Πάντα ρεί και ουδεν μενει («Усе плине, усе змінюється») – саме ця фраза, про минущість всього в світі, яка належить Геракліту, найкраще пасує до подій, котрі переживатимемо в проміжку часу від сьогодні до наступного Четверга, котрий називаємо Великим Четвергом. 
Саме ці короткі кілька днів дуже наочно ілюструють те, що найбільш минущою річчю у світі є людська слава, людське визнання. Саме Ісус це пережив, котрого в неділю зустрічали як кумира мільйонів, а в четвер – ув’язнили, водили від одного «могутнього цього світу» до іншого, потім кинули в темницю, а зранку п’ятниці вже прийшли до правителя, аби кричати «Розіпни», «Він винен смерті», «Кров Його – на нас і на наших дітях»… В контексті Квітної, Вербної, Пальмової, або по-богословськи – Неділі Входу Господнього в Єрусалим спробуймо роздумати над поняттям людської слави і її тлінності та минущості.
Із Євангелій пригадуємо собі прохання синів Заведея Якова та Івана (в іншому Євангелії – їх матері) до Ісуса «сидіти по правиці і по лівиці». Зрештою, ці два апостоли не були дуже оригінальні у своїх прагненнях. Адже кожен апостол, бодай в глибині серця, мав надію на те, що Ісус таки стане новим Царем – правителем, котрий нарешті відновить минуле славне Ізраїльське царство, стане його Царем, ну а колегія найближчих гарантовано зможе сподіватись на теплі місця в уряді нового правителя. Сини Заведея просто наважились свої благочестиві кар’єрні сподівання висловити вголос. Щось подібного очікував і скарбник колегії апостолів – Юда Іскаріотський, котрий розраховував на місце «міністра фінансів» у відновленому царстві Ізраїля на чолі з Ісусом. Не так явно кар’єрні, проте все-таки якісь сподівання на «щасливе майбутнє» плекав і Петро, котрий свого часу теж прямо запитав Ісуса щось на кшталт: «а що ми отримаємо» за те, що покинули все і пішли за Ісусом? Ісус відповів, що отримають значно більше ніж залишили. Та апостоли тоді, як і жителі Єрусалиму в Пальмову неділю, не зрозуміли що достеменно означає оце «отримаєте більше». В силу людських переконань вони бачили в Ісусові того, ким Він ніколи не планував бути – політичного і військового лідера, котрий нарешті збере розрізнений народ, стане на чолі його армії, прожене окупанта, а може й ще пару-трійку земель захопить і буде могутній Ізраїль жити довго і щасливо.
Натомість в Ісуса з Назарету – Воплоченого Слова Божого, була цілком інша мета. Він справді був Царем, але Його Царство – не від цього світу. Його Царство тим і відрізняється від земних політичних режимів, що воно не має «строку придатності». Воно, Царство Боже, на відміну від усіх монархій, республік, тоталітарних режимів, імперій та інших «наддержав» ніколи не минає. Саме цей концепт і хотів донести Ісус до своїх учнів та всіх, хто Його слухав. Саме це Він протягом усіх Євангелій проповідував, про Царство Боже, яке подібне до зерна гірчиці, закваски, тісної брами, весільного бенкету, пошуку заблуканої вівці та загубленої драхми. Його завданням було проповідувати і актуалізувати на Землі саме Царство Боже, котре «не від цього світу», але власне вигідно відрізняється саме тим, що воно є Вічним, воно є позитивним, добрим. Воно ніколи не закінчиться…
Апостоли, котрі хотіли сидіти «по правиці і по лівиці», та жителі Єрусалиму, котрі вітали Ісуса як нового Царя, намагалися побачити в Ньому саме отого іншого, земного правителя, котрий займався б політикою і вирішував насущні проблеми. Очевидно, що слова Ісуса про те, що Він має страждати, померти і воскреснути сприймались учнями або як якийсь невдалий жарт, або просто Учитель втомився, або Він вирішив трішки «пофілософствувати».
Ісус все це чітко знав і розумів. Розумів, що захоплені вигуки і простилання одежі та пальмових гілок швидко мине. Та йому це було байдуже, адже Він знав, що в Єрусалим він іде щоби померти, померти за тих, котрі в неділю вітали захопленими вигуками, а в наступну п’ятницю кричали «Розіпни».
Наступних кроків потенційного «нового Царя» не зрозуміють. Більше того, вже наступного дня збереться «старий уряд» і думатиме як би позбутися нового потенційного «кандидата в лідери». Адже Він, як вони думали, був для них «конкурентом» за земну владу. Хоча можна було б зрозуміти, що це не так. Адже якби в ту неділю в Єрусалим В’їжджав претендент на політичну владу, то явно їхав би він не на осляті, а на баскому коні, та й не в супроводі дванадцяти екс-рибалок, а бодай якогось війська.
Всі люди впродовж всієї історії, а особливо ми, українці і особливо в нинішніх часах є дуже подібними до тодішніх єрусалимлян. Ми дуже легко возводимо когось в кумири, але потім так само легко розчаровуємось і кричимо: «Розіпни»! Наслідуючи поганий приклад єрусалимлян, ми ніколи не наслідуємо добрий приклад Ісуса. Власне події цієї неділі і наступних чотирьох днів дуже чітко демонструють нам те, чим же насправді є овації, слава, визнання, захоплення, загальне схвалення. Воно все є тлінним і минущим.
Тому бажаю всім нам по-перше не шукати слави людської і не ганятися за радісними вигуками і пальмовими гілками на нашу честь, проте все-таки вміти в ім’я Господнє прийняти від натовпу оте «розіпни», адже Він задля нас це зробив, то ж будьмо готові, що коли свідчитимемо так, як Він, то доведеться і співрозіп’ястись із Ним; а по-друге, не бути подібними до тих, котрі дуже швидко міняють свою думки і роблять отой «крок від любові до ненависті». Бо якщо любов справжня, то вона ненавистю ніколи не стане, бо справжня Любов ніколи не минає…
Володимир Мамчин
Повязані записи
