Кожен із нас особливо присвячує час цьогорічного Великого посту у наміренні за мир у нашій державі. Примирення із собою, власними почуттями, внутрішнє очищення – все це допомагає оздоровлювати і зміцнювати наше суспільство, а отже шукати порозуміння на інших рівнях: державному, міжконфесійному, міжрелігійному, соціальному. Команда «Духовної величі Львова» надалі продовжує спілкуватись з приводу сучасних подій та наших переживань з духовенством міста. Про очищення власного серця, цінності миру та діалогу, духовні цілі Великого посту говоримо з єпископом Львівським і Галицьким УПЦ, владикою Філаретом (Кучеровим).
– Преосвященніший Владико, ми переживаємо непростий період у житті нашої держави, нещодавно ми вшановували пам’ять Небесної Сотні. Як, на Ваш погляд, можна охарактеризувати цей процес?
– Звичайно, це випробування для нашої держави і для наших людей. Ми не знаємо, чому Господь посилає випробування людям, але чітко можемо з християнської точки зору дати відповідь, що цей час є моментом очищення. Мені здається, що для нашого народу також прийшов цей час. Те, що відбувається сьогодні у суспільстві, на мій погляд, – це загальне панування злоби і гніву. Як цього позбутися? Змінити найперше себе. Бо кожен із нас здатний накопичувати ненависть у своєму серці, але немає гіршого, коли все виходить назовні. Ми бачимо, що сьогодні справді молиться вся держава, представники всіх релігійних організацій. Люди не встають з колін. Проте часто буває так, що попри молитву не можемо позбутися злоби у своєму серці. Ми повинні позбутися цих руйнівних почуттів, інакше нам нічого не вдасться зробити. Господь відповідає на прохання чистих сердець. Тому маємо унікальну нагоду – Великий піст, який є шансом зайнятися цим «внутрішнім прибиранням».
– Нещодавно ви перебували з візитом на горі Афон. Розумію, що атмосфера цього місця не надто спонукає до спілкування, та чи доводилось вам розповідати про ситуацію, яка склалась в Україні?
– Афон – це особливе місце у житті кожного християнина. Те, як сьогодні моляться монахи з Афону за Україну, – вражає. Вони неустанно підносять молитву за нашу землю, моляться за припинення війни. Навіть у монастирях я бачив, що є багато синодиків, у яких згадуються імена загиблих українців. Монахи по-особливому ставляться до паломників з України. Вони розпитують про те, що відбувається, і водночас духовно заспокоюють та підтримують. Тому ми вдячні монахам з Афону, що вони з таким почуттям тривоги і співчуття ставляться до українського народу.
– Владико, коли ми сьогодні дивимось на Схід, то дуже часто маємо можливість спостерігати за проявом політичного Православ’я. На мій погляд, про загрозу політичного Православ’я можна говорити на рівні із небезпекою ісламізму, адже обидві течії спотворюють цінності правдивого християнства та ісламу. Які ваші думки з цього приводу?
– Політичне Православ’я – це зло, яке несе нестабільність у Церкві і народі. Наша Церква, як і інші конфесії, неодноразово засуджувала цю течію. Церква не може йти у ногу з політикою, навпаки вона повинна закликати до миру та єдності, не підтримувати антидержавницькі чи антинародні настрої. Безумовно, українці є дуже різними за культурними чи ментальними ознаками, але Церква – це і є той механізм, який здатний об’єднувати, навіть не зважаючи на присутність кількох православних конфесій. Якщо ми всі маємо однакові цінності, вболіваємо за мир і благополуччя, то це не перешкода. Не заперечую, що у Церкві є певні священики, які живуть ідеологією політичного Православ’я, проте єпископи нашої Церкви не дозволяють своєму духовенству брати участь у хресних ходах та акціях, які несуть у собі розбрат. Я знаю точно – владики мають продержавну позицію. Бували випадки, коли вони забороняли служити священикам, які були учасниками подібних дійств. Хочу сказати, що представники політичного Православ’я – це часто неадекватні люди, з ними вести розмову дуже важко. Колись мав можливість спілкуватися із людьми, що ходять хресними ходами Києвом. Це зазвичай група людей – 30-50 осіб, які не мають відповідного дозволу Церкви. Священний Синод навіть відлучив їхнього ватажка – Валентина Лук’яника але і цей крок Священноначалля не подіяв. Тому переконувати їх у чомусь важко, хоча бувають преценденти, коли люди розуміють, що це неправильно, і відмовляються сповідувати цю ідеологію.
– Владико, як загалом маємо сьогодні ставитись до сепаратистів та їхніх ватажків? Однозначно, що ці люди також потребують прощення, проте нам, християнам, подекуди дуже складно зробити це через внутрішній біль, страх, ненависть. Як вийти з цього стану?
– Думаю, що процес прощення потребує певного часу. Неможливо одразу вибачити тому, хто скоїв зло. Будь-якій людині потрібно це пережити, заспокоїтись, витримати паузу, а вже потім приходить прощення. Звичайно, під час війни пробачити особливо важко, адже наслідок злоби – тисячі покладених життів. 
Маю можливість спілкуватись із родичами загиблих Героїв, які є нашими парафіянами або просто моїми знайомими, друзями. Вони вже пробачили, хоча втрата їхніх дітей для них дуже болісна. Думаю, що мине час, і ми зможемо повністю осмислити те, що відбулося. На жаль, ми не бачимо сьогодні повної правди ні зі сторони військових, ні на політичному рівні. Абсолютна правда тільки у Бога! Тому, коли ми матимемо можливість дізнатися більше, заглянути «за куліси» цієї війни, тоді суспільство зможе пробачити. Для нас, християн, елемент прощення має бути ключовим і важливим, адже сам Господь на хресті через вибачення розбійника поруч показує нам приклад, наскільки це важливо і потрібно.
– Владико, ви вже згадували, що маєте можливість спілкуватися із родичами загиблих у зоні АТО. Які слова підтримки і розради варто говорити тим родинам, які втратили, і тим, які чекають своїх чоловіків, батьків, синів вдома?
– Я хотів би закликати такі родини до особливої молитви. Важливо, щоб вони не засуджували і не ненавиділи Бога за Його вибір. Те, що відбувається в Україні, є наслідком нашого життя, яке є часто несправедливим, неправильним, поза межами Божого Закону. Тому основними ліками від болю для родин, які втратили чи чекають – є молитва. Я вірю, що душі наших Героїв Господь забрав до Свого Небесного Царства. Ті події, які ми переживаємо, є страшними та трагічними, адже воюють дві православні сторони, християни одні на одних піднімають зброю. Щось подібне ми переживали у Середньовіччі, коли було ділення і завоювання земель князівствами. Ця війна – це саркастична посмішка диявола над Православ’ям. Саме нечистий вклав у серця і розум людей ненависть і злобу, які є ключовими джерелами цього протистояння. А ці почуття є наслідком гріха. Люди втратили розуміння, що кожен із нас створений за образом і подобою Божою, а отже потребує духовного зростання, щоб бути такими, як Він. Сьогодні ми дедалі більше є схожими на Адама і Єву, які надали перевагу спокусі, ніж щоденній клопіткій праці і внутрішньому зростанню. Тому для того, щоб пізнавати добро і бути з Богом, маємо відмовлятися від «забороненого плоду» і розуміти, що зло спалахує і швидко розгоряється, ніби сірник, піднесений до сіна.
– Однозначно, що одним із ключових чинників, які можуть мати вплив на цю ситуацію є духовне єднання, діалог у релігійному середовищі. Зрештою, позитивні тенденції співпраці між Церквами та релігійними організаціями ми побачили на Майдані. Як, на ваш погляд, розвиватиметься процес надалі?
– Діалог між Церквами і релігійними організаціями в Україні не тільки важливий, але і потрібний. Без нього нічого не відбувається, проте ключовим чинником діалогу має бути мир. Як ми можемо вести діалог, коли сьогодні захоплюють храми? Зараз багато говорять про те, що переходять парафії від УПЦ до УПЦ КП. Дійсно, є окремі громади, які прийняли рішення і переходять свідомо, але є і приклади, коли є випадки прямого захоплення, часто за підтримки місцевої влади. Наприклад, у місті Турка, що на Львівщині, є три православні громади. Одна із них перейшла сама, вони самостійно прийняли рішення на зборах, без жодних сторонніх осіб про перехід до УПЦ КП. Це їхній самостійний вибір. А два інші храми – захопили. В одному з них за перехід до УПЦ КП підписалися лише 35 осіб, 450 виступили проти і автоматично залишилися «на вулиці», вони розійшлися по інших громадах. У захопленні іншого храму брала участь районна адміністрація. Мера Турки, який закликав до цивілізованого вирішення питання і пошанування закону про свободу віровизнання, кинули за таку промову до смітника. Тому у таких умовах важко говорити про діалог, треба трохи перечекати, коли все заспокоїться, тоді можна говорити про єдність духовного простору.
– Наскільки розумію, наразі ми говоримо про діалог на рівні мирянства, але чи існує він на рівні духовенства?
– Безумовно, сьогодні маємо це спілкування на різних рівнях – між мирянами, священиками, єпископами. Проте нема глобального діалогу між Церквами. Та комісія, яка була створена в УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ, на жаль, не працює. І ми не бачимо, як вона мала б працювати. Тому потрібно заспокоїтись, припинити медійну агресію одні проти одних, а потім говорити про діалог.
– Не є таємницею, що сьогодні українське суспільство не надто позитивно ставиться до УПЦ, часто у соціальних мережах можна прочитати гасла «Геть московську Церкву» та інші. Ваші думки з приводу цього і зрештою, щоб ви могли сказати людям, які мають таку позицію стосовно вашої Церкви?
– Сьогодні ми чуємо чимало негативних думок, висловлених проти УПЦ. Я можу говорити за Львівську єпархію. Ми не маємо жодного стосунку до Москви. Галичина – це особливий регіон, всі наші парафіяни – це українці, які люблять свою землю, підтримують ідею єдності народу. Деякі з них сьогодні воюють у зоні АТО, деякі – займаються волонтерством, підтримують військових їжею, одягом, спорядженням. Наша єпархія зразу ж чітко висловила позицію підтримати військових у зоні АТО. Проте, коли ми закупили бронежилети і відправили їх на схід, нас звинуватили, що ми насправді передали гроші і амуніцію сепаратистам, бо ми – московська Церква. Проте всі наші пожертвування сьогодні засвідченні відповідними актами зі структурами ЗСУ та благодійними організаціями, де чітко прописано, коли і кому ми передавали посильну допомогу. І під час Революції Гідності, і сьогодні УПЦ чітко засвідчила свою позицію. Частина нашого духовенства перебувала на Майдані, де підтримували людей духовно і матеріально. Я також особисто неодноразово був на Майдані у Києві. Бачив, наскільки людям було важливо, що я – владика зі Львова прийшов до них, аби підтримати і поспілкуватися. У житті Львівського Майдану брали участь мої помічники, священики Львівської єпархії. Те, що стосується проблеми гоніння Церкви, то наш народ подібне пережив у 1946 році, коли у Львові відбувся собор, за якого відбулось приєднання УГКЦ до РПЦ. Чим це все закінчилось? Трагедією для більшості вірних західної України і для Православної Церкви зокрема. Сьогодні нас звинувачують у приналежності до Церкви держави-агресора. Гаслами, які розповсюджуються в медійному просторі, можна сьогодні звинуватити будь-яку структуру. Уявімо ситуацію, за якої було б порушення мирних стосунків між Україною та Європою. То що за таких умов ми маємо змушувати УГКЦ виходити з підпорядкування Ватикану? Церква – це та інституція, яка є над політикою, не треба змішувати середовища. Так, можливо, це і є вина Церкви, що вона дещо сама відійшла від кола своїх обов’язків чи, зрештою, її втягнули у це. Тому сьогодні важливо, щоб суспільство допомогло нашій Церкві і надалі провадити спасительну місію, щоб спонукало до того, аби православні спільноти змогли вирішити всі конфлікти між собою.
– Владико, все ж ми з вами перебуваємо у періоді Великого посту, і у цей час чимало вірних різних конфесій моляться за мир. А якого миру сьогодні потребує українське суспільство? Миру у вигляді компромісу з агресором, миру у стані окупації чи миру якоїсь іншої моделі?
Це надто важке запитання. Будь-який мир досягається через діалог та дипломатію. Наразі діалогу нема, оскільки не виконані мінські домовленості. Мені важко зрозуміти тих жителів Донбасу, які щодня бачать стрілянину, але не хочуть жити в Україні. Можливо, варто також і з ними спілкуватись і запитувати, чому так? Однозначно потрібно припинити війну, оскільки гинуть і військові, і мирні жителі. Я не уявляю собі миру в умовах окупації і взагалі цього явища у ХХІ столітті…
– Але ж Крим сьогодні якраз і є в стані окупації?
Крим – це ще одне важке коло проблем. Я, до речі, був першим єпископом, який висловив свої погляди щодо Криму. І ця позиція не відрізняється від висловленої про Донбас. Є сучасна мова дипломатії і діалогу, її потрібно використовувати. Сьогодні чимало людей запитують: навіщо нам цього миру, якщо Донеччина і Луганщина – знищені, нема куди повертатися? Тому миру в умовах окупації бути не може, оскільки Україна – це цілісна держава, з цілісним народом. Маємо досягнути миру в єдиній державі, де є Львів, Одеса, Донецьк… Також повинні думати над тим, як ця держава надалі має розвиватись. Наразі ми дещо спізнились із роздумами щодо своєї державності. Згадаймо знову-таки Крим. Яке свято було головним на півострові? Не День Конституції, не День Незалежності України, а День воєнно-морського флоту. Що зробила держава за всі роки незалежності, щоб утвердити на цій території українську ідеологію? Те саме відбувається у Донецьку та Луганську. Це ніби юридично українська територія, проте чимало людей там зовсім не ідентифікують себе з Україною. Сьогодні знову-таки звинувачують УПЦ у насаджені сепаратизму на цих територіях. Не заперечую того, що є священики, які справді сповідують ці позиції. Але маємо розуміти, що провина у цьому не лише Церкви, але всього суспільства, а основне – держави, адже за 23 роки не було чітко випрацьованого механізму виховання свідомих українців. На мій погляд, ефективною є модель співпраці Церкви, держави, народу. Якщо держава не пропонує певної системи цінностей для своїх громадян, то за її відсутності вони використовують власно вигадану ідеологію. Тому треба думати також про те, як житиме Донбас після цих подій, адже однозначно, що все в одну мить не заспокоїться. На жаль, те, що я сьогодні бачу, зокрема в Інтернеті, дуже часто спрямоване не на єднання, а на роз’єднання України, отож держава також повинна дбати про стратегію комунікації зі своїми громадянами.
– Владико, повернімося до теми посту. Наскільки цьогорічний піст є для вас особисто важливим. Які духовні цілі перед собою ставите?
– Будь-який піст є важливим для християнина, навіть, коли постимо лише у середу і п’ятницю протягом року. Великий піст є вже у тому особливий, що пригадує нам про страждання Христа. Основне завдання цього часу – боротьба з гріхом. Людина повинна сама зосередитись на своїх почуттях, внутрішньому духовному стані; проаналізувати своє життя, чи є у ньому присутні духовні засади. Церква пропонує нам цю концентрацію через довгі Богослужіння, через їхні тексти і приклади Святих Отців. Основою подвигу Великого посту є покаяння. Покаяння – це зміна, у грецькій мові є гарне слово – «метанойя». Якщо протягом посту нам вдається позбутись однієї чи кількох своїх вад – це вже велике надбання. Це означає, що християнин попрацював над своєю совістю, гордістю, душею. Покаяння передбачає вибачення наших ближніх. Піст та молитва будуть марними, якщо ми не пробачили тих, кого образили, і тих, хто нас образив. У Церкві вже склалась гарна традиція неділі Всепрощення. Господь дає нам можливість зазирнути в очі ворогам, а це величезний подвиг пробачити тому чи попросити вибачення у того, кому насправді завдав болю.
– І наостанок – ваші поради для наших читачів, як провести цей піст з максимальною користю для себе і водночас для своєї держави, яка перебуває у стані війни?
– Великий піст – це час молитви і подвигу. Наш Блаженніший Митрополит Онуфрій звернувся до вірних УПЦ з проханням посилити піст у п’ятницю, обмеживши себе у їжі і особливо молитися «Отче наш» і «Богородице Діво», на кожну молитву – по 12 поклонів. Подвиг – це зосередження на своєму житті: і тілесному, і духовному. Подолати гнів, ненависть, злобу, а отже всі почуття, які виникають з нашої гордості. Якщо хтось з нас є емоційний і гнівливий, має навчитися змовчати, у суперечці чи сварці перечекати 2-3 хвилини, промовивши про себе молитву. Це і буде крок до нашої зміни, а Господь нас у цьому підтримає! Змінюючи себе, змінимо середовище. Преподобний Серафим Саровський казав: «Стяжай дух миру, і тисячі навколо тебе спасуться».
Юліана Лавриш
Повязані записи
