Напевно, саме ці слова псалма, котрі ми використовуємо як прокімен на Літургіях святим, чи не найкраще характеризує життя і відхід до вічності нашого Мудрого Старця.
Упокоївся Блаженніший Любомир.
Очевидно, що для нас – не лише греко-католиків, не лише українців, але не побоюсь цього слова – для всіх людей, ця втрата є неймовірно великою.
Блаженніший був голосом совісті для всіх нас. Він був мудрецем, котрий завжди спокійно і розважливо, своїм розміреним, красивим і глибоким басом, проголошував Слово Божої Істини. Цього слова прагнули всі. Його із задоволенням слухали духовні і миряни, монахи і одружені, чоловіки і жінки, старі і молоді, чиновники і робітники, інтелігенція і неосвічені, бізнесмени і науковці, митці і «технарі».
Його слово, котре було покликане стати рупором Слова Божого у світі завжди було глибоким, простим і змістовним.
Його життя було свідченням шляху істинно вірного Божого слуги. Всі життєві труднощі він долав з надією на Бога і живою вірою. Його життєвий шлях не був устелений трояндами. В 11 років він був змушений тікати. Спочатку в Австрію, а згодом із сім’єю переселився до Штатів. Там, далеко від рідної землі, про котру пам’ятав і котру любив, він отримав покликання до священства. Став священиком. Переїхав до Риму, здобув студії, став монахом, очолив Студитський монастир. Там, в Римі, у 77-му році відбулась подія, котра власне чудово характеризує його як праведника, котрий не боїться злих слухів.
Пропозиція Патріарха Йосифа прийняти єпископство не несла надто райдужних перспектив. Бути «таємним», «невизнаним», «засекреченим». Його (як і Владик Чміля і Хоми) місія була не надто завидною. Якщо КГБ знищить всіх греко-католицьких єпископів у Союзі, вони мали приїхати в СРСР, таємно висвятити нову єрархію і зникнути. Блаженнішого не святили для солідних кафедр чи пишних соборів. Його святили, аби дати йому можливість стати інструментом Божого провидіння в долі його Церкви. На це він смиренно погодився.
Потім був переїзд до України. В нього було ігуменство в Італії, було більш-менш стабільне життя, була можливість лишитись. Проте, владика вирішує інакше. Без жодних сумнівів він повертається в Україну, аби відновлювати студійське чернецтво. В Зимній Воді, а потім у Колодіївці. Був духівником щойно відновленої Духовної Семінарії в Рудно. Тогочасні студенти згадують його як приклад смирення. Часто вони – його вихованці дивувались, чому він, ось уже майже 20 років єпископ служить як священик і не старається про належне визнання свого сану. Він відповідав, що служить там, де Бог його поставив.
Через кілька років владика Любомир стає єпископом-помічником Львівської Архиєпархії. Згодом стає єпископом-помічником Глави УГКЦ із делегованими правами, а 26 січня 2001 року був обраний Главою і Отцем УГКЦ.
Часи його служіння були непростими. Церква, після виходу з підпілля щойно розбудовувалась. Були непорозуміння. Часто його і інших, котрі приїхали з-за кордону сприймали недоброзичливо, навіть ворожо. Він же завжди шукав миру, не звертав уваги на нападки. Просто і смиренно робив справу, доручену йому Богом і Церквою.
Його Предстоятельство згадуватиметься як час розвитку Церкви. Час, котрий був осяяний його мудрістю, котра на роки, а то й десятиліття, випередила свій час.
Саме він повернув осідок Отця і Глави УГКЦ зі Львова до Києва. Саме він розпочав будівництво Патріаршого Собору. Саме він говорив про те, що Церква мусить виходити із «галицького ґетто» і окропляти своїх вірних по всіх усюдах.
Саме він був тим, хто наголошував на поверненні Церкви до своєї ідентичності, на поверненні до своєї істинної православності у Католицькій Церкві, як виконання заклику II Ватиканського Собору іти «до джерел». Саме він наголошував, що наша богословська і літургійна спадщина має позбуватись нашарувань, накинутих ззовні і повертатись до автентично свого.
Саме він був тим, хто сміливо говорив про єдину Київську Церкву. Саме він, не боячись, простягав руку братам. Братам не вистачало мудрості, аби зрозуміти, тому ця простягнута рука мудреця, який перевищував співбратів мудрістю, зависла в повітрі.
Саме він, будучи мудрецем, ніколи «не розчаровувався», бо ніколи і «не зачаровувався». Він казав, що те, наскільки великими будуть наші керманичі залежить від того, наскільки ми готові бути великим народом. Саме він безстрашно підтримував свій народ в боротьбі за справедливість. Саме його мудрі фрази могли б стати дороговказами до кращого життя, якби до них дослуховувались. Після двох Майданів багато-хто каже, що розчарувався. Він казав так: «Люди розчарувались, бо думали, що на вербах ростимуть грушки…».
Саме він не звертав уваги на стріли недоброзичливців, котрі у різні часи летіли в нього. Він просто жив і своїм життям свідчив Христа.
Саме він був тим, котрий не тримався за владу. Чи не перший із Глав найбільших українських Церков він передав владу своєму наступнику живим.
Тоді ми були заскочені. Ми думали, що без нього все завалиться. Він нас заспокоював: «Навпаки, йдемо вперед», – казав він.
Сьогодні ми втратили його. Втратили його на землі. Втратили можливість чути його мудрі проповіді, втратили можливість чути його заспокійливий голос. Ми багато втратили.
Але…
Ми багато і придбали. Ми маємо ще одного Великого молитвеника за нас при престолі Божому. Ми маємо ще одного вірного слугу, котрий увійшов у радість свого Пана, і тепер молитиметься за нас і допомагатиме нам уже там, в Небі.
Нам сумно, що ми його втратили. Але ми маємо радіти, що він відійшов туди, куди був покликаний – до Вічного життя! Ми маємо тішитись, що цей праведник уже біля Бога.
Заносьмо ж свої молитви за нього, і молімось, аби він став нашим заступником в Небі!
Святителю Христовий Любомире, моли Бога за нас!
Підготував Володимир Мамчин
Повязані записи
