Церква святої Ірини
Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
Б’ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться –
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий –
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.
28 лютого 1972 [3].
Цей вірш-сповідь Василь Стус написав у камері слідчого ізолятора КДБ, що знаходився в околицях старого княжого Києва, на місці зруйнованого храму святої Ірини. Арештували відомого поета та особливо небезпечного для радянської влади «злочинця» у січні 1972 року. За діяльність літератора (у суддівському вироку – це «антирадянська агітація і пропаганда»), талановитому поету, перекладачеві, громадському діячеві судилося багатолітнє ув’язнення, перебування у мордовських та магаданських таборах, врешті, смерть на чужині. Особливо зворушливими є поезії В. Стуса, написані в неволі, за словами Дмитра Стуса, – це «хронограф буття на межовому етапі», «роздуми над примхою долі, що змусила тримати іспит за чужі гріхи». Увійшли вони до трьох збірок поета («Час творчості», «Свіча в свічаді» «Палімпсести»).
Проникливо-тужливий погляд християнської душі на світ через заґратоване віконце, усвідомлення судженої Богом долі, смиренне прийняття уже своєї «страсної путі» та очікування світанку прочитується і в цьому, на думку Максима Стріхи, по-справжньому ще «непрочитаному» вірші про церкву святої Ірини. Колись ці поетичні рядки вразили Семена Глузмана, соратника та співкамерника Василя Стуса. Саме йому у камері попереднього ув’язнення в Києві поет багато цікавого розповідав про історію внутрішнього дворика КДБ: про храм богинь помсти Ериній, що був на цій території ще до церкви святої Ірини, про діяльність НКВД-КДБ і зруйнування святині [2].
Як полегшити страждання найрідніших людей, коли «світ не святиться – побожеволіли ми?» Бо хіба ж не про це голосять, і «криком кричать з імли» давно поховані під землею та прикрашені монументом тоталітарного правосуддя руїни княжого храму святої Ірини у Києві?! І чи лише цього?
Церкву святої Ірини (Ірининський храм) однойменного монастиря збудував у Києві князь Ярослав Мудрий на честь небесної покровительки своєї дружини Інґіґерди (у хрещенні Ірини): «В літо 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Київ… Заклав і церкву митрополичу на честь святої Софії… Після цього заснував монастир святого Георгія і святої Орини. І при цьому почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися…» [4].
Зруйнували храм з усіма іншими монастирськими спорудами у 1240 році монголо-татари. У XVII ст., коли відновлювали кріпосні вали старого міста, руїни засипали землею. Ретельне дослідження цієї місцевості розпочалося у 1830-х роках. Археолог Кіндрат Лохвицький у 1833-1835 рр. розкопав рештки храму, виявив залишки стін з уламками фресок, навіть поховання у саркофагах.
Археологічні пошуки продовжувалися і в 40-х рр. XIX ст.
У 1853 р. саме тут вирішили прокласти трасу Володимирської вулиці. Руїни храму розібрали, а щоб зберегти пам’ять про церкву святої Ірини, залишили одну з чотирьох прибудов – північно-східну. Оздобили її давньоруською цеглою, увінчали невеликим куполом із хрестом. Відтоді цю пам’ятку почали називати стовпом святої Ірини.
Збережена будівля ілюструвала тогочасне будівництво, за свідченнями пам’яткоохоронних документів, – «один із основних відправних пунктів для вивчення топографії давнього Києва».
Знаходився він на проїздній частині новопрокладеної вулиці, тому у 1932 році керівництво «Київоблкомунбуду» оголосило рішення знищити пам’ятку, що «перешкоджає руху автотранспорту». Зруйнували Ірининський стовп увечері 28 березня 1932 року, про що свідчить щоденниковий запис відомого українського історика, мистецтвознавця, автора довоєнного путівника по Києву Федора Ернста: «Ввечері 11-12 год. бачив, як кінчають руйнувати Оринин пам’ятник». В опублікованих документах знаходимо чимало подробиць варварського руйнування святині: «Не дивлячись на висновки Інспектури охорони пам’яток культури та Всеукраїнс[ького] археолог[ічного] комітету, таємно від цих установ, під прикриттям ночі з 26 на 27 березня 1932 року пам’ятку ХІ ст. було варварськи зруйновано й уламки її перевезено та в безладді покидано в садибі Софійського собору. Під час розборки не було переведено ніяких засобів наукової фіксації та досліду й таким чином цінна пам’ятка матеріальної культури часів феодалізму цілком загинула для науки. Руйнація пам’ятки енергійним темпом продовжувалася й вночі на 28 березня. На деякий час її було припинено міліцією, згідно наказу прокуратури, але потім [руйнація] знову продовжувалася до повного знищення пам’ятки. Під час робіт в ніч на 28 березня було знайдено давнє поховання чи частину його, але й воно було зруйноване без наукового досліду, а випадково присутнього при цьому вченого охоронця Києво-Кирилівського державного заповідника т.Олександрова не було навіть допущено для обслідування знахідки. Знайдені речі на очах т.Олександрова унесла якась невідома йому особа, що брала участь в руйнації пам’ятки. Речі, що їх знайдено під час робіт, давня пам’ятна метальова дошка та художня чавунна огорожа перебувають невідомо де».
«Царат нищив як умів залишки старого Києва, але найґрунтовнішу руїну нашої столиці доконав червоний московський царат, який знищив: пам’ятник на місці бувшої церкви св. Ірини, Ярославової жінки; замкнув Собор св. Софії та Лавру Києво-Печерську», – так про руйнування пам’ятки писав Дмитро Донцов [1].
У 1913 році перед початком будівництва будинку Земства (вул. Володимирська, 33, тепер тут знаходиться СБУ), археолог С. Вельмін провів археологічні розкопки на території Ірининського монастиря і здійснив планування храму.
У 1970-1980-ті роки академік Ю. Асєєв реконструював вигляд церкви, створив її макет.
Сьогодні про храм святої Ірини у Києві нагадує вулиця Ірининська, що межує з Володимирською, а також фрагмент фундаменту, викладений бруківкою. 23 липня 2013 року на фасаді адміністративного будинку Служби Безпеки України відкрито меморіальну дошку на честь сакральної пам’ятки України.
Проникливо-тужливі слова Василя Стуса, промовлені на руїнах княжої святині, по-особливому звучать і сьогодні, в час, коли щороку, або й частіше, втрачаємо намолені віками храми. І лише невидима присутність та заступництво святої Великомучениці Ірини, з молитвами до якої звертаємося у день Її вшанування, може допомогти нам навчитися бути мудрими та берегти духовні скарби, даровані Богом.
Ірина Кметь
Використана література:
1. Білокінь С. Церква святої Ірини. Рік 1932. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Culture/StIrinaChurch.html (12.05.2016). – Назва з екрану.
2. Віват Г. І. Творчість Василя Стуса в аспекті паратекстуальності як авторської інтерпретації / Г. І. Віват // Питання літературознавства. – 2006. – Вип. 72. – С. 227-238. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pl_2006_72_33 (12.05.2016). – Назва з екрану.
3. Зі збірки “Час творчості/ Dichtenszeit” // Стус В. Палімпсест. – Київ, 2003. – С. 152.
4. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатіївським) списком) / перекл. В. Яременка. – Київ, 1990. – С. 241.
5. Стріха М. Листи від Василя Стуса. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/listi_vid_vasilya_stusa.html (12.05.2016). Назва з екрану.
6. Стус В. Небо. Кручі. Провалля. Вода // Василь Стус. – Львів, 2015.
Ірина Кметь
Повязані записи
