Радянський Союз декларував себе атеїстичною державою. Влада робила все для того, аби люди забули про Бога. Активними своїми діями партія намагалась покінчити із «буржуазним пережитком», яким вважала релігію. Хтось справді став атеїстом, комусь було байдуже, хтось був «атеїстом» лише «на папері», а потайки вінчались, хрестили дітей і ходили поклонитись Святій Плащаниці. Особлива роль насадженні атеїзму відводилась людям професій «ідеологічних», тобто представникам інтелігенції: вчителям, лікарям, викладачам ВНЗ і т.п. Хто жив у СРСР пам’ятає як вчителі, бажаючи цього чи ні, мусили на релігійні свята «чергувати» біля храмів, аби учні їх не відвідували.
Проте релігійність – тобто бажання зв’язку із Богом, та й духовність загалом неможливо «вирвати» із сердець людей абсолютно і без наслідків. Тому, власне, СРСР і придумав квазірелігію. Є дуже вдалий її опис цієї: в СРСР були свої «ікони» – портрети «вождів» і «активістів», які почитались як святі, а то й помпезніше, свої «богослужіння» – з’їзди, пленуми, різноманітні зібрання і т.п, свої «мощі», які ще й досі лежать у Мавзолеї, свої «мученики» – Зоя Космодем’янська і Павлик Морозов. Релігійні свята теж треба було чимсь замінити, і їх замінили «професійними святами». Проте ця, досить гуманна, традиція совєцької квазірелігії збереглася і до сьогодні, тому в неділю святкуватимемо «день вчителя» з цієї нагоди пропоную застановитись над роллю вчителя у християнській системі координат.
Такий довгий вступ я зробив невипадково, адже у ньому вже почав частково роздумувати над заданим питанням. Алюзія на радянське минуле є доречною, адже значна частина, якщо не більшість або працювали, або принаймні виховувалися саме в той час і в тих реаліях. В реаліях, коли посада вчителя була ідеологічним інструментом, і в реаліях, коли активно плекався міф про «найкращу в світі» радянську систему освіти.
Союз перестав існувати, настав час вільної України. Шкільні вчителі стало однією із найменш соціально захищених верств населення. Жити було дуже важко. Знаю це, бо мої рідні тітка і дядько є вчителями. Власне саме це були справді вчителі, вчителі із покликання. Кілька разів мені доводилось чути. Що окрім служіння священика, ще дві місії потребують покликання – місія вчителя і лікаря. Цілком із цим погоджуюся, і бачу, що саме в ті часи і найгостріше проявлялось оце величне покликання вчителів – бути тими, хто веде дітей…
Власне, в контексті християнської благовісті, вчитель має бути тим, хто веде дитину. Зрештою, знаємо, що сама етимологія слова «педагог» це нам підказує, адже в грецькій мові саме словом «педагог» позначали раба, котрий відводив дітей до школи. Насправді у цій етимології є глибокий символізм. Адже у сучасну епоху є дуже багато «готових» знань. Можна елементарно погуглити і знайти відповіді на питання, які цікавлять. Саме тому роль вчителя суттєво трансформується. Вчителю недостатньо просто бути ретранслятором знань, отриманих в інституті чи університеті. Ні. Ці знання в сучасну, «просунуту» добу, дуже легко отримати зі Всесвітньої павутини, книжок, підручників, самовчителів і т.п. Вчитель має бути вихователем, другом, провідником, але аж ніяк не ментором, котрий повчає «з висоти авторитету».
Коли митрополита Андрея питали про те, як потрібно себе ідентифікувати. То він виділяв такі рівні самоідентифікації: 1. Людина. 2. Християнин, а вже на інших, нижчих щаблях стояла конфесійна належність, єпископський сан і т.п. Саме за таким прикладом мають діяти і вчителі, вони не мають виховувати науковців чи суперовопрофорієнтованих спеціалістів. Ні. Вони мають виховувати у першу чергу ЛЮДЕЙ.
Тому, бажаю у цей день педагогам, будучи просвіченими Духом Святим щиро і жертовно сповнювати свою місію. Бути тими, хто згідно зі своєю совістю, котра є голосом Божим у кожній людині, вестиме своїх підопічних не тільки і не стільки до знань, скільки до високого титулу «Людина».
Володимир Мамчин
Повязані записи
