цього видно, що від людини залежить і навколишнє середовище. А ще краще про це написав пророк Ісая: «І земля осквернена тими, що живуть на ній, бо вони переступили закони, змінили устав, порушили вічний завіт. За те прокляття поїдає землю і несуть покарання ті, що живуть на ній» (Іс. 24: 5 – 6).
Авва Дорофей говорить, що людина після гріхопадіння перейшла у протиприродній стан. Стосовно людської природи, то навіть те, що Господь дає «Адаму і дружині його одяг шкіряний» (Бут. 3: 21) – вже говорить про те, що людська природа стала не така, яка була до гріхопадіння. Як вчать багато отців Церкви, що ця одіж від Бога – це є наше тлінне тіло, яке прагне до пристрастей та гріха.
Святитель Григорій Богослов, в одному зі своїх слів дуже яскраво пише про те, що після гріхопадіння, демони отримали більше володіння над людською природою, тому, що пізнали її слабкі сторони: «Тому що демони відтоді, як деревом пізнання, з якого невчасно й недоречно спожили плід, ми були віддані від дерева життя, нападають на нас, як уже на слабших, викривши у нас владичний розум і відчинивши двері пристрастям. Вони, будучи, або, точніше сказати, через власну злість зробившись єством заздрісним і людиноненависним, не потерпіли, щоб земні сподобилися небесного чину, коли самі вони впали з висоти на землю, і щоб відбулося таке переміщення в славі й первинних природах. Звідси гоніння на творіння Боже! Від цього заганьблений образ Божий!».
о. Артемій Бабленюк
священик Покровського собору м. Львів, УПЦ КП
Повязані записи
