Осінь – традиційно в українському народі вважається порою весільних забав. Наші предки розподіляли час так, щоб і попрацювати на полі, у господі, і гарно побавитись. Зважаючи на те, що ми з чоловіком абсолютно нещодавно пережили справжнє українське весілля, яке святкували впродовж двох тижнів, – з гостями нареченої і нареченого, хотіла б поділитися деякими думками.
Гадаю, що час підготовки до весілля можна умовно поділити на два виміри: духовний і матеріальний. Духовний – період готування до засвідчення цивільного і церковного шлюбів; матеріальний – виключно організація свята, яка потребує продумати все до дрібниць. Власне, саме у таких аспектах мені хотілося б поміркувати.
Коли ми обрали дату церковного шлюбу, зразу ж звернулися до парафіяльного священика. Отець попросив нас зібрати низку документів, яку передбачає протокол: свідоцтво про хрещення обох наречених, свідоцтво про цивільний шлюб, довідка від пароха нареченого із засвідченням прочитаних оповідей і відсутності канонічних перешкод і найважливіше – документ про слухання передшлюбних наук. Вже тоді для обох з нас було очевидним, що шлюб – це не справа одного дня, а довгий процес підготовки. І ми розпочали з найбільш тривалого – передшлюбних курсів. Як казав мій чоловік, – це був великий шлях випробування. Перед нами був дуже насичений курс – щоденні лекції впродовж двох тижнів. Оскільки нам доводилось з храму йти пішки додому, то завжди дискутували над почутим, могли сперечатись, доводили одне одному свою позицію. Сьогодні, коли згадую про це, думаю, що це був надзвичайно корисний час, адже ми мали змогу обговорити ті речі, які за звичних умов залишилися б поза увагою. Мене вражало те, що для інших пар курси були не менш цікавими. Оскільки ми візуально знали одні одних, то могли простежити, що заняття мало хто пропускав, зважаючи на те, що це були повноцінні робочі тижні. Тому, мабуть, Церква недарма впроваджує такі лекції для обов’язкового виконання, бо, по-перше, тут звучить дуже корисна інформація для тих, хто не живе надто активним церковним життям; по-друге, – для тих, хто хоче краще пізнати свій обряд; по-третє, загалом дуже добрий шанс подумати над важливістю свого рішення. Впродовж цього часу я спілкувалася із чималою кількістю людей, які вважають, що цивільного шлюбу – достатньо для подружжя. Виходячи зі свого особистого досвіду, можу сказати, що не можу з цим погодитись. До церковного шлюбу ми два місяці перебували у цивільному шлюбі. Здавалося, перед державою і суспільством ми – сім’я, та все ж не було внутрішнього відчуття довершеної повноти. Напевно, не можна передати словами відчуття, коли стоїш з нареченим перед тетраподом у короні, чи тримаєш руку на Євангелії з присягою, а який хвилюючий момент, коли священик накладає на голову хустку і читає молитву. Саме в цей момент так і виринає із серця подяка за дар бути жінкою, дружиною, матір’ю. Нещодавно мала розмову з подругою, яка зазначила дуже важливу думку – для доброго подружнього життя недостатньо церковного шлюбу, потрібно усвідомити його глибину. А глибина, мабуть, полягає у важливості молитов, що звучать, у піснеспівах, апостольському читанні. Як казав наш парафіяльний священик: «Неважливо, де ви берете шлюб, – в убогій капличці чи пишному храмі, якщо зрозумієте велич цього Таїнства». Оскільки наша сім’я – екуменічна, ми вирішили взяти шлюб в УГКЦ, а через тиждень помолитись спільно молебнем із церковною громадою мого чоловіка – в УПЦ КП, маючи перед тим розмову з отцем і слухаючи його настанови з точки зору вчення Православної Церкви.
Коли ж ми почали організаційну підготовку до весілля, перед нами було також чимало викликів. Перший – наше вбрання. Ми вирішили бути виключно в українському стилі, для багатьох залишалось незрозумілим, як я можу відмовитись від білої сукні. Ще одним викликом були розмови дизайнерів і квітникарів, які постійно пропонували свої послуги, від яких ми успішно відмовлялись не тільки тому, що це досить дорого, а тому, що для нас це були просто непотрібні елементи, які не вписувались у концепцію нашого свята. Як виявилось, сьогодні на ринку весілля – це свій унікальний бізнес, що включає різноманітні послуги, починаючи від бутоньєрок для нареченого, закінчуючи пишними тортами і феєрверками. Я не кажу, що це погано. Кожна молода пара сама організовує своє весілля. Проте мені видається, що пропозиції настільки багато, що надмірне захоплення матеріальним перекриває духовне. Мені доводилось зустрічати батьків наречених, які взяли кредити на організацію дорогих лімузинів, трьохповерхових тортів, гучних феєрверків, а їхні діти пожили у шлюбі всього два чи три місяці і розлучились, а кошти, на жаль, доводилось віддавати впродовж не одного року. Гадаю, що у контексті цієї події важливо зупинитись і усвідомити, чи готові ми йти разом і долати перешкоди, чи готові переживати виклики, чи готові любити одне одного із вадами і негативами? Часто зовнішня бутафорія закриває собою ці внутрішні спроби відповідати на запитання і усвідомлювати важливість вибору.
Ми вже після святкувань почали задумуватись над цією глибинною думкою, адже спільне життя – це довга і виснажлива дорога з важкою ношею. Наскільки важко і водночас приємно нести якийсь тягар. Спочатку ти скаржишся на важкість, на біль у руках у суглобах, а пізніше звикаєш і навіть насолоджуєшся своєю силою і витривалістю. Наше життя – цікаве і багатогранне. Мабуть, це і є вся суть – йти на свою вершину разом, нести ношу одне одного, розуміючи, що це і є найбільше завдання – в неідеальному світі знаходити місце для чогось справжнього, неймовірного, цінного.
Юліана Лавриш
Повязані записи
