У ці нелегкі часи для нашого народу головним завданням є не просто вистояти, але й змінитися: стати сильнішим, милосерднішим, зректися ненависті та не підкорятися жодним стереотипам. Про боротьбу, яка гартує серце і розум, про жертовність і дар життя, яке завжди долає смерть, поспілкувались із владикою Борисом Ґудзяком, єпископом УГКЦ у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, президентом Українського католицького університету, громадським діячем, провідним науковцем та щирим патріотом. Сподіваємося, його настанови стануть джерелом натхнення і оптимізму для тих, хто розгубився, але не скорився долі.
– Владико Борисе, наскільки сильною є підтримка українською діаспорою у Франції тієї боротьби за незалежність та гідність, яка триває в Україні?
– Хотілося б наголосити, що події, які відбуваються в Україні з листопада минулого року, дуже зактивізували цілу українську діаспорну громаду всіх поколінь. Особисто я можу свідчити про Францію, Бельгію, Голландію, Швейцарію, а також Італію, Іспанію, Німеччину, Північну Америку, де останніми місяцями бував. Багато українців, які були зосереджені над своєю заробітчанською працею, допомогою родині, відчули відповідальність єднатися, щоб у будь-який можливий спосіб підтримувати Майдан в своїх країнах. Всі були дуже свідомі, наскільки потужною є антиукраїнська пропаганда. Тому українці за кордоном організували маніфестації, акції, різні зустрічі, створювали тексти з метою захисту своєї батьківщини від брехні, а ще – щоб розповісти цілому світові правду про Україну. Як старше покоління, так і молодь, зокрема студенти та юнаки і дівчата, які вже працюють, проявили гідну подиву діяльність. Майдан радикально оживив громаду усіх українців поза межами рідної держави. Вони вперше пережили незвичний феномен, коли про Україну щодня друкують тексти у місцевій пресі та демонструють сюжети по телебаченню. І практично у всіх цих країнах Церква, зокрема УГКЦ, стала важливим форумом зустрічі й організаційної динаміки такого процесу. Тобто, чи в Парижі, чи в Брюселі, чи в Римі, миряни були організаторами місцевих Майданів, а тепер інших акцій на підтримку України.
– Останнім часом в українському суспільстві спостерігається тенденція ворожого ставлення не тільки до російської влади, але й народу, який у своїй більшості все-таки підтримує деспотичну політику Кремля. На Вашу думку, чи може ця ненависть стати отрутою для нас самих?
– Я вважаю, що для українського суспільства загалом і кожного громадянина зокрема є надзвичайно складний виклик, коли відбувається захоплення нашої землі, коли мирян і священиків піддають жорстоким тортурам, коли вбивають душпастирів, коли відбуваються різні провокації, і все це остаточно переростає в повноцінну мілітарну агресію, анексію і війну. І коли такі дії заперечуються російською стороною. є дуже важко із миром та злагодою сприймати таку позицію іншого народу.
Співпорозуміння і позитив між Україною і Росією вимагатиме припинення такого насилля та блюзнірства. Та постає запитання: чи вдасться примиритися після завершення війни? В цей час кожному з нас варто зрозуміти, що ненависть є малоконструктивною пристрастю, вона остаточно шкодить нам самим. І тому нашим важливим завданням є берегти цілісність свого внутрішнього життя. А це непросто робити без Божої благодаті, без молитви, без чувань, без Святих Тайн, без певної аскетичної дисципліни. Я думаю, що тепер люди інтуїтивно звертаються до Церкви, до духовних практик, бо відчувають, що їхнє внутрішнє життя потребує значного посилення, щоб зберегти цілісність і внутрішню рівновагу духу. Ми не повинні допустити, щоб диявол і ті, які діють його методами: поділу, брехні і насилля, роз’їдали наші серця, наші душі і наповнювали наші думки кислотою.
Я живу надією, яка має свою реалізацію в різних аналогічних контекстах. Століттями між французами та німцями були війни і остаточно тільки в 60-х роках ці народи примирилися, а не відразу після Другої світової війни. Згодом відбулося примирення між німцями і поляками. Ми можемо спостерігати, як за останні роки після століть дуже складних стосунків між поляками і українцями відбулося примирення до того рівня, що сьогодні Польща є найближчим союзником і адвокатом України в Європі. Основними промоуторами цих примирень у всіх випадках були, здебільшого, християни, точніше католики. Наприклад, Шарль де Голль – у Франції, Конрад Аденауер – у Німеччині, єпископати Німеччини і Польщі, Папа Римський і єпископати України тощо. Коли ці ініціатори починали процеси примирення, їхні суспільства часто «в штики» сприймали подібні пропозиції через історичну кривду і трагічні втрати, пережиті власним народом. Сьогодні занадто швидко говорити про майбутнє українське і російське примирення. Але я маю надію в Бозі, що колись, так як поляки сьогодні піднімають український прапор з нагоди наших державних свят, Росія навчиться поважати нашу національну, культурну і конфесійну гідність. Очевидно, що примирення в Європі відбувалися в країнах, які поділяли спільні культурні знаменники. Постає питання, чи є критична кількість цих знаменників в Росії, щоби признати кривду, яку вона чинить і чинила по відношенню до України. Бо таке примирення передбачає покаяння. Сьогодні гординя керівництва Росії, яка передається як національна політика, на жаль, скеровує соціум в протилежний напрям.
– Незважаючи на усі випробування, які довелося пережити Україні у ці буремні часи, великою загрозою для нас є явище псевдопатріотизму, спекулювання на пам’яті героїв Революції Гідності та війни на Сході. Чи можемо ми називати псевдопатріотизм гріхом у цьому контексті?
– У цій ситуації слід окреслити певні дії. Якщо під терміном «псевдопатріотизм» розуміти маніпуляцію, пошук власної політичної користі, то це, звісно, неетично. Про те, чий патріотизм є автентичним, а чий ні, годі судити. Час покаже. Хотілося б згадати представника американської діаспори – Марка Паславського, який загинув на Сході. Багато хто в Україні до його смерті про нього не чув, люди не знали, що він прийняв українське громадянство. В армії не знали, що він був майором, закінчив найкращу військову академію. Властиво, після його смерті ширше коло українців, міжнародна спільнота загалом, глибше усвідомлює та пізнає цей радикальний український патріотизм людини, яка віддала своє життя заради майбутнього, заради наступних поколінь. Звичайно, можна міряти таку чесноту патріотизму як автентичну категорію самопожертви. Насамперед, наскільки у цій діяльності людина жертвує своїм часом, своїми ресурсами, своїм здоров’ям, скільки душі та любові вона вкладає у свою мрію. Проте, є й інші випадки – скажімо, коли хтось з прапором чи вилами в руках старається творити ажіотаж для задоволення своїх власних політичних амбіцій.
– Якими рисами характеру має володіти молодий християнин, який живе у доволі суперечливу добу, щоб в майбутньому збудувати суспільство незалежних людей, вільних від стереотипів?
– Думаю, що не існує простої відповіді на це запитання. Мені здається, що християнин потребує бути переконаним досвідом спілкування з Богом. Християнство не може бути якоюсь ідеологією чи стилем життя. Це є світогляд і відношення до всього в житті на підставі особистої спільнотної зустрічі з живим Богом – процес з одного боку дуже інтимний, але також і соціальний. Цей досвід завжди матиме риси, які випливають з глибини традиції. Зокрема, для молодої людини він повинен сприйматися у сучасних категоріях. Всі ми, незалежно від віку, соціального статусу тощо, постійно шукаємо зустрічі з живим Господом. Дай Боже, щоби ми, єпископи і священики, завжди сприяли спілкуванню насамперед молодих людей з Богом і ніколи не стояли на перепоні.
– Нещодавно я прочитала доволі «похмуре» соціологічне дослідження, у якому йде мова про те, що невдовзі різко впаде рівень патріотизму серед українців, настане пора своєрідної депресії. Що б Ви могли побажати всім тим, хто зараз на межі таких важких випробувань і стресів? Як далі продовжувати свою особисту і національну боротьбу?
– Я думаю, ми повинні вглибитися в те, що переживаємо, зрозуміти, чому нас змінила чиста жертва Небесної Сотні, і що жертовність міняє життя. Життя не «Nescafe» – порошок, кип’яток і задоволення. І ми рішучим кроком почали тривале паломництво від страху до гідності. Попереду ще немалий шлях. Тому не опускаймо рук, не впускаймо смутку у свої серця. А головне – пам’ятаймо, чого очікують від нас ті, які віддали свої життя, щоб ми могли іти цим шляхом і ніколи не сумніватися у своїй меті.
Лідія Батіг
Повязані записи
