(
Ми наближаємось до двох знакових днів у житті нашої країни – Дня прапора та Дня незалежності. Тому напередодні цих ключових подій є прагнення осмислити те, що відбувається у державі, зробити висновки, проаналізувати пережите, намагаючись розглянути війну крізь духовний горизонт, а значить подивитись поверх політичних фільтрів.
Я не пам’ятаю 24 серпня 1991 року, мені було більше, ніж рік. Всі події зафіксували у моїй свідомості документальні фільми, переглянуті вже у зрілому віці. Проте ми разом з Державою робили перші кроки (у цей час, як згадують мої батьки, я почала більш-менш самостійно ходити). Пам’ятаю, як я раділа, коли отримала у подарунок новеньку гривню, щойно випущену Національним банком; як переживала за нового президента у 1999 році (у моїй сім’ї завжди цікавились життям країни, і мені вже у 9 років було дуже страшно, що дядько, який переможе у другому турі виборів, заставить говорити російською і заборонить ходити до Церкви). Ми якось вибрали менше зло і повністю змінили сценарій новітньої історії, звичайно, не на свою користь. А потім були романтичні двотисячні, зокрема 2004-2005, мені якраз було 14 – вік закоханостей і романтичних ілюзій. Під час Помаранчевої революції я не відходила від телевізора і радіоприймача, відстежувала кожну подію. Вже тоді остаточно вирішила бути журналістом (хоча бажання перебувати у професії зародилось ще у 1999 році, якраз під час президентських виборів). Тоді бачила, що країна потребує підтримки, допомоги, теплих сердець; потім була довга серія переконування батьків, бо вони не схвалювали мого вибору!
Події останніх двох років так само є важливими елементами мого життя. 30 листопада 2013 року, побачивши українське студентство за огорожею Михайлівського монастиря, відчула радість і біль. Біль – бо злочинна влада посягнула на гідність мого покоління, покоління не рабів, тих, яких не прогодуєш байками Комуністичної партії; людей, які з пелюшок апріорі не вірять у «союз нерушимий». А радість за те, що мій народ містить надзвичайне духовне підґрунтя. Ми якось говорили зі студентами про те, чому молодь у цьому кривавому ранку побігла до храму, невже на Майдані нема достатньо готелів, ресторанів, кафе чи інших закладів, які змогли б прихистити? Вже тоді розуміла, що навіть попри секулярні спокуси, ми – духовна нація, де Храм, як писав Сергій Кримський, є одним із трьох основних архетипів нашої ментальності. А далі розгорталися події, які ще і ще підтверджували мої внутрішні аргументи. Мені було важко спостерігати за подіями у Слов’янську, під Волновахою, Лисичанську, пізніше в Іловайську, Луганському та Донецькому аеропортах… Практично не дивилась новин, розуміла, що не можна бути пасивним реципієнтом подій, треба щось робити, проте не знала як. Півроку тому, через моїх колег-викладачів з факультету журналістики, Бог спонукав бути із нашими пораненими військовими, яких вже сьогодні не називаю по-іншому, як братами. Дякую за цей досвід, оскільки саме там, бачачи наслідки війни, я мала і маю можливість аналізувати її глибинність. Мені здається, що за півроку внутрішньо стала старшою на десять-п’ятнадцять років, за цей короткий час стільки пережиттів і усвідомлень. Сьогоднішня війна, яка триває на сході нашої країни, – це не лише протистояння політичних амбіцій, а насамперед боротьба між добром і злом. Ця війна – обличчя нашої незалежності, не тільки територіальної чи економічної. У цьому зіткненні народ бореться за свою душу, за те, що набагато вартніше, ніж курс долара чи євро, – традиції, мову, зрештою – свободу. Ті наші Герої, які на передовій щодня, – це справжні Воїни Світла. Кожного разу, коли переступаю поріг військового госпіталю, налаштовую себе на те, що потрібно йти до хлопців з гарним настроєм і відкритим серцем. Інколи після важких робочих днів ввечері отак йдеш до них і картаєш, що надто виснажена, що не зможеш віддати їм того, чого хотілося б. Але тільки-но переступаєш поріг, розумієш, що тут є Світло, тут чиста Любов без фальші, якої немає у житті поза стінами. Бо там, у мирному місті, часто знецінюють цінне. Після відвідин хлопців йдеш додому із повним серцем, ніби лампадка з олією. З ними дійсно відпочиваєш. Для кожного із них війна – переломна точка, часто вони говорять окремо про життя до поранення і після; розповідають дуже різні історії про те, чим займались до фронту. Війна однозначно змінила їх, змусила думати про те, над чим не задумувався до того, про сенси власної місії. Одного разу я познайомилась у госпіталі з молодим десантником:
– Ви знаєте, чим я займався на фронті? – запитав мене хлопець.
– Ні, – кажу, – чим саме? Розкажіть.
– Я займався «вантажем-200». Розумієте, от відбувся бій, і я із спеціальним пакетом йду збирати людський «фарш». Останки своїх побратимів, з якими ще зранку пив каву. Потрібно було зібрати, запакувати і відправити рідним, щоб вони поховали хлопців достойно.
Я спостерігаю за реакцією Воїна, який говорить зовсім спокійно і адекватно без емоцій, тоді у мене виривається:
- Вибачте, що поставлю вам зараз це запитання, можливо воно не дуже коректне, але як ви не з’їхали з глузду?
- Мені допомогла віра у Бога!
Пізніше виявилось, що хлопець походить із відомої священичої родини, навіть один рік навчався у семінарії, але невдовзі зрозумів, що це не його покликання. Кинув навчання, почав серйозно займатись спортом, пізніше вступив до десантних військ. Він розповідав ще багато історій про бої у Луганському аеропорту, Латугіному, Горлівці, Щасті. Пошкодувала, що не мала тоді з собою диктофона. Хоча не знаю, чи військовий дозволив би мені десь оприлюднювати сказане, занадто багато у цих розповідях інтимних людських емоцій, душевних переживань, з якими не завжди прагнеш ділитися на публіку. Тоді я зрозуміла, що війна – це обличчя нашої боротьби за незалежність від нечисті, неправди, несправедливості, поневолення. Якось по-особливому тепло під час Літургій у госпіталі. Тоді ти бачиш, наскільки віра є вкоріненою у життя людини, це не фікція і не звичка. Це – досвід того, що пережив сам, що виходить із серця!
Протягом цього часу мене ще подивляв приклад волонтерів. Хлопці часто зізнавались, що вони б давно померли духовно без їхньої підтримки. Це люди, які кожного дня, від зорі до зорі піклуються про інших, ризикують власним життям для того, щоб доставити продукти та спорядження на передову. Я була щасливою, коли після матеріалів про хлопців, як моїх, так і друзів-журналістів, що підключилися до спільної справи, мій телефон не змовкав. Були дзвінки буквально із всіх областей України. Люди висловлювали підтримку… Одного разу подзвонив чоловік зі Львова, який сказав, що наразі не може сильно допомогти фінансово хлопцям, бо сам перебуває у скруті, проте він обов’язково приходитиме у госпіталь, щоб поділитися увагою і підтримкою.
Отак ми з Державою зростали і ростемо разом до сьогоднішнього дня – вона в мені, а я – у ній. Протягом 25 років свого життя я не пам’ятаю часів економічного процвітання, заможності, мої батьки, як і кожна пересічна родина в Україні, завжди жили від кризи до кризи, від стабільного стану до дефолту. Проте сьогодні я можу з впевненістю сказати: я щаслива від того, що народилась в Україні; бо маю змогу жити серед прекрасних людей! Коли до госпіталю приїхали добродії із Польщі, які вирішили допомогти з пошуками клініки для подальшої реабілітації військових, вони довго запитували мене, хто я для них – сестра, наречена, однокласниця, подруга дитинства? Я говорила, що просто людина з вулиці, якій небайдуже їхнє життя, розповідала, що я не одна, таких багато. Навіть після того, як показала їм кімнатку волонтерів у госпіталі, вони довго не могли зрозуміти, як можна допомагати комусь чужому. Тому сьогодні, у переддень свят, я горджуся тими, хто мужньо відвойовує українське знамено на передовій, хто захищає своїми грудьми нашу незалежність, хто є Воїном Світла там і тими, хто зігріває Світлом тут. Без сумніву, перемога вже в нас! Зло – тимчасове, і ми вистоїмо. Головне – не втрачати віри, не закривати серце, не кам’яніти душею! Черпаймо Любові одні в одних, намагаймося у ці дні бути ментально близькими з нашими Воїнами, молитись за них! Війна завершиться, на жаль, маємо і матимемо важкі психічні наслідки у суспільстві, тому, на мій погляд, єдиний вихід – не сидіти і не нарікати, а самим творити свій простір, на рівні різних суспільних інституцій. Розуміти, що війна за незалежність триває всюди, а її горизонти не обмежуються передовою!
Юліана Лавриш
Повязані записи
