Життя кожного християнина спрямоване на допомогу іншим, адже справжня віра у Христа не є закритою у собі, вона – активна і дієва. Впродовж священства та 5 років свого архиєрейського служіння єпископ Львівський і Галицький УПЦ Філарет (Кучеров) у своєму душпастирюванні працював з дітьми-сиротами, малозабезпеченими, ув’язненими, багато займався і займається досі опікою медичних закладів. Напередодні ювілею єпископської хіротонії говоримо з владикою про важливість різнотипного капеланства та соціального служіння Церкви.
Преосвященніший Владико, як відбулось ваше покликання до священства, оскільки я знаю, що перш за все ви обирали фах лікаря?
Перше усвідомлення того, що я хочу стати священиком, з’явилося у дитинстві. Моя бабуся багато приділяла уваги, щоб я ріс духовним життям. Саме вона вже у дитинстві вплинула на мій вибір стати священиком. З 5 років я прислуговував у храмі, стояв біля підсвічника, слідкував за свічками. З 7 років прислуговував у вівтарі, співав у крилосі, читав апостольські читання церковнослов’янською мовою. Отож це прагнення бути священиком супроводжувало ще з раннього віку, зрештою, як і у всіх священнослужителів, які присвячують своє життя Богові. Мої батьки не хотіли, щоб я пов’язував свій вибір з Церквою. Вони вважали, що можна бути духовно-релігійною особистістю і усвітському середовищі. Я ж був дуже слухняною дитиною, тому обрав медицину, оскільки ця сфера мені дуже подобалася, та й до кінця життя залишиться у моєму серці, адже досі займаюся соціальними програмами у галузі охорони здоров’я та духовної опіки хворих. Коли я навчався у медінституті, працював у лікарні, розумів, що не можу без Бога, тому відбулось повернення до покликання. Тоді ж вирішив вступати до семінарії. Батьки дещо не розуміли такого повороту, оскільки знали про мою любов до медицини. Я тоді буквально днював і ночував в операційному блоці, мріяв бути хорошим хірургом, зрештою у мене до цього також було покликання. Тому мого вибору не зрозуміли не тільки батьки, а також колеги з лікарні, адже операційна була для мене їжею і повітрям.
У своєму житті ви обираєте монаший стан, стаєте ченцем Києво-Печерської лаври. Що, власне, вплинуло на цей ваш вибір, адже можна було також вибрати одружене священство?
Я не один рік думав про цей вибір. Ще у юності мріяв стати монахом. Пам’ятаю, як відкрили Києво-Печерську лавру, і ми з бабусею їздили туди. Мене захоплювали монахи, тому вже тоді думав про вибір саме такого шляху. Пізніше, коли став старшим, зрозумів, що чернецтво – нелегка дорога, були свої вагання. Проте на той час мав прекрасний досвід спілкування із духовними старцями. Часто у патріаршу резиденцію приїжджав архімандрит Кирило (Павлов). Я тоді ніс послух іподиякона, проживав із ним у сусідніх кімнатах. Ми багато спілкувалися, врешті-решт дійшли до розуміння, що можу стати монахом. З його боагословення я вступив у монастир.
Владико, сьогодні чимало молодих людей перебувають поза розумінням свого покликання, як їм знайти цей шлях?
Мені видається трагедією у сучасному суспільстві, коли молодь не хоче бачити перспектив свого майбутнього, а також розпізнавати покликання. Тут важливо говорити про виховання у сім’ї та й загалом суспільстві. Звичайно, якщо ми говоримо про покликання у Церкві – то це внутрішня духовна потреба від Бога. Світські покликання виховуються батьками зі спонуканням дитини розвиватись. Також тут є величезний вплив шкіл. Наприклад, я пригадую, як вже десь із 7 класу нам пропонували брати участь у різних гуртках, привчали до творчої праці, з нами спілкувались. Раніше освіта пропонувала вже зі школи обрати фах кухаря, кравчині, слюсаря, медика, штукатура… Сьогодні, на жаль, цього нема. Я дуже часто спілкуюся з молоддю. І ось, коли запитую про вибір майбутньої професії, зазвичай людина знизує плечима. На щастя, дуже відрізняються діти, які навчаються у недільних школах при храмах. Тут буквально кожна дитина вже має відповідь на це запитання. Можливо, вона ще до кінця не розуміє цього шляху, але має вже напрям, який спонукатиме її до розвитку. І це дає пістави думати оптимістично.
У 2003 році, будучи ієромонахом, вас призначили головою Синодального відділу місії соціальної допомоги дітям. Наскільки цей сегмент служіння сьогодні важливий для суспільства? Що вдалося зробити, а що ні?
Покійний Блаженніший Володимир бачив у дітях майбутнє, тому з’явилась ця структура як окремий напрямок у соціальному служінні. Така робота направду дуже важлива, оскільки має на меті співпрацю із малозабезпеченими сім’ями, дітьми-сиротами. Впродовж всіх років незалежності значну увагу цьому приділяли дружини Президентів України. Впродовж мого служіння у цьому відділі, на той час, Церква активно співпрацювала з Міністерством соціальної політики та Міністерством молоді та спорту. Кожного разу Синодальна структура пропонувала якийсь проект, і він був пілотним. Наприклад, у Києві були свої програми зі структурами Київської митрополії, з іншими синодальними структурами, які займались катехихацією і вихованням, з молодіжним рухом, адже на тоді не було окремого Синодального відділу у роботі з молоддю. Звичайно, чимало програм були також пов’язані з медициною, адже основна проблема інтернатів і малозабезпечених сімей – хворі діти, тому ми багато уваги надавали саме цьому вектору роботи. Було отримано чимало грантів і від держави, і від зарубіжних фондових організацій для оперування і лікування таких дітей за кордоном. Проте, мабуть, найбільш важливий напрямок у цій праці – це виховання. Ми впроваджували проекти дитячих будинків сімейного типу. І це реалізовувалось за допомогою Церкви. Сьогодні є такі священичі родини, які брали на виховання дітей з інтернатів, а потім народжували своїх. Приблизно до 30 таких сімей у нашій Церкві виховують від 9 до 16 дітей. Звичайно, будинки сімейного типу – це не данина моді, а служіння батьків дітям. Дітей не обирали, а усиновлювали тих, яких пропонував дитячий будинок, – часто хворих фізично і з порушеною психікою. Саме тоді долучався наш Синодальний відділ – лікарі, психологи, волонтери. Пам’ятаю, як розпочинався такий наш спільний соціальний проект в інтернаті, де було близько 200 дітей-сиріт, у Радомишлі. Я запропонував директору зібрати всіх дітей, які походять з однієї родини, у спільному будинку у різних групах і вікових категоріях. Звичайно, що це було своєрідне порушення закону, адже дітей не можна об’єднувати в одному приміщенні за статтю і віком. Але це був пілотний проект, тому державна влада пішла на поступки. Ми зробили ремонт в одному з блоків за схемою звичайної квартири. Діти, які походили з однієї сім’ї, жили у спільній кімнаті. Всього було 14 таких дітей. Вихованням займалась одна сім’я. Через півроку працівники інтернату побачили зміну у цих дітях. Закінчилась ця програма тим, що вихователька з чоловіком усиновила всіх вихованців. Під Радомишлем влада виділила їм колишню пошту, там зробили ремонт і почали спільно жити. Церква і надалі підтримує цих дітей, серед них є такі, які вже завершили навчання у вишах. Мені видається, що основна ціль цієї програми була не лише допомогти сиротам, але і засвідчити, що вони піддаються вихованню, навчанню, зрештою, є активною частиною суспільства, а не маргінальними ізгоями, адже у суспільстві є стереотип, що від таких дітей треба очікувати лише проблем.
Якщо говоримо про проблему сирітства, то тут, на мій погляд, є такий феномен. Ми можемо говорити про українські реалії і цим аргументувати зростання кількості дітей-сиріт. Проте загалом у світовому контексті із зростанням задоволення потреб людини тема сирітства є все більше нагальною. Чому існує такий парадокс?
Мабуть, насамперед варто говорити про те, чому діти стають сиротами. Перш за все – внутрішній мікроклімат сімей: алкоголізм та наркозалежність батьків. Інколи трапляються випадки, коли батьки віддають дітей на виховання державі, бо не можуть прогодувати. Сьогодні в Україні близько 200 тисяч сиріт. Якщо приблизно порахувати, потрібно 25 тисяч будинків сімейного типу, щоб повністю забрати всіх дітей з інтернатів. У нашій Церкві була ідея перепрофілювати дитбудинки, адже у нашій державі нема профтехучилищ. Можна було б певним державним структурам взяти ці інтернати під патронат і виховувати професіоналів. Наприклад, у дореволюційній Росії, відомий ювелір Карл Фаберже навчав ювелірній справі саме таких дітей, пізніше вони стали прекрасними зодчими. Я знаю приклади, коли діти самі просилися в інтернати, адже життя у сім’ї було нестерпним існуванням. Проте були неодноразові випадки, коли діти втікали з інтернату під час літніх канікулах і жебракували у Києві – збирали і здавали пляшки, заробляючи на наступний навчальний рік. Я пропонував цим дітям – організуймо гурток, ви будете жити у Лаврі – ходити на Богослужіння, харчуватись, виконувати ту роботу, яка вам подобається, – чергувати у печерах, займатись садом чи ще щось робити. Вкінці канікул я казав, що дам їм гроші на наступний рік. Ці діти були з різних інтернатів України. Проте вони казали мені: «Ні, отче, ми не погоджуємось на таке, бо на вулиці ми – вільні». Це були діти, які не пили, не курили, не вживали наркотиків. Вони знімали квартиру, щоб переночувати і мати гарячий душ у безпритульних. Я спостерігав за ними не одне літо, часто ми ходили у кафе, часом я когось з них лікував, направляв у лікарню. З одним із хлопців підтримую стосунки і до сьогодні.
Владико, впродовж нашої розмови ми так чи інакше зачіпаємо тему медицини. У 2011 році ви були призначені головою Синодального відділу УПЦ з питань охорони здоров’я і пастирської опіки медичних закладів. Чому, на ваш погляд, духовенство має бути присутнім у медичних закладах?
Церква ніколи не відділяла себе від хворої людини, бо її основним завданням є допомога ближньому. Ми знаємо, що Господь інколи посилає нам хвороби для усвідомлення свого життя. Часто хворий, аналізуючи своє минуле, зцілюється не лише тілесно, але і духовно. Фізичні хвороби – звільнення від гріхів і початок нового життя. Саме тому у цей момент потрібно, щоб був поруч священик з духовною опікою. Лікар, навіть якщо є психотерапевтом, не зможе вповні надати цієї підтримки. Часто священики у лікарнях не лише духовно підтримують хворих, але і лікарів. Я був медичним капеланом з 1997 року і аж до мого єпископського служіння. Це була дуже активна і важка праця. Інколи розпочинав свій день з 6 год ранку. Спочатку це був пологовий будинок на Печерську у Києві. Саме там вдалося організувати духовний супровід породіль і лікарів. Це був перший такий пілотний проект у Києві. Ми збудували каплицю, хоча це заборонено за всіма санітарними нормами, адже це медичний заклад закритого типу. Зразу ж була відчутна зміна у житті і матерів, і лікарів. Інколи сім’ї таким способом вперше приходили до Бога. Часто каплиця була місцем зустрічі чоловіка і дружини, адже жінка таким чином могла вийти із закритої санітарної зони. Це вже сьогодні чоловік може бути навіть присутнім під час пологів. Тоді такого не було. Часто мені доводилось хрестити дітей в реанімації и навіть заінтубованих (в стані наркозу) дітей на операційному столі. Бо при певних вадах серця, якщо не прооперувати дитину після народження, впродовж лічених годин вона може вмерти. Для віруючих родин смерть їхніх нехрещених дітей – трагедія. Уявіть собі, коли мама у пологовому відділенні, дитина – у реанімації, недалеко – схвильований батько. Наскільки важливо, щоб поруч був священик. Тому мені часто дозволяли служити молебні і хрестити навіть в операційній. Окрім того, лікарі знали моє ставлення до медицини, виконання всіх необхідних заходів у реанімації та операційній. Тому, зважаючи на досвід душпастирства у лікарнях, знання медицини, співпрацю із державними структурами – Міністерством охорони здоров’я та керівниками таких обласних управлінь, Церква довірила мені керівництво цією структурою. Коли Блаженніший Митрополит Володимир призначив мене головою медичного відділу, ми вирішили в ньому поєднати співпрацю у різних сегментах соціального служіння, зокрема допомагати хворим дітям із малозабезпечених сімей. Зараз відділ соціального служіння очолює мій колега, отець Владислав Діханов, і ця робота охоплює всі напрямки такого типу соціального служіння, зокрема і дитинство.
Окрім лікарень, ви також часто відвідуєте в’язниці. Які особливості цього типу служіння?
Я став відвідувати в’язниці із початком свого єпископського служіння. Наша єпархія дуже активно займається пастирською опікою в місцях позбавлення волі. Маємо чимало добре підготовлених священиків для цієї праці. Свого часу мій попередник – владика Августин (Маркевич) був ініціатором створення відповідного Синодального відділу у цьому сегменті соціального служіння. Я ж став його послідовником, хоча основною роботою, звісно, займаються священики-капелани. Це служіння – нелегке, адже людина, яка позбавлена волі, перебуває поза межами суспільного життя. У в’язниці є три особи, які, на мій погляд, можуть розрядити ситуацію, – лікар, психолог, священик. Духівник – це той, хто приносить «свіже повітря» ззовні, повітря нового життя, без злоби і ненависті. Досвід спілкування із засудженими дав мені нове бачення у житті. Я зрозумів, що не все ще втрачено. Ці люди відкриті на зміни, піддаються перевихованню. Я зрозумів, що у цьому випадку поруч має бути порядний священик, не лише професійно підготований, але з великим духовним досвідом/ внутрішнім миром. Цей душпастир має говорити такою ж мовою, думати у такому напрямку, жити життям цих людей. У нас є прекрасний керівник єпархіального відділу – Костенко Оксана Миронівна, яка кілька десятків років співпрацює з Департаментом пенетенціарної служби. Її засуджені називають «мамою», з великою радістю завжди зустрічають і по-особливому довіряють. Окрім того, у єпархії маємо волонтера – Бойка Олександра Івановича, який проводить із засудженими лекції про життя Церкви і духовність. Це проста людина, без богословської освіти, яка має дар проповідувати іншим про Бога. Думаю, що у цьому типі служіння все має базуватись на довірі.
Сьогодні дедалі більше говоримо у суспільстві про капеланство. Взагалі – хто, на ваш погляд, капелан. Які священики можуть бути капеланами?
Думаю, що будь-який священик може бути капеланом, оскільки перше завдання духовенства – пастирська опіка. Проте духівник має сам для себе чітко обрати напрямок – служити для військових, ув’язнених, дітей-сиріт, у медичних закладах. Єпископ не може призначати насильно, оскільки люди зразу побачать, що священик прийшов просто виконати свою роботу, вони відчують нещирість. Звичайно, потрібна ще підготовка. Зараз ми бачимо потрібність у військовому капеланстві, проте незавжди військовий розуміє, навіщо священик присутній з ним на фронті. Не завжди розуміє і державне керівництво важливість цієї інституції, адже потрібно платити священику окрему зарплату, створювати необхідні умови. Але водночас Міністерство оборони проводить спеціальні заняття для військових капеланів, бо суспільство чітко розуміє, що духовна опіка сьогодні більше, ніж важлива. Думаю, що такі навчання потрібні для будь-якого з типів капеланства. Ми сьогодні у Синодальному відділі прагнемо розробити спеціальний посібник для капеланів у медичних закладах. Бо прийде час і буде попит і на служіння священиків у цьому сегменті. Наприклад, у Римо-Католицькій Церкві є цілі університети, які готують капеланів на служіння у тому медичних закладах. У сучасному світі є дуже багато різноманітних популярних течій, зокрема тих, які мають безпосередній вплив на пошанування людського життя. Священик має спонукати пацієнта фільтрувати ці впливи, адже не все сучасне і популярне є обов’язково добрим. У новітніх біотехнологіях є чимало аморального – аборти, клонування, збереження і знищення ембріонів, евтаназія, штучне запліднення, сурогатне материнство. Ще один важливий напрямок у житті Церкви – паліативна і хоспісна опіка. У державі багато самотніх і покинутих людей – ВІЛ-інфіковані, онкохворі, важкохворі, які не мають друзів і рідних. В Україні є асоціація – «Ліга паліативної опіки», де беруть участь представники різних конфесій. Звичайно, що цей рух не має тільки базуватися на громадських організаціях та роботі Церкви, тут потрібно, щоб держава також активно підтримувала цей напрямок роботи, подібно як в іноземних країнах.
Владико, багато людей можуть сказати, що духовенству не варто проникати у суспільне життя, нехай виконує свою місію молитви збоку. Навіщо все ж провадити це соціальне служіння Церкви у суспільстві?
Господь наводить нам притчу про доброго самарянина, який побачив знедоленого і пограбованого чоловіка, підняв його, обмив рани, помив, одягнув, нагодував. Тобто Христос вже у Євангелії представляє нам зразок соціального служіння, через яке нам відкриваються шляхи духовного життя. Будь-яка турбота про того, хто в потребі, – свідчення любові до ближнього. Без цієї любові не може бути віри і відданості Богові. Наше переживання за ближніх відкриває шлях до нового життя з Богом. Сьогодні потрібно вчити цієї любові з дитинства, виходячи поза межі сім’ї, адже ми зазвичай говоримо, що ближніми є тільки наші рідні. У суспільстві є чимало людей, які потребують від нас не стільки матеріальної, скільки духовної підтримки. Навіть у лікарні 50% лікування – це добре слово. Якщо пацієнт бачить, що лікар за нього переживає і опікується ним, починається процес одужання. Інколи я спостерігав, як важкохворі боролися з онкологією. Відбулась своєрідна декомпенсація в організмі, пацієнт знаходив у собі духовні сили для боротьби. Тому маємо навчитись любити і підтримувати інших – це наш безпосередній християнський обов’язок.
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
