Культ пошанування Божої Матері в українському народі має свою тяглість. Богородиця – ласкава покровителька нашого народу, зокрема матерів, незаміжніх дівчат, у давнину – покровителька українського козацтва, а згодом – Української повстанської армії. Сьогодні переживаємо у нашій державі важкий час, коли нам більш, ніж потрібне заступництво Богоматері, її могутній покров. Тому невипадково відзначаємо Покрову Пресвятої Богородиці і День захисника Вітчизни в один день. Впродовж воєнних подій на сході розуміємо, наскільки важливо, щоб функціонував інститут військового капеланства, адже присутність Церкви була потрібною не лише на Майдані з мирними протестувальниками, але також на передовій – в окопах, на руїнах, у «сірій зоні», де потребують надії і тепла серця. «Навіть серед найбільше несприятливих обставин нам не треба закладати рук чи то попадати в зневіру», – зазначив у свій час Євген Коновалець.
Запрошуємо поміркувати над духовним виміром свята, його актуальністю, потрібністю інституту військового капеланства у нашій державі з капеланами нашого міста.
«Військовий капелан – це священик, душпастир, головним завданням якого є духовно підтримувати військовослужбовців та членів їх родин під час проходження ними служби. Оскільки військовослужбовці не завжди мають змогу самі прийти до церкви, зважаючи на специфіку виконання своїх обов’язків, Церква, яка піклікується про духовне добро людини, через своїх служителів старається бути там, де знаходяться її вірні. Девіз військових капеланів УГКЦ: «Завжди поруч!». Військовий капелан повинен бути мужем молитви, гнучким, підтягнутим, не жити світом своїх ілюзій, але бути реалістом тих обставин, у яких знаходиться. Він має зрозуміти, що його парафіяни – це вся Україна, всі захисники Батьківщини. Його обов’язок дати своїм воїнам найважливіше, щоб вони пізніше могли дати собі раду там, де не завжди зустрінуть священика. І незважаючи на те, що військове середовище дуже втягує у свою атмосферу, військовий капелан повинен завжди пам’ятати, що він – священик і його «політика» – це проповідувати правду про спасіння людини, яку для нас залишив Господь!
Якщо переглянути історію українського війська, то можемо чітко побачити, що незважаючи на різні обставини, склад і формування Збройних сил України різних періодів, поруч українського воїна завжди був священик-капелан. Це є знаком того, що величне покликання, яке стоїть перед кожними воїнами – захищати Батьківщину, обороняти народ, вони покладають велику надію на Божий захист та підтримку. Лише той, хто поєднує власні зусилля та міць з великим довір’ям до Бога? може реально перемогти зло та не залишитись у тенетах ненависті!
Найважче – це жити реальністю: що ще вчора ти спілкувався з кимось із воїнів по телефону, отримав від них повідомлення, а сьогодні вони вже в небі, з Богом. І ти не встигаєш навіть зуміти, що відбувається, чому війна так швидко «краде» твоїх друзів.
Лише віра у Бога допомагає усі ці емоції правильно розставити по місцях! Мені важко уявити собі, що переживають ті, які дивляться на все це через порожнечу безвір’я, це напевно, дуже боляче та складно!», – о. Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голова Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ.
«Де програє учитель та священик, приходить чужинець окупант з своєю мовою та історією», – зазначив колись Отто фон Бісмарк. Капелан, як і будь-який священик – це воїн Христовий. Він не тільки проповідник, не тільки людина, якій сповідаються, не тільки публічна особа, але перш за все, особа яка предстоїть перед Богом в молитві і не тільки за себе але й за людей. Людина яка прийняла священний сан є тим, через кого люди чують голос Христа. Військовий священик повинен бути готовий допомогти людині, яка цього потребує, у будь-який час дня або ночі. Власне через самопожертву можливо показати гідний приклад християнина і у всій повноті продемонструвати оточуючим Божу любов. Священики, що працюють у лікарнях, в’язницях та у війську, зобов’язані взаємодіяти з людьми з різним релігійним вихованням чи, взагалі, з відверто атеїстичними поглядами. Навіть якщо релігійні погляди капелана суттєво відрізняються від поглядів оточуючих, важливо бути відкритим для прийняття всіх видів релігійних переконань. Мета капеланського служіння – побудувати глибокі і змістовні стосунки, через які Господь буде надихати людей і допоможе вистояти у дуже важких обставинах. Для цього необхідне уміння налагоджувати такий тип стосунків за дуже короткий проміжок часу. «У війську Київської Русі були священики, також і в військових походах Княжої Доби України. Безумовно також священики були на Січі, Козацькі Ради проходили коло церкви і в присутності священика для дотримання атмосфери розсудливості, під час наради на справедливе рішення, ведення молитви та благословення наради. Агіологія та агіографія містить багато фактів благословення війська перед битвою і їх перемогу, молитви і духовні подвиги за успіхи в обороні Вітчизни, освячення прапорів, прийняття Хрещення військовими, їх Сповідь і Причастя, благочестиве сімейне життя після Вінчання. Священики були і у Легіоні Українських Січових Стрільців і у армії УПА. Священики були завжди з своїм народом, в радості і горі в біді і боротьбі тримались воєдино тисячолітніми традиціями і довели життям свою незламну вірність. Церква в особі священиків, говорячи про все, завжди говорить про одне,- Вона говорить про любов. Притому не просто про любов як високе почуття, Церква свідчить про любов жертвенну, і вказує на Христа. Поза часом, всупереч розлуці, всупереч смерті- існує єднання людей. Індивідуальна свідомість формує власні кордони часу і створює власні виміри простору- але сила любові така, що свідомість ділиться своїми координатами з іншим створінням, віддає свій простір іншому, половинить свій час з іншим. Христос призвав розділити порівну любов, як розділив порівну хліб. Хліба тільки здавалось недостатньо для всіх- ось і притча про те, як любов легко ділиться на всіх, якщо ділити щедро і чесно. «Немає більшої любові, як хто душу свою віддасть за друзів своїх»,- говорить апостол, а життя може бути довгим і важким. Тільки любов здатна зцілити людську природу, тільки любов здатна на перемогу. «Я Світло для світу»,- говорить Господь, «хто йде за мною не буде у темряві блукати, а матиме Світло життя». І наш пророк Тарас Шевченко звертається до кожного українця словами: «І світ ясний, невечерній тихо засіяє… Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!» Щоб засяяло це Світло Істини на нашому шляху поет вмовляє, молить, заклинає: обніміться, пожертвуйте собою, віддайте себе ради брата свого. І Церква завжди закликає до вічних цінностей в яких існує принцип згуртованого суспільства, що формує автентичну християнську спільноту, і кожна людина зокрема має тут свою невід’ємну частку. Хочеш жити насправді- збережи життя іншому. Турбуючись тільки лише про себе ти себе втрачаєш і втрачаєш Бога. Забудь про себе, послужи іншим і ти набудеш речі, які колись видавались неможливими. Любов- це не ідея. Любов- це досвід і взаємовідносини. Виживає тільки згуртоване суспільство. Суспільно – колективна свідомість лише на перший погляд належить сфері діяльності ідеології чи державній машині- вона глибше схована- в сутнісних цінностях. І тиранія, і корупція, і бюрократія, і тероризм тільки роблять вигляд, що їм заважає державна ідеологія- їм насправді заважає згуртоване суспільство. Під час потоплення судна, на війні, чи за будь-якої іншої катастрофи виживають тільки разом. Подолати біду можна тільки тоді, коли страждання іншого стане твоїм болем. Це і є мораль суспільства, а коли навіюється, що особиста заможність чи корпоративний інтерес вище суспільного інтересу, тоді не виживе ніхто. Особиста свобода існує тоді, і тільки в тій мірі, в якій діяльність людини направлена на захист собі подібних, а іншої свободи в межах моралі нема і ніколи не буде. Ідея, що нема ні юдея ні елліна,- але у всьому Христос – це принцип солідарності і всепричасності. Єднання може відбутись тільки всупереч ринковій вигоді. Обов’язок християнина існує всупереч змаганню. Тільки солідарність створює суспільство. І мораль і суспільство- речі взаємопов’язані, неможливо змінити одне не змінивши інше. В ці тривожні дні потрібно розуміти, що виживає тільки згуртована свідома спільнота, яка черпає життєдайні сили у вічних заповідях Всевишнього. Якщо ти хочеш побачить зміни в майбутньому- стань цією зміною сьогодні. Україніці на Майдані зробили колосальний цивілізаційний скачок, ми стали свідками нового народження нації, і нам потрібно втримати цю висоту, адже Сад Божественних Пісень треба постійно плекати, ідеал потрібно леліяти, а вершину треба опановувати всіма силами і триматись на ній. Сама відсутність плекання веде до її розмивання. Все зло, яке люди творять під небесами,- це сповідь немочі та безсилля. Немає нічого випадкового у цьому світі, хто вірить у випадок – не вірить у Бога. Задумуючись про сутність страждань розумію, що Господь безкінечно жаліє нас, але що робити, коли ми можемо дати якісь іскри, хоч якийсь святий вогонь, тільки тоді коли нас вражають нещастя. У цьому зміст війни, катастроф, хворіб, усі ці шипи і терени саме для лікування нашої душі. Коли людина знаходить в собі сили згодитись на випробування, яке посилає Бог, вона робить тим великий крок уперед в своєму духовному житті. Війна- камертон, який в тисячі крат підсилює те, що було в мирний час в людині. Вона робить низьких ще більш низькими і висоти людського духу підносить до небес. Основна тема нашого життя – це «Зустріч», прийняття іншого, як автономної цінності, зустрічі, ці входять в плоть і кров, у хімію, часом спустошеного самотністю організму, і я дякую Господу за знайомство з військовими, волонтерами і насамперед «небайдужими», зустрічі з тими неперевешеними людьми, які слідують єдиному закону Божественної любові, що одна здатна зцілити давні нариви нашого суспільства. Завершу знову-таки словами Отто фон Бісмарка: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі і священики», – зазначив священик-капелан Княжої Церкви Св.Миколая Чудотворця УПЦ КП ієрей Андрій Дуда.
“Інститут капеланства важливий апріорі, проте, на мою думку, він має два першочергових значення, які, у свою чергу, є і викликами:
1) Моральний авторитет: військовий капелан повинен бути і є моральним авторитетом для суспільства, адже його вчинки не розходяться з тим, що він навчає. Це надзвичайно важливо. Він не переслідує особистих інтересів.
2) Відповідальність і обов’язок церкви та суспільства перед воїнами-захиниками полягає в тому, щоб допомогти їм відновитися фізично, морально та духовно після жахів війни. Тому військове капеланство – це найоперативніше реагування на цей виклик. Є декілька основних завданнь, які стоять перед вйіськовим капеланом, який знаходиться із солдатами на передовій, я зупинюсь на трьох:
1) Воїнам потрібно пояснити їхнє місце в цій війні.
Основна проблема цього завдання, а також несправедливість ситуації, полягає в тому, що людей цивільних спеціальностей змушують займатися воєнною справою, підготовка до якої повинна здійснюватись ретельно, методично і впродовж достатнього часу. Тому, до прикладу, вчорашнім вчителям, селянам, робітникам, підприємцям потрібно допомогти морально та розумово переорієнтуватися на виконання завдань по захисту населення, які пов’язані із ризиком для їхнього життя та здоров’я.
2) Солдатам потрібно вичерпно пояснити, що вони захисники, а не вбивці:
“Я ж вбивав, а це гріх, як я можу молитися після цього?” – одне із найпоширеніших запитаннь. Але воно відображає душевні страждання, які переживає воїн, який зіштовхнувся з реальністю вбивства. Тому йому необхідно пояснити, що заповідь “не вбивай” означає дослівно з івриту “не чини кримінального злочину вбивства”. А позбавлення життя злочинця в процесі виконання службового обов’язку із захисту цивільних не є злочином і гріхом, адже це прямий обов’язок державних службовців згідно послання ап. Павла до Римлян 13:3-4. Проте це твердження не позбавляє воїна душевної травми.
3) Захисник теж потребує захисту:
Особиста постійна молитва воїна має величезне значення на війні. І молитися потрібно не тільки на передовій, перед завданням чи під час бою, а і під час ротації та відпочинку. Це так би мовити перша медична допомога для душі, яку людина може надати собі особисто. Тому відповідальність капелана – навчити і заохотити солдат молитися”, – зазначив військовий капелан Лисичук Артем, церква християн віри євангельської “Дім милосердя”, відповідальний за програму підтримки членів сімей загиблих військових львівського осередку Всеукраїнської ради християнських церков.
«В усій Україні є 17 капеланів з РКЦ. Минулого місяця ми, до прикладу, мали зустріч у Києві з головним капеланом РКЦ в Україні, єпископом Станіславом Широкорадюк. Кожен із нас працює в різних напрямках, у регіонах України, там, де потребують військовослужбовці.
Моє ж служіння зосереджене на Яворівському полігоні. Тут наша праця виглядає дещо по-іншому, ніж від служіння на сході – зазвичай служимо Меси, сповідаємо військових, причащаємо, уділяємо Таїнства. Звичайно, бути військовим капеланом – це дещо інший тип служіння, відмінний від парафіяльного, за умови якого наші вірні живуть буденним життям у родинах. У цьому сегменті маємо працю з особливим типом людей, які або перейшли війну, або ж частково брали у ній участь. Бути капеланом – це не просто уділяти Таїнства, але й перебувати поруч, спілкуватися, допомагати і підтримувати. Хоча я є римо-католиком і у цей день не відзначаю це церковне свято, проте знаю про велике значення і пошанування Покрови Пресвятої Богородиці в українському народі, зокрема якщо згадувати часи козаччини чи УПА. На мою думку, зіставлення двох свят – церковного і державного – невипадкове, адже сьогодні українські військові дедалі більше потребують заступництва Богородиці, бо для кожного із них Вона – любляча Мати, що допомагає і підтримує у будь-яких важких ситуаціях», – наголосив о.Іван Заяць, головний капелан Львівської Архидієцезії РКЦ.
«Однозначно військове капеланство є надзвичайно важливим. Дуже шкода, що в нашій державі це питання піднімають впродовж 10-ти років: щоб зробити інститут капеланства штатним. Але до того часу, поки не було потреби, поки армію руйнували, поки вона потихеньку «відмирала», це питання залишалось лише «для краси», для того, аби можна було про щось поговорити при зустрічі з духовенством. Коли ж зрозуміли користь від духовенства в самих бойових діях, усвідомили, що це треба робити терміново. На сьогоднішній день капеланство є розвинене у всіх Церквах України, і це дало свій позитивний вплив на ситуацію, яка відбувається на сході нашої держави, на те, скільки хлопців повернулись звідти живими, духовно та морально здоровими, сильними і міцними, що вони не «розклеїлись» від тих жахіть, які там відбувалось на початках.
Наша Церква в цьому плані відіграє дуже важливу роль. Неодноразово наш Синодальний відділ зі зв’язків із Збройними силами України, працював з Міністерством оборони над розробкою концепції, над тим, як це все правильно юридично, документально оформити. Звичайно, при кожній єпархії УПЦ є військові відділи, військові священики, які займаються нашими солдатами. Що б не говорили про Українську Православну Церкву, але я думаю, що більшість учасників АТО сьогодні переконались в тому, як наша Церква бере активну участь у підтримці українських військових. Ми про це не кричимо, не рекламуємо себе, тому що добрі справи в принципі рекламувати не потрібно. Ми часто відправляли своїх парафіян, коли їх призивали до лав Збройних сил. Наші парафії піклувались і піклуються надалі про своїх односельців, які є в АТО. Наші священики є сьогодні у Львівській частині Національної гвардії України.
Я особисто неодноразово відвідував Яворівський полігон, ми служили і Божественну Літургію, і привозили військову форму. На жаль, наша Львівська єпархія невелика, і ми не можемо повноцінно займатись капеланством.
В інших областях, єпархії більші, там капеланство налагоджено дуже потужно. Наприклад, можу говорити про мою рідну Вінницьку єпархію, де наші священики постійно перебувають в АТО, підтримують військових, надається гуманітарна допомога. До речі, Митрополит Вінницький і Барський Симеон був нагороджений медаллю Збройних Сил України, за свій внесок за пастирську допомогу українській армії. Також він був нагороджений Президентом України ювілейною медаллю «25 років незалежності України». Сьогодні це вже очевидно, що священик повинен бути на лінії вогню, повинен бути там, де дійсно відбуваються страшні речі, де наші хлопці страждають. Хвалити Бога, нашим священикам вдавалось, і я брав у цьому участь, звільняти наших полонених з рук донецьких бандитів. Я особисто знаю історію про те, як звільнили греко-католицького священика з Івано-Франківщини. Тішить те, що між Церквами різних конфесій є спілкування між духовенством, що ми допомагаємо одні одним.
Пригадую, два роки тому в мене було найкраще Різдво у житті. Я приїхав на нашу парафію в Жовкві й зустрів нашого військового Юрія, який пробув 6 місяців у полоні в Донецьку. Він обійняв мене, в нього були сльози на очах, і в мене теж. Він прийшов з родиною, яка постійно молилась за нього у цьому храмі та відвідувала Служби Божі. Таким героям як Юрій, чи, наприклад, дружині нашого героя Івана Пасевича, не потрібно доводити нічого про патріотичність нашої Церкви. Вони бачать і чують, що ми молимось за Україну, за наших солдат, скільки сил докладаємо, щоб допомогти. Для них жодні провокації не є аргументом. Для нашої Церкви дуже важливо, щоб люди відчували нашу щиру підтримку», – поділився думками ігумен Маркіан (Каюмов), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ.
Підготували Лідія Батіг, Юліана Лавриш
Повязані записи
