3 листопада 1937 року в історію України вписано одну з найстрашніших сторінок – трагедію Сандармоху.
У 1930-х роках в Сандармоху – лісовому урочищі в Медвеж’єгорському районі Республіки Кареліянеподалік від м. Повенець – органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей. Серед жертв — переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл.
Наймасовіший же розстріл відбувся восени 1937 року. За п’ять днів на межі жовтня-листопада було страчено 1111 людей; зокрема, 3 листопада – 265. Фактично розстріли, які здійснював капітан держбезпеки Михайло Матвєєв і його помічник, молодший лейтенант держбезпеки Георгій Алафер, приурочили до 20-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Для України трагедія Сандармоху має вимір ще глибший. Саме Сандармох став місцем розстрілу соловецького тюремного етапу 1937 року, в якому перебували відомі діячі культури, науки, військовики, священство. І серед заглиблих у ньому – безсмертні представники української інтелігенції, духовно-культурного та літературно-мистецького покоління 20-х і 30-х рр. XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно, що згодом увійшло в історію під назвою «Розстріляного відродження».
Серед загиблих у Сандармоху – митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, професори-історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький.
Фізична розправа над українською елітою спричинила колосальну культурну втрату, наслідки якої Україна відчуває і дотепер. Український театр, кіно, література, живопис, музика у 20-30-х роках ХХ століття досягнули особливого розвитку не лише у вимірі національної культури – вони були органічною частиною світового мистецтва, новаторськими та сміливими. Величезний культурний процес було обірвано великим терором, арештами – і розстрілами, зокрема й у Сандармоху, а відтак – колективізацією, фізичним винищенням через голодомори і репресії. Спадщина великого терору – це втрата національної свідомості, зросійщення та знищення українського культурного середовища. Її наслідки відчутні й дотепер – і тільки повномасштабне вторгнення російського агресора стало каталізатором пробудження національної свідомості. Насправді втрату, якої зазнала Україна в Сандармоху, неможливо оцінити. Вона є чимось значно більшим, ніж загибель сотень людей. Це втрата цілої епохи, обірвана спадщина, назавжди вирвана з історії України, що змінила її майбутнє.
Пам’ять про Сандармох як ніколи актуальна зараз, коли Україна відвойовує свою незалежність. «Червоний Ренесанс» ХХ століття – це символ крові, яка проливається за саму ідею Української Держави і дотепер. Тому в річницю трагедії необхідно вшанувати пам’ять усіх, чиї життя протягом століть були покладені за наше сьогодення – а надто – пам’ять про знищену, проте незнищенну, українську еліту, від якої ми успадкували волю до життя і свободи.
Підготувала Марія Цьомик
Повязані записи
