Намагатись зрозуміти релігію розумом – це все одно, що любити людину, бо вона, наприклад, гарна. Коли ти насправді любиш, то ти не можеш пояснити чому. От любиш людину і все, любиш повністю. Так само і з Богом. Ти або віриш повністю, або це не віра. Щоб зрозуміти релігію – треба віддати всього себе Йому, довірити своє життя і долю, дозволити себе вести за тобою. Це я зрозуміла, зустрівши доленосних людей в Німеччині. Але тепер, все по порядку.
Буду розповідати свої власні враження та переживання, тому не судіть мене суворо. Я знаю, що я нічого не знаю. В жовтні, коли я приїхала в Дюсельдорф, я познайомилась з однією дівчинкою з Ірану, ми здружились, і одного разу вона мені каже:
- А хочеш на концерт?
- Звісно хочу!
- Тільки це буде християнський концерт.
Я теж християнка, православна, знайома з усіма обрядами, святами та звичаями, але що таке християнський концерт і з чим його їдять, я не мала навіть жодного уявлення. Відмовлятись було вже пізно.
На тому концерті вперше була не тільки я, тому було вже трішки спокійніше. Я та Шанталь зі Швейцарії стояли трішки осторонь і усіма силами намагались робити вигляд, що ми розуміємо, що відбувається. Спочатку це був справжній концерт, де всі співали, танцювали, сміялись, різниця була лише в тому, що всі пісні про любов до Бога, а після тих пісень всі почали молитись. Шанталь на цьому моменті просто вийшла з зали, так тихо, що я навіть цього не помітила. Я її розумію, мені теж було ніяково, бо релігія не може бути не від серця. Ми там були вперше, і до того, що ми побачили, нас треба було підготувати.
!!!Кажуть, що люди не люблять те, що не можуть зрозуміти!!!
Ця молитва виглядає зовсім по-іншому, ніж в православних традиціях – всі заплющують очі, долоні відкриті, пастор зі сцени читає молитву, але не завчену напам’ять, а своїми словами дякує Богові за ту любов, яку він їм дарує. З багатьох частин зали час від часу лунали вигуки «Амінь», біля мене хтось почав кричати, потім плакати, хтось сміявся, потім знову співали. Яскраві враження, загалом.
Виявляється, що я нічого не знаю про християнство. Я не знаю, чим живуть люди, з якими мені треба буде жити і розумітись. Я відчувала себе сліпим кошеням серед них. Не можу сказати, що я прозріла, але в мене з’явилось бажання вивчати і зрозуміти, що це за Любов така всепоглинаюча.
Потім доля познайомила мене з одним хлопцем. Він з Омська, але з дитинства живе в Німеччині, і говорити німецькою або англійською йому вже значно простіше, ніж російською.
Перше, що я можу сказати про Алекса (взагалі Олександр, але всі його тут кличуть Алекс) – я ніколи не бачила таких очей. Це перше що привертає увагу – вони світились. Потім ця щирість та енергія, яку важко було не відчути. «Якщо ти щирий, значить тобі повірять, значить, що все вдасться», – казала мені одного разу мій вчитель. І я повірила йому, я слухала його і не могла перевести подих. Людина зарядила мене енергією, допомогла відрізнити головне від дрібниць, які засіли в моїй голові, він навіть молився за мене. Ми говорили невідомо скільки, поки один знайомий не сказав: «Слухайте, а можна я теж з вами поговорю, а то я тут вже дві години сиджу, не можу слова вставити».
Потім ми бачились знову, я хотіла йому подякувати, сказати, що його слова тоді допомогли мені зосередитись. Можна сказати, що завдяки його порадам я здала першу сесію в Німеччині, перед якою я страшенно хвилювалась.
А потім я стала ініціатором зустрічі, бо в мене вже назбиралось багато запитань. Всі мої питання були такими примітивними перед його відповідями. Я хотіла знайти якусь логіку, якісь факти, причини, намагалась шукати правди там, де її насправді не було. Віру неможливо описати або пояснити. Словами це не пояснюється, ти або це відчуваєш, або ні. Перш ніж зараз тут писати я переговорила з багатьма людьми. Які в цій вірі повністю, які так, як я, спостерігали зі сторони за цим.
Я була вже на декількох зібраннях в їх церквах. Але що ми в Україні розуміємо під словом «церква»? Це величезний храм з іконами, вітражами, різними хрестами, височезними стелями, розписом тощо. Там завжди тихо і пахне ладаном. Правда ж? Коли я, наприклад, не поставила свічку в церкві, то ніби мене там і не було. Треба на голові мати хустку, бути в спідниці тощо. А тут такі збори могли проходити будь-де, навіть в кінотеатрі. І що мене найбільше здивувало – що всі, хто прийшов – молодь. В наших же православних церквах більшість людей старшого, якщо не похилого віку.
Ці мої німецькі друзі говорили, що не важливо де ти є, в чому ти одягнутий, якою мовою ти звертаєшся, на колінах чи стоячи – Бог поруч, він тебе чує і все бачить. Вони не хочуть прив’язувати себе до якоїсь конкретної релігії, це є віра в Ісуса. Все. Але моя цікавість не могла змиритись з тим, що це просто віра. Такого не буває, це ж має якось називатись, щось має відрізняти цю віру від всіх інших. Алекс таки сказав, що цей напрямок – п’ятидесятники. Але ніхто цього не озвучує, ніде це офіційно не стоїть.
Більше мене вражали історії, як кожен прийшов до цієї віри. Ці історії не можуть не зачепити. Багато хто спочатку скептично ставився до цієї Любові, до того, що Ісус є всемогутнім, що тільки він знає, хто ти є і що тобі насправді треба. Молоду церква Köln City Church заснував Домінік Джон, тепер він там пастор. Але щоб прийти до цього він пройшов через прірву. Він переміг залежність до наркотиків. Звісно ця історія не є одиничною, ми всі можемо уявити, яких титанічних зусиль треба, щоб перемогти самого себе. Зараз в нього чудова родина – маленький син та дружина, яка стоїть поруч, на кожному із зібрань.
Моя подруга, яка запросила мене на концерт, розповідала, що її привів до церкви її колишній хлопець. Довго вона вважала, що все це вигадки, аж поки її мама не захворіла на рак. І зрозуміло, що в такій ситуації не можна не вірити в диво. Джегі молилась за кожну частину тіла мами – від маківки й до п’ят. Взяла в церкві хустину, яку дав їй пастор і молилась. А через декілька днів мама повернулась з лікарні і сказала, що її серце повністю чисте, а було сімдесят відсотків уражено. Джегі не знала про це. Був рак шийки матки, а мама, щоб не травмувати дитину, змовчала про серце. І від раку вона, до речі, теж вилікувалась. Плакали обидві від цієї історії. Вона, до речі, і за мене молилась. І мені зранку стало легше дихати, чесно.
Алекс пояснював мені багато речей, чому саме так, а не так. Одного разу він просто сів і сказав: «Добре, Боже, тепер моя доля в твоїх руках. Я хочу з тобою познайомитись». І після того почали ставатись дива. Алекс поїхав в Сполучені Штати в християнську школу, від якої його відмовляв навіть пастор. Але він пішов за своїм серцем. Після цього курсу йому запропонували бути місіонером в Африці. Не маючи ані коштів, ані конкретного плану він поїхав, і все вдалось! «Я знаю, що я знаю». Буває іноді таке, правда ж. І все вдавалось – і гроші знайшлись, і люди йшли на зустріч. Ви собі можете тільки уявити: він будував в Танзанії церкви, він допомагав людям, зокрема дітям. Він молився за них, був навіть випадок, коли один мусульманин(!) почав бачити(!) після його молитви. І таких випадків сотні.
Він розказував мені, як змінилась його віра, коли вона стала справжньою. Раніше, коли він був маленький, молитва була схожа на монолог. Він дякував за здоров’я сім’ї, просив іноді щось для себе тощо. Але потім це перейшло в діалог – Бог став йому відповідати на його питання. Випробуванням стало навчитись відрізняти ці голоси в своїй голові – це можуть бути або твої думки, або це голос Бога, або Диявола. І найважливіше було почути, що тобі хоче сказати Бог.
В нашій країні зараз, на жаль, не модно вірити. Найчастіше люди приходять до Бога, витративши багато років в блуканнях, або якщо вже сталась якась катастрофа і вся надія лише на вищі сили і звертатись більше нема до кого, окрім Бога. Що мене зачарувало в цих моїх нових людях – це повнота їх душі, вона наповнена добротою, світлом; очі, які світяться; посмішка, яка змушує посміхатись у відповідь. Вони тобі завжди допоможуть, завжди вислуховують, їх серце завжди відкрито для тебе. Вони ніколи не відповідають злом на зло, бо це все не має сенсу. Якщо ударили по одній щоці – підстав іншу. І в мене абсолютна впевненість, що ця людина ніколи тебе не образить, ніколи не змусить плакати. Чи не справжні скарби я знайшла?
Валерія Перевертова
Повязані записи
